Красива старість

Лише мої роздуми, жодних посилань на медичні дослідження чи будь-яку іншу доказову базу.   
Ми носимо на своєму обличчі відображення нашого внутрішнього світу. Кожна наша емоція закарбовується на обличчі, залягає відповідними зморщечками в куточках рота, навколо очей, між брів...
Наші гримаси творять наші обличчя, затягуючи м'язи до такого стану, що певний вираз починає здаватися звичним, ми втрачаємо відчуття напруженості і ненормальності у стані м'язів. Так ми поступово стаємо несиметричні. І в якийсь момент вловлюємо неприродну потворність власних рис у дзеркальному відображенні.
Те ж саме відбувається з усим нашим тілом: ми затягуємо одні м'язи і дозволяємо атрофуватися іншим, втрачаючи гнучкість та симетрію.
Фізична легкість, певно, має починатися з легкості внутрішньої: у думках, відчуттях, емоціях. Ми самі вибираємо як реагувати на будь-яку з подій, що з нами відбувається. Тож і нарікати немає на кого: ні на екологію, ні на генетику, ні на "життя".
Наш рівень прийняття об'єктивної реальності, згоди з нею, та рух у злагоді з плином подій є визначальними факторами, що забезпечують утримання внутрішнього світу в рівновазі. Опір, незгода, роздратування роблять нас потворними зовні спочатку лише на мить своєї появи, але чим частіше вони проявляються - тим звичніші стають для нашого тіла, тим легше воно їх відображає.
Внутрішній спокій видно в кожному русі і в кожній рисі. Часом, спостерігаючи випадкових  незнайомців, не треба навіть розмовляти з людиною, щоб зрозуміти, що ховається всередині. Все закарбовано на обличчі.
І ніякі креми, уколи краси і масажі не допомжуть виглядати привабливо, якщо всередині повно деструктивного сміття.
Бо приваблює легкість, приваблює щирість і доброта, що буквально просвічуються крізь шкіру, проявляючи наш внутрішній світ назовні.
Що накопичуємо - тим і світимось.

Без жалості

Я не можу змусити себе проявити жалість. В мені її немає зараз. Є лише відчуття дискомфорту від того, що не даю людям те, чого вони очікують.
Це не байдужість і не жорсткість. Лише небажання заохочувати в оточуючих прагнення бути пожалітим, бідненьким, нещасним, спротив їхньому бажанню бачити себе слабкими, не здатними щось міняти.
Я не хочу ще коли-небудь в житті перебувати у ролі жертви. І так само я не хочу спонукати інших плекати себе у цій ролі. Ігнор ниття. Лише раціональні пропозиції відповідно до ситуації. Лише реальні рекомендації: що можна зробити в даному випадку, аби вирішити те, що тебе гнітить, гальмує, виводить з рівноваги, просто незадовольняє? Все. Ніяких соплів.

Танець

А бігти і справді нікуди не треба. Треба навпаки - зупинитися. Завмерти. Почути всередині Себе, забутого за зовнішнім шумом та динамічними перегонами в напрямку до таких же зовнішніх цілей.
І шкодувати точно ні за чим не варто. Ні за втраченими можливостями, ні за часом.
Зрушити з місця, будучи сповненим натхнення рухатися так, як завжди хотів, навіть не усвідомлюючи того до цієї миті.
І йти туди, куди бажає серце, яке тепер є головним індикатором під час прийняття рішень.
І йти з тими, хто поділяє твій запал і кому ти дійсно радий.
І бути впевненим, рухаючись від цілі до цілі, бо всі вони - твої власні, віднайдені в собі, випущені з темниці гнітючих стереотипів.
Не бажати, щоб було як у всіх. Бажати бути істинним собою.
І нести повну відповідальність за це.
Тоді цей рух не можна назвати бігом, бо він - танець. Танець, який танцює через тебе Життя.

Духовна гординя

Часом я підозрюю себе саму у цьому смертному гріху. І тоді я зупиняю себе. Я всіма силами намагаюся стриматися від того, щоб не нав'язувати своє бачення, свою допомогу. Стримуюся, щоб навіть не пропонувати її.
Коли ти дійсно, щось осягнув, хай воно лишається твоїм, принаймні поки хтось не спитає, не попросить поділитися. Це не робить тебе вищим за решту і не дає тобі права нав'язувати своє бачення іншим. Інакше вся твоя "продвинутість" і досі ретельно контролюється твоїм розумом, твоїм его. Воно просто знаходить собі нову  забавку: вкотре підпорядковує собі твої найсвітліші прагнення і здобутки на шляху позбавлення від нього. 
Ота напориста і тверда констатація власних поглядів на речі, власних віднайдених знань не лишає простору бути поруч тому, що йде з нею в розріз. Це викликає неймовірне відчуття дискомфорту. Важкість від того, як на тебе тисне чужа думка. Бажання тікати. І не тому, що ти докорінно з нею не згоден, а через те, як вона подається, як вона бажає бути нав'язаною, прийнятою, підтвердженою тобою. Вона сильна, здобута, можливо у важких потугах, вона ніби-то й запитує твого бачення, але чи готова почути його? Її єдине бажання почути підтвердження себе.
Зараз мені вже не хочеться комусь щось доводити. Кожен має повне право самостійно формувати свою власну істину. І те, що вона однакова, можливо і має своє підтвердження десь за межами фізичних наших втілень, але тут, на земному плані ми таки двоякі. Ми суміш небесного і земного кожен у своїх власних пропорціях, тому не можна відкидати жодне з них чи нехтувати проявами одного чи іншого. Треба навчитися інтегрувати у своє повсякденне існування обидва свої аспекти, щоб жоден не був занедбаний. Фізичне тіло не є в'язницею Духу, воно є його інструментом для здобуття нового досвіду, що неможливий без тіла. Кожен з наших органів чуттів унікальним чином поповнює скарбничку досвіду, розширює межі сприйняття цього світу на дотик, на смак, звук...І кожне тіло має свої індивідуальні пороги цих відчуттів, відтак, ми не можемо сприймати все однаково, ми не можемо однаково реагувати на одні й ті ж явища - і в цьому полягає наша унікальність, і в цьому причина відмінності у визначеній нами істині. Це спонукає з повагою ставитися до бачення інших.

Взаємозв'язок

Миттєвий погляд на небо з його підфарбованими вечірнім сонцем хмарами, витягнув з підсвідомості яскравий спогад про сон. До цього моменту я не пам'ятала його взагалі. Після - вже не могла уявити як таке можна було забути. Яскраво і в дрібних деталях. Приголомшливий зв'язок. Здається, таке сьогодні трапилося вперше в житті.

Моя правда

Її марно шукати зовні, бо вона мусить бути прожита власним єством.
Для мене не може бути правильним те ж, що й для когось іншого. Тому, певно, і звуть істиною те, що ти осягнув на власному досвіді, те, що пройшло крізь тебе і лишило певні сліди. Та навіть тоді вони лише твої. Ти можеш скільки завгодно ділитися ними, але навряд чи хтось зможе осягнути твою істину саме такою, якою її відчув ти.
Банальна фраза про "слухати своє серце" за таких обставин видається не такою вже й банальною. Адже, як показує практика, на чужому досвіді далеко не заїдеш. Їхати, звісно, можна. І досить довго, і певною мірою успішно. Головне, щоб зупинившись одної миті, усвідомити, що ти дійсно задоволений і напрямком руху, і пройденим шляхом, і плодами на ньому здобутими.
 Я ні в якому разі не відкидаю  можливості використання для власного розвитку чужих здобутків. Безліч по-своєму геніальних людей дали цьому світу і нам, у ньому існуючим, незліченну кількість засобів, як матеріальних так і духовних, якими ми маємо можливість користуватися. І коли я вбачаю у певній техніці щось для мене потенційно корисне - я спробую. Значить мені це потрібно. Адже інакше воно б не з'явилося в моєму полі зору, не викликало внутрішнього зацікавлення.
Не все в решті-решт надалі стає в нагоді. Деякі речі без жалю і назавжди відкидаються. Деякі в процесі використання адаптуються під власні потреби. І геть мало таких, які продовжують використовуватися у тому вигляді, в якому були мною віднайдені. Останні або є досконало універсальними, або мають потрібний ефект, та при цьому не є мені зрозумілими у принципах своєї роботи.
Таким чином моя власна правда буде збиратися із дрібних фрагментів доти, поки я дихаю. Існуюча картина буде доповнюватися і змінюватися відповідно до потреб мого сьогодення.
І хай не все в моїх рішеннях і варіантах реалізації буде зрозуміле іншим. Значно важливіше усвідомлювати свій власний внутрішній відгук на дії, оту чисту радість від руху правильним шляхом.

Наповнені люди

Є люди, які не ділять роботу на свою і чиюсь. Люди, які відгукуються на будь-яке прохання про допомогу, якщо відчувають, що принаймні частково можуть зарадити у даній ситуації.
Вони в решті решт беруть на себе більше відповідальності ніж ті, хто від початку мав бути безпосередніми виконавцями поставленого завдання. Вони пробують варіанти, шукають шляхи, або тих, хто може допомогти там, де вони самі з незалежних від них причин просто не мають повноважень діяти. І вони доводять справу до кінця. Такі дії дуже змістовно показують всю суть людини, її життєві принципи, її здатність і бажання користуватися всіма засобами, які вона має у своєму сьогоденні, її захоплення тим, що вона робить у своєму житті. 
І, зрештою, вони не розуміють за що дякують їм, адже вони просто робили свою роботу.
Ярославе, дякую, хоч ти й не розумієш, певно, як багато у даному випадку я хочу власти в це коротке слово.
Ти зробив мій день.

Чому це відбувається зі мною?

"Чому це відбувається зі мною?" - цікаво як багато з нас дійсно хочуть дізнатися відповідь на це запитання? Чи готові ми почути правду і зробити щось, аби запобігти появі подібних ситуацій надалі?
Чи готові ми брати на себе частку відповідальності за те, що відбувається? Значну частку, адже ми самі своїми діями чи бездіяльністю дозволили цьому бути, спровокували необхідність появи саме такого уроку у нашому житті.
Чи припинимо колись шукати крайніх і перекладати вину на весь світ, вперто ігноруючи факт власної причетності до того, яким є наше життя?
Чому це відбувається з ними - на ці питання мені відповідати часом значно легше, ніж виявити  ті ж взаємозалежності у власних життєвих історіях.
Навіщо мені сусідка, яка цілий день торохтить про все на світі, сотню разів обсмоктує одну й ту ж проблему і транслює її в усіх можливих напрямках? - Може для того, аби я побачила, що тим самим зайнятий мій розум? Що його часом несе так, що не можна зупинити? Може, якщо я стану тихіша всередині, вона стане тихішою поруч зі мною? Чи може я таки маю навчитися коректно, але ефективно захищати свій простір від того, що мені не імпонує, що порушує мою внутрішню рівновагу.
Навіщо мені керівник, який не є компетентним на займаній посаді і чинить дії, які виглядають безглуздими і викликають лише опір? - Щоб я пам'ятала про те, що сама колись була такою, чи щоб виявила: що саме в мені опирається і як можна його позбавитися(не керівника, опору :))?
Чому на початку написання цього допису у мене була ціла купа моментів, які потребували розв'язання, про які хотілося написати, а тепер лишається тільки одне актуальне запитання? Бо воно потребує вирішення саме у даний момент. Решту я притягнула з минулого, або придумала, заглянувши у найближче майбутнє. Тому, мабуть, корисно було б частіше зміщувати фокус своєї уваги на те, що є саме тепер.  Тоді і розуму буде менше простору для  переварювання. Тоді і відповіді на нагальні питання приходитимуть вчасно. А минуле хай слугує лише сховищем першопричин, які в ньому можна виявити.

Коза відпущення

Жодного бажання допомагати тим, хто просто чекає готового рішення, не шукаючи його власним розумом. І навіть отримавши підказку починає вишукувати недоліки у запропонованому алгоритмі та вимагати інших варіантів. З якого, скажіть мені, дива я мушу робити це для вас і за вас? Вибачайте, дорогі, але самі, або шукайте когось іншого, хто вислуховуватиме ваше ниття і терпітиме оте малодушне заламування рук і казочки про власну неспроможність знайти вихід. Адже коли рішення пропонує хтось інший, то й відповідальність за результат можна повністю скинути на нього, зробити іншого цапом відбувайлом. Що це дає вам? Як ви почуваєтеся всередині себе діючи таким чином? Чи вам комфортно, чи вам спокійно і затишно з такими собою?

Коли ми навчимося

Коли ми навчимося рости в любові і гармонії - біль і страждання стануть непотрібними.
Адже наразі більшість з нас починають ворушитися тільки коли добряче припече. То чому б не ворушитися стабільно і добровільно, у любові та радості, коли не треба шукати способів вгамувати вир емоцій, які вимикають здатність мислити адекватно, коли не треба шукати чим потамувати душевний біль, чи як викрутитися зі складної життєвої ситуації. Чому б не припинити просто зараз творити все те, що призводить до подібних наслідків: примножувати і плекати руйнівні думки, бездумно розкидатися словами, не намагаючись навіть усвідомити їхньої сили, коритися своїм страхам і упиватися своїми слабкостями, маніпулювати іншими, одягаючи маску жертви, бути штучним, награним, нещирим навіть з самим собою - породжувати хвилі важких низьких енергій, які тягнуть на дно нас самих і тих, хто поруч з нами.
Може час уже брати ситуацію в свої руки і крутити кермом власного життя, повертаючи його в тому напрямку, якого ваша власна душа бажає, а не туди, куди легше, вигідніше, чи модно. Може варто нарешті зрозуміти чого ж насправді хоче кожен із нас. Чого бажаєш саме ти? Чи вибереш сам собі страждання добровільно? Який відсоток  свого потенціалу ти використовуєш зараз? Чому потреби твої обмежуються доступним мінімумом, адже все має бути навпаки і Всесвіт готовий підлаштуватися під наші потреби, аби ми тільки дійсно знали їх і заявляли про те, що вони є. Ми завжди отримуємо те, про що просимо. Тож може годі прокручувати нескінченно негатив, який вже зробили ми собі(навмисно не кажу "так вже склалося", бо самі зробили, визнаймо цей факт), щоб не отримувати його знову і знову.
Зупинитися.
Зламати старе.
Звільнити місце:  навести лад, впорядкувати кожну думку, підпорядкувати їх генератор своїй Волі.
Відчути порожнечу. Побути в тиші.
Наповнитися тим, чого сам собі бажаєш.
Рухатися уважно. З насолодою.
Транслювати у простір радість і прийняття. Прийняття світу таким, яким він став з нашої волі(чи її відсутності).
Полюбити його. 
Рости в любові, вже не через біль.
Міняти світ через зміни в собі.

А що як...

А що як поїхати одного разу в село і більше не повернутися?
Одразу відпадає потреба і стількох зовнішніх речах... Вже не треба шкіряних гаманців і сумочок ручної роботи. І в дорогому ізраїльському кремові для обличчя немає потреби, згодиться і білоруський, самий простий, більше як у десятеро дешевший. Відпадають хвилювання про ідеальність поголених ніг і відсутність улюблених парфумів.
Але там виникають інші потреби: мати достатньо фізичної сили, або знаряддя, які можуть компенсувати її нестачу, наприклад. Далі я захочу козу, а потім корову. Обросту всим типово місцевим, може знову почну дивитися телевізор довгими зимовими вечорами (і тоді мені знадобиться кращий, більший телевізор!). І все одно буду глибоко в душі невдоволена. Бо я є поєднанням. В мені їх як мінімум дві. Дуже гарно сказала про це Ада Роговцева: "Жінка має вміти поєднувати в собі і селянку і панянку." І все це в мені зараз перемішане, можливо, не зовсім у тій пропорції, в якій хотілося б, але якщо душа дійсно цього бажає, то і пропорції виправляться.

Той, хто веде

Я раділа би бачити поруч з собою того, хто зможе іти на півкроку попереду. Хто ненав'язливо ділитиметься своїм знанням, пишатиметься своїми здобутками і м'яко вказуватиме мені на моменти, коли я губитимуся в буденних клопотах і забуватиму про головне. Це буде Сила, яка не є фізичним проявом, брутальністю, жорсткістю чи жорстокістю, диктаторством. Це Сила, яка, будучи під'єднаною до Джерела, ділиться, наповнює і вміє приймати те, чим може бути доповненою. Сила, яка спостерігає і підстраховуює при потребі, яка гармонійно взаємодіє і готова взаємопроникатися, зливатися, але не розчинятися остаточно, зберігаючи якусь недоторканну частку себе, і так само залишаючи простір мені берегти частку себе незмінною. Силу, яка даватиме мені відчуття захищеності перед світом, яка буде моїм втіленим ангелом-охоронцем.Силу, яка буде терпимою до жіночих капризів, яких у мене геть небагато, але все ж вони трапляються. Яка не дратуватиметься через них, а лише подумки посміхатиметься і даватиме їм простір бути. Частина цього у мене вже була, але бракувало, певно, головного: відчуття руху, відчуття зростання, усвідомлення того, яке диво розгортається у полі моєї досяжності: Людина творить себе і разом з тим удвох ми творимо щось спільне. В мені є величезна потреба пишатися чоловіком, який поруч зі мною, бачити його діяльність. Живий чоловік - чоловік у якого завжди є на думці якась справа, ідея, що потребує втілення. Мене надихає така активність, та я не можу пояснити чому. Перевірено лише, що без цього і мені самій неймовірно важко рухатися.

П. С. Ти це можеш.    

Небесна і земна

В мені плаче Жінка і водночас радіє Душа.
Плаче та, якій не чужі будь-які людські переживання, яка ображається і пробачає, яка злиться і вгамовується, яка помиляється і намагається виправити те, що здається неправильним. Вона сумує і корить себе тим, що могло бути інакше, що могла бути м'якшою,  смиреннішою, добрішою до нього. Могла вкорте закрити очі і спробувати виправити. Вона все ще беззастережно вірить у те, що все можна виправити будь-якої миті. Вона виснажується від своїх спроб, а, відпочивши, сама себе не розуміє: від чого втомилася, чому не змогла, як допустила все, що є тепер?
Але Інша шепоче, що все правильно.  Вона радіє тим перспективам, які відкриваються іншій Душі, що та буде, нарешті, рости через проходження досвідів, яких він уникав, від яких вона намагалася його відгородити, вберегти, якоюсь мірою і задля свого власного спокою. Але прожити життя за іншого ми не можемо. Жінка це теж розуміє, але так хотілося б, щоб все було простіше... Тому часом вона плаче, навіть коли чує свою Душу, яка любить безумовно, любить все і всіх і своїм спокоєм надає впевненості у тому, що все так, як має бути. Плаче разом з нею від радості, і плаче за тим, як все є у світі проявленому.
Важко їм буває співіснувати, важко земній погоджуватися з небесною, розуміти її мотиви і діяти згідно з її потребами. Але небесна позбавлена егоїстичних міркувань, вона не може діяти на шкоду іншим. Тож хай береже вона земну від поривів заподіяти комусь добро, яке насправді таким не є.

Емоції

Хай ніколи більше не доведеться мені приймати рішень, що виникли внаслідок виру емоцій.
Хай ніколи не буде у мене більше від них залежності.Те, що виникає в процесі віддавання їм, або внаслідок спустошення ними, не є більше для мене вірним та бажаним. Звісно, вони будуть в моєму житті і надалі, але я прошу дати мені стільки сил, уважності на наполегливості, щоб просто проживати їх, без будь-яких імпульсивних дій та рішень, дозволяти їм виникати, спостерігати за ними, визнавати факт їхньої наявності, та дозволяти піти.
Не місце більше в моєму житті сумнівам, страхам, ваганням, компромісам, жалості(до себе чи будь-кого), виправданням, діям всупереч власним бажанням та потребам.
Віднині я бажаю собі рішень, які йтимуть з почуттів.
З чистого безумовного спокою та любові, які не затьмарюють ясність мого розуму.
З почуття власної гідності, цінності та унікальності, які дають мені повною мірою проявити свій внутрішній світ, щоб показати його світу зовнішньому.
З почуття Волі і могутності, які дають мені відчувати себе творцем свого Життя.
З почуття єдності з усим живим і неживим, яке дає мені усвідомлення власного місця та призначення у світі проявленому.
З почуття відповідальності за себе та своїх ближніх, яке робить мене Людиною.

Я бажаю собі рішень та дій, виконання яких викликатиме радісний трепет кожної клітини мого тіла та мовчазну згоду Вищих Сил, які мене ведуть і направляють.

Про мій спокій

Мені спокійно - це ознака того, що мої дії(чи їх відсутність) відповідають  планам моєї Душі. Мені спокійно за себе, бо в собі я впевнена, мені спокійно з собою, бо я насолоджуюсь тишею, яка вловлюється поміж моїх думок. Мені спокійно від усвідомлення того, що я не маю на собі витягувати інших людей, які цілком можуть зробити це самостійно: обрати напрямок руху і слідувати йому, збиватися зі шляху, але повертатися на нього. Яку роль у цьому визначаю для себе я?   Безініціативну чутливість. Таку, де я сама нічого не вирішую за інших, не пропоную і не нав'язую. Потрібна підказка, підтримка, допомога(будь-що) - заяви про це, втіль у слова, скажи - я відгукнусь, якщо в твоєму запиті не буде руйнівних для мене потреб. І мені спокійно в такій позиції, адже кожна Душа має право самостійно проходити свої уроки таким чином, яким обирає їх пройти Людина, в якій та втілена на даний час.
Кожна Людина сама встановлює собі межі - як межі власних можливостей так і межі дозволеного втручання у її простір. Відтепер я хочу фільтрувати те, що до мене приходить, адже те, що я прийняла, стає моїм, те, що я не приймаю, залишається лише в полі того, хто з цим прийшов. І я спокійна, бо у мене є внутрішній маячок, який допомагає визначити  що зможу я інтегрувати у свій внутрішній світ( або при потребі - нейтралізувати), а що - ні.
Я спокійно і з повним прийняттям визнаю, що я не є всемогутньою, і в моєму житті трапляються(і, певно, завжди траплятимуться) ситуації, в яких я не зможу бути ефективною, але в такому випадку має бути хтось інший, хто здатен цьому зарадити краще за мене. І я спокійна тому,  що вірю в розумність і пов'язаність всього з усім, вірю в те, що задача завжди дається з кількома варіантами її вирішення, і ніколи не дається взагалі без них.
Я спокійна бути собою такою, яка я є на даний момент.

Зсередини

Все йде зсередини. Все, що з нами відбувається створене нашими попередніми діями і думками. Навіть, якщо ми не бачимо зв'язку. Всі наші внутрішні наміри, сумніви, образи та слова  певною мірою неодмінно будуть проявлені в нашій реальності.  І тут дійсно важливо спробувати зрозуміти що і як вплинуло на твоє "зараз", але, мені здається, ще важливіше зуміти витягнути себе з цього кола, де ти поки шукаєш причин тому, що вже сталося, залишаєш без уваги теперішній момент, в якому твориш свій наступний день, тиждень, місяць, рік...
Тож перш ніж шукати пояснень, треба стабілізувати себе: зупинитися на мить і усвідомити чим ти себе наповнюєш саме цієї миті. Це ти і транслюватимеш всім, хто навколо тебе, це і стане основою для побудови твого найближчого майбутнього. Отже, аналізу і впорядкуванню підлягає геть усе: думки, емоції, дії та їхні способи вираження. Давай те, що хочеш отримувати.

Хвилювання

Навіть усвідомлюючи наскільки шкідливим і руйнівним може бути наше хвилювання за когось(чи за себе), важко зупиняти ці хвилі, що накочують одна за одною, важко зупиняти картинки майбутнього, які малює наша уява, коли емоції заливають, важко стримувати паніку, коли картинок взагалі не уявляється.
Але ТРЕБА себе вгамовувати, заходити в рівний стан, з якого ми навіть самим фактом прояву свого спокою за людину(чи за себе) створюємо навколо хвилюючої ситуації захисний кокон віри у те, що вона вирішиться найкращим з можливих способів, для найвищого блага усіх її учасників.
Тож хай Вищі Сили скеровують і притягують події, що допоможуть легко і елегантно вирішити те, що потребує рішення.
Хай нам вистачає мудрості розпізнавати підказки нашої невидимої Групи Підтримки.
Хай Вони ні на мить не залишають нас без своєї уваги та захисту.
Амінь!

Спонтанність

Спонтанність. Відкритість дійству, що розгортається навлоко. Не знаю, чи колись вона раніше у мене була, але сьогодні ця радість прийшла до мене.
 І люди дуже добре реагують на неї і відгуються з усією притаманною їм щирістю. А я сама є переважно спостерігачем. Так, наче життя саме проживає себе через мене. Воно процес. Воно насолода у кожній миті, у кожному подиху, у кожному русі. І навіть хода змінюється, коли дозволяєш іти  своєму тілу, не думаючи про те, як воно це реалізує на ділі. А воно краще за розум знає як потрібно. І ти лише спостерігаєш таку забуту уже тобою грацію власних рухів. І відчуваєш неймовірне задоволення від того, як скорочується і розслабляється кожен м'яз, як повітря проникає в легені і вони розширюються, а за тим вони виштовхують його решту назад, як промені вечірнього сонця торкаютсья шкіри, як вітер заплутує волосся... І таким фантастично прекрасним бачать твої очі ще зовсім голе абрикосове дерево з купою темно рожевих пуп'янків на ньому, і килимом молодої яскраво-зеленої трави під ним, із червонястими сонячними променями, що все це підсвічують.
Жодна думка не затримується. Жодна дія не є автоматичною реакцією. Я навіть не можу тепер уявити що відчую чи зроблю у певній ситуації, це здається таким безглуздям. Адже якщо вона відбудеться, то реакція буде народжена саме тієї миті, коли стане потрібно, вона буде справжньою, не заготовленою зазделегідь, не зіграною, живою дією.
Господи, дай вберегти цей стан на кожну наступну мить цього життя.
 

Крапки

Стоп.
Я не хочу і не буду приймати той негатив, оті низи які лізуть до мене через дорогих мені людей.
Коли людина не чує, не хоче почути, натомість вперто наполягає, що це її не чують і не розуміють - її право залишатися у своїх образах і претензіях стільки, скільки завгодно. Це не моя зона відповідальності і я не мушу варитися з ними разом у їхніх непропрацьованих, неусвідомлених страхах.
Рука допомоги знехтувана.  Сліпому очі примусово не роздереш.
Що залишається мені? - Молитва - наразі це єдине, що я можу зробити. Любов - до божественної частинки Людини, але ніхто мене не змусить любити разом із тим весь назбираний, такий дорогий йому мотлох власного его.
Можна скільки завгодно сидіти і продовжувати жаліти себе, скаржитися на нерозуміння, відсутність підтримки, а можна просто роззявити очі, згребти себе до купи і, нарешті вирости.
Цього вибору я ні за кого не можу робити.
Боляче, але треба приймати право кожної Душі проживати своє власне життя на власний розсуд того тіла,  в якому вона обрала прийти у цей світ.

Хочеться навчитися

Так хочеться навчитися не задавати запитань. І при цьому не додумувати власним розумом того, що лишається невідомим. Так хочеться дозволити бути тому невідомому поміж мною та іншими людьми. І щоб моя пасивність, позиція не втручання не виглядала при цьому байдужістю, бо вона такою не є і, знаючи мене, бути просто не може.
Хочеться бути спокійною за те, що коли людина захоче щось пояснити - сама це зробить, не очікуючи запитання, що коли вона потребуватиме чогось, що може отримати від мене, вона про це просто скаже, замість того, щоб очікувати пропозиції.
Хочеться дати усім бути такими, якими вони хочуть, і не напружуватися щоразу, коли хтось виходить за рамки моїх уявлень. Хочеться дати місце у своєму житті всьому, що в ньому може бути, може статися.

Підміна

Як легко ми заміняємо одні поняття іншими. Як легко виправдовуємо свої бажання або небажання щось зробити тим, що так необхідно, чи буде правильно. Як легко ми дуримо таким чином самих себе. Чи усвідомлюємо ми самі такі факти? Чи зізнаємося собі у істинних мотивах своїх дій? Собі мушу зізнаватися. Себе можу зупиняти і, називаючи речі СВОЇМИ іменами, все одно робити їх. Але вже усвідомлено. Не лукавлячи, не шукаючи виправдань, які ми вигадуємо перш за все для себе самих. Решта - не моя справа. Але ж як добре таки то помічати в оточенні.

Давати з очікуваннями

Маю написати про те, що вислизає з моєї уваги тоді, коли я боюся когось образити, засмутити, розчарувати.
Варто пам'ятати про це завжди. Задля власного найвищого блага і найвищого блага усіх учасників будь-якого конкретного відрізку мого життя: я не мушу приймати те, що мені пропонують, якщо воно суперечить моїм внутрішнім відчуттям, переконанням, бажанням. При цьому я можу залишатися безмежно вдячною за сам факт будь-якого запропонованого мені іншою людиною дару.
Моя відмова від нього не зменшує його цінності і не може розглядатися як образа чиїхось почуттів, адже коли людина бажає поділитися будь-чим(чи здійснити певний вчинок) від переповненого серця, вона дає тому, що їй хочеться дати. Але якщо ти цього не приймаєш і повідомляєш про це у коректній, ввічливій формі, від серця наповненого вдячністю та любов'ю, її  не мала б зачіпати незатребуваність запропонованого дару, чи відсутність бажаної реакції на його проявлення. 
Зачіпає тоді, коли даєш з очікуванням отримати щось навзаєм. Адже якщо твій дар не приймають, значить ти не можеш розраховувати  на отримання бажаного результату.
Не дозволь мені, Господи, самій давати будь-що з очікуваннями отримати щось у відповідь.
Відведи від мене людей, які прагнуть здобути щось для себе шляхом нав'язування мені того, в чому я не маю(не відчуваю) потреби.

Сім тижнів

Я хотіла б розпочати цей шлях з радістю, але, певно, за самим Задумом він не може бути легкий. Та це не привід здатися в перший же день.
Я відкладала його стільки, скільки того просили мої лінощі і моя слабкодухість, але далі вже не можна. Якщо я не пройду його сама - за руку мене ним точно ніхто не проведе.
Мені набридло блукати у напівтемряві, почуватися безсилою перед емоціями, розгубленою перед необхідністю вибору, вразливою перед тими, кого я люблю.
І от нарешті я маю намір пізнати хто я є, і маю всі необхідні для цього інструменти.
Відчуваю, що я була вже дуже близько до цього розуміння. Я була такою, коли в мені пульсувала кожна клітиночка в унісон з усим живим навколо, коли я була переповнена любов'ю і вдячністю до всього, що відбувалося у моєму житті. Але не втримала. Знову дозволила ошукати себе, була занадто самовпевнена, за що й поплатилась. Можливо, своїм падінням я тоді таки зробила добру справу,  через мене Він дав можливість іншій людині змінити напрямок руху, але підвестися відтоді я так і не змогла. Не встигла, не оговталась. І не мала права впускати у своє життя іншої людини, але саме у такому стані напівпритомного створіння, в якому інколи оживає самосвідомість, він мене і отримав.
Та годі вже. Я хочу нарешті стати собою. Хочу не лише повернути собі втрачене, а й відкрити нові здібності, якими потенційно може володіти кожен із нас. Хочу дати розвиватися перш за все своїй Душі, хочу щоб саме вона скеровувала мої дії та рішення, щоб вони були безумовними і прозорими, такими, що не підлягають жодним сумнівам чи оскарженням.
Хочу стати найкращою версією себе.
Сім тижнів, щоб створити себе заново. Не з розуму, а з Його Волі. І хай Він мені в цьому допомагає.
Амен.

Про відповідність вимогам

Ибо для чего моей свободе быть судимой чужой совестью?(1 Кор. 10:29)

Це було наївно чекати змін, не озвучуючи їх необхідність. Але було б і неправильно вимагати від іншої людини, щоб вона щось ламала в собі заради того, аби відповідати твоїм бажанням.
    Можливо я ідеалістка, але я вірю, що так буває: що люди можуть співпадати без необхідності щось ламати, або зміни в них від перебування поруч відбуваються природньо і без зусиль, саме такі, які були потрібні. Якщо ж вони не відбуваються, або відбуваються зовсім не такі, як ти очікуєш, значить вихід один: дати один одному спокій. І тут не йде мова про почуття чи їх відсутність. Мова про те, щоб не зламати в людині людину, щоб не зламати ні себе ні когось. Я не вірю, що має бути через силу. З собою - так, коли ти сам прагнеш змін, коли йдеш до бажаного результату, стиснувши зуби, бо сам цього бажаєш. Тоді ти пишаєшся своїми результатами. Тоді ти виростаєш у власних очах. І інші це також відмічають, помічають. Інакше - це постійне приховане почуття вини у серці того, кого ти не влаштовував таким, як був, і постійна прихована образа у серці того, кому довелося себе зламати. Навіть якщо ні один ні інший свідомо цього не визнають. Воно руйнує. Непомітно, повільно, зсередини.
Я проти такого розвитку подій. Адже має бути у світі хтось такий, якому ти підходиш вже зараз, саме таким, який є. Без необхідності будь-яких змін. Але питання в тому чи дійсно ти хочеш бачити поруч з собою таку людину, як ти сам? Чи набір її якостей відповідає твоїм власним бажанням? Виходить потрібно бути тим(таким), якого хочеш бачити поруч з собою.

Зміни

І навіть час тепер іде зовсім по-іншому. Він уже був у моєму житті такий: тихий, неквапливий, коли на все вистачає і багато помічаєш того, що раніше було позбавлено уваги. Він мені подобається таким. Я хотіла б зберегти це відчуття, цю уважність, здатність помічати навіть тоді, коли (і перш за все, якщо) я буду не сама. Я скучила за таким станом. Я повільно повертаюся до себе. Зрештою, кожному з нас треба просто стати собою, віднайти себе у найменших дрібницях, відтворити найкращу версію себе, а далі, якщо комусь вона стане близькою, такою, яку хочеться прийняти цілком і повністю, без бажання щось міняти, відкривається можливість рухатися у тандемі. І тільки так. І тут не обдуриш, не зіграєш на публіку, бо відчуття не обдурити, хоча розум - можна. Бо все те, що ти показуєш зовні, має бути співзвучне твоєму внутрішньому. Тоді є гармонія, а таке дуже відчувається. Таке має викликати легкість у тих, хто поруч з тобою. Інакше воно гнітить: коли не можеш собі пояснити де підвох? Ніби все гарно, ніби все добре, а відчуття якоїсь непоясненної важкості душить... А то внутрішній світ душить, низькі енергії, які людина сама в собі задушила, заховала, ніби таким чином від них можна позбавитися. Може, навіть від себе заховала. Але це хибний шлях, йдучи яким ти все одно колись покажеш те, що ховав. Від низького треба тільки позбавлятися, поступово пропрацьовуючи свої страхи, визнавати їх, дивитися їм у вічі і усвідомлювати, що вони більше не мають над тобою влади, що вони більше не потребують застосування тих звичних механізмів, якими ти з ними досі боровся. Тільки так. І хай Господь нам допомагає у цьому. Амен!

Полегши

Треба дати собі можливість оплакати зміни. Дати горю вилитися так, як воно того потребує. Не хочеться нічого вдаваного чи примусового: ні сили, ні спокою. Хочеться, щоб сум до крихти був усвідомлений з усіма його причинами, і внаслідок цього усвідомлення природно трансформувався у повне прийняття змін на всіх рівнях.
Хочеться віднайти в собі і розкрити широкий доступ до отого зерна відчуття, яке певної миті переконало мене, що все зроблено на краще, що іншого варіанту не було. Так невблаганно переконало, і занурилося туди, звідки прийшло, лишивши по собі лише теплі спогади про те, яким може бути життя на рівні, де тобою не керують ні думки ні емоції, де все просто ясно і зрозуміло.
Треба дати собі час залікувати сліди, якими ми самі ж і пошрамували власні душі, шукаючи своєї вини і виправдання. І треба вчитися говорити. Говорити про все на світі тоді, поки ще не пізно. І разом з тим треба вчитися слухати. Слухати тоді, коли ще не пізно почути. Вчитися дозволяти собі помилки і нести відповідальність за їх наслідки. Хоча у певному сенсі помилок не існує: це лише досвід, який ми здобуваємо, чинячи так, як вважали за потрібне у  конкретну мить, якої вже не повернути.
Хочеться навчитися жити так, щоб не забігати своїми емоціями у майбутнє, не змушувати себе страждати через картини, які вимальовує уява, і які так і залишаться, скоріше за все, лише картинами, але при цьому десь глибоко у нашій підсвідомості вони все одно назавжди будуть закарбовані.
І хочеться просити Всевишнього: якщо можеш щось підказати - підкажи, якщо можеш полегшити - полегши.        

Як я хочу

Якщо бути разом, то не з потреби, а з радості. Від надлишку світлого і теплого, яким хочеться ділитися. Від бажання об'єднати зусилля в одному напрямку, з цікавості пізнання нових граней як своїх так і один одного. З наповненості, яка переливається через край, а не з бажання наповнитися за рахунок іншого. Зі спокою, який заливає все єство, а не заради його здобуття поруч з кимось. Із прийняття принципів, якими живе інший, навіть за умови відсутності стопроцентної згоди з ними. З радості бути собою, не розчиняючись, а доповнюючи себе іншим, стаючи більшим, досконалішим поруч з іншим. З повної довіри до іншого, віри в його власний шлях, який може не співпадати з твоїм, а лише зрідка перетинатися, при цьому незмінно лишаючись десь зовсім близько.

А тепер по пунктах про, можливо, банальне і приземлене, але необхідне:

1) У чоловіка має бути стержень, Воля справлятися із нестандартними ситуаціями без шкоди для себе та інших. Для цього потрібен ясний Розум, не затьмарений емоціями. Звідси витікає: потрібна здатність вгамовувати свої емоції, впорядковувати думки.

2) Захоплення. Творення з любові чогось, від чого він отримує задоволення. Творчість у будь-яких проявах, які нікому не шкодять.

3) Робота над собою. Самосвідомість.

4) Грамотне ставлення до грошей, здатність знаходити їх додаткові джерела при потребі.

5) Чесність. Будь-яку правду можна висловити делікатно. Без чесності немає довіри. Без довіри не збудувати нічого.

6) Надійність. Стійкість до зовнішніх умов.

7) Здатність чути, підтримувати, розпізнавати моменти, коли потрібна хай і банальна, проста фізична допомога.

8) Точки дотику - спільні зацікавлення.

Пауза

Хочу знаків. Ще більше знаків, які підкажуть, що я не помиляюся у своїх діях і рішеннях.
Дивний внутрішній спокій незрозумілим чином поєднується з глибоким душевним сумом та емоційними вибриками, що супроводжуються потоками сліз. Але коли вдається все це вгамувати, я розумію, що мені все ж добре. Мені спокійно. Коли зовсім немає думок, мені спокійно.
Здоровий глузд, чи щось інше, підказує мені, що все одно все буде так, як воно має бути, скільки б я не помилялася, скільки б не опиралася, мене все одно  приведе життя туди, де я маю бути. Питання лише в тому коли і в якому стані. Як довго я дозволятиму собі керуватися хибними переконаннями, діяти з емоцій, чинити всупереч внутрішньому голосу, йти на компроміси, закривати очі на дрібниці, які в решті-решт, виявляються не таким вже й дрібними.
Чому я не можу дозволити собі вже зараз жити ідеальним життям? Все просто: я не знаю їх. Я не визначила свох ідеалів, я не описала свого світу, яким він мені потрібен, тому я отримую те, що отримую.
Мені потрібна пауза.Така тиха і глибока, в якій я зможу почути кожну свою клітиночку, вловити найтонші бажання своєї душі, почути куди вона мене спрямовує.
А поки - нічого не малювати. Ніяких планів і картинок, ніякої певності і визначеності. Я передаю управління в Центр. Я не знімаю з себе відповідальності за свої дії та реакції, але я припиняю хотіти. Я згортаю програму своїх бажань, тих, які починаються в голові і десь трохи тонше. Нема чого записувати, нема чого фіксувати ні на папері, ні в думках, ні тут. "Та проте, - не як Я хочу, а як Ти"(Матвія 26:39)

Справа не в тому....

І справа не в тому, що ми виходимо між люди без макіяжу, і навіть не в тому, що ми одягаємо на себе речі, що виглядають аби-як і геть не поєднуються між собою(хоча останнє треба, розглянути окремо, там є певні нюанси).
Але ж... основна біда в тому, що ми йдемо у світ з погаслими очима. Що наші обличчя не сяють посмішками, світлими і ледь вловимими... Що в наших рухах немає легкості і грації. Що ми навіть дороги перед собою не бачимо часом, увіткнувшись поглядом у телефон і затуливши вуха навушниками. Ми відрізали себе від світу, частиною якого є. Ми не бачимо його краси, що ховається у дрібничках, ми не чуємо його звуків і не відкриваємося тисячам інших його проявів.Ми й себе самих не чуємо теж...

Втома

Це втома, якій ніби й немає причин.
Втома від бездіяльності і водночас втома від дій.
Втома від дій, які не милі серцю, але потрібні для забезпечення того рівня існування, який я для себе визначаю. Втома від прагнення відповідати очікуванням близьких, з якими ми частково взаємозалежні. Втома від очікувань і планів, які хотілося б втілити саме таким чином, як заплановано. Втома від намагання не привертати уваги до своєї персони і водночас не викликати нарікань стосовно моєї непричетності до того, що відбувається чи має відбутися незабаром. Втома через мої власні хвилювання відносно того як будуть розвиватися події найближчого майбутнього. Втома від відчуття, що від мене чогось очікують, напруження від думки, що я не все з того роблю. Втома від старань скрізь понаводити лад.
Навіщо я це з собою роблю? Чи не байдуже хто й чого очікує від мене? Це ж їхні очікування. Чи не байдуже як воно все складеться і відбудеться найближчі кілька тижнів? Чому я не можу більше просто пливти собі туди, куди життя повертає, приймаючи усі його несподівані вибрики? Чому мені так вперто хочеться спрямовувати його, тримати усе під контролем і бути готовою до будь-якого повороту?
Я перестала бути гнучкою. А ще я перестала слухати свої власні потреби. Звідси ця інша втома - від бездіяльності. Від відсутності дій, спрямованих на втілення того, чого хочеться саме мені. Звісно, є у мене мета, до якої я прагну найдужче, але ніяк не можу прискорити її втілення, але ж раніше були й інші. Дрібні, але такі неймовірно приємні і заспокійливі.
Все моє життя перетворилося на обов'язок. Навіть читання Біблії  вже сприймається як обов'язок, хоча я сама собі встановила строки, кілька разів скоротила їх і наразі все одно йду з випередженням графіка. Навіщо я складаю собі графіки, які мене ж потім і пригнічують? Чи треба вони мені, якщо я не можу сприймати їх з радістю та легкістю?

01.2019

Прийняття

Треба вчитися визнавати свої поразки.
Треба вчитися приймати те, що я не всесильна і не ідеальна.
Треба вчитися дозволяти собі помилки.
Мені здавалося що  це лише питання часу, комфорту і моєї любові. Що ці його кількаденні запої і стани цілковитої байдужості до всього можна зупинити. Але вони повторювалися дуже систематично якось. Ніби за графіком.
Не можу навіть уявити що крутиться у людини в голові в такі періоди і не знаю чи можна якось їй допомогти з ними. Тепер не знаю. Немає більше тієї самовпевненості, з якою я збиралася колись довести його мамі, що він не такий, як вона мені розповідала. На жаль, я здаюся. Попри всі почуття, які зараз приглушені подіями останніх днів, але все ж є, попри все добре, що було. Я переоцінила свої можливості і тут мало буде просто сказати, що мені прикро, що так вийшло, цих переживань не вмістити в слова.
Але при цьому я розумію, що не лише моя відповідальність є у тому, що все так ,як воно вже є.
Що людина сама має керувати своїм життям і прагнути або не прагнути його змінити. Я вірю, що можна змінити все. Я вірю, що кожен з нас має Волю, необхідну для змін. Але не кожен бажає докладати зусиль, щоб нею скористатися. І що найсумніше: не кожен визнає необхідність змін. Любіть і приймайте мене таким, як я є. Але чи ти сам любиш себе таким? Ти взагалі любиш себе?
"Люби ближнього, як самого себе" - я лише недавно почала розуміти наскільки глибокий сенс мають ці слова.

Цей день

Як добре мати цей день, у який я можу займатися тим, чого бажає моя душа. Вперше за дуже тривалий час: нікуди не поспішати, насолоджуватися процесом і радіти результатам.
Дай, Боже, мені таку радість від кожного наступного дня. Щоб у кожному з них я віднаходила час на речі, які сповнюють мене радістю, які дають можливість самовиразитися, дають моїй душі проявити себе будь-яким чином, яким вона забажає.
Дай, Боже, мудрості радіти за людей, які можуть жити з того, що роблять для власного задоволення, адже радіючи за них і я теж поступово наближуюся до такої ж можливості.
Дай, Боже, жити мені в радості, не полишаючи Твоїх шляхів.
Амінь.