вівторок, 22 листопада 2016 р.

Винагорода

Невимовна вдячність і радість від усвідомлення того, що труди мої не пропали марно, що є результати моїх старань. Вони дозрівають. Хай поступово. Але я рада. Хай навіть ціною мого спокою, комфорту, але зараз я бачу, що всі оті жахіття і незручності варто було пройти, аби почути і побачити те, як воно все стало тепер.
Приємно відчувати визнання моєї участі тими, хто став об'єктом, причиною і метою моєї праці, яка так часто зривалася у зневіру і здавалася абсолютно марною.
Дякую, що не дав мені здатися.


пʼятниця, 18 листопада 2016 р.

Не суди

 Не суди - тобі ніколи не знати чим керується людина у своїх діях, що твориться у її внутрішньому всесвіті.  Не суди і тим більше не слухай того, що думають про людей інші люди. Лише власний досвід має значення, хоча разом з тим, часом, і власну ціну.  
 

середа, 16 листопада 2016 р.

В меншості...

Міш, бракує тебе тут.
З твоїми правилами і переконаннями, які ти передав мені, згідно з якими ти вчив мене працювати.
Тепер все не так, а я не хочу від них відступатися. Вони мені вже надто близькі і здаються безперечно вірними.
Я хочу і надалі робити все якнайкраще, а мені кажуть: роби так, аби працювало. Не буду.
Я хочу і надалі максимально пояснювати принципи роботи і пошуку власних помилок тим, хто користується результатами нашої роботи. Замість цього  тепер обирається простіший варіант, від якого ти мене вчив відмовлятися: зробити все самому, не заморочуючись спробами пояснити людині як вона може виправити ситуацію сама, без нашої допомоги. 
У мене відчуття, що тепер я в меншості. І все частіше виникають ситуації, коли згадую тебе, і твоє "Ні, так не піде".
Ти був хорошим учителем, наставником, колегою, другом. Не дивлячись на всю оту неформальність нашого спілкування, яка в ітозі була класифікована як така, що "завдає незручностей", було б чудово бачити тебе знову у нашій команді.  Але на жаль...  все є так, як воно є.

пʼятниця, 11 листопада 2016 р.

Про правила і порядки

Правила потрібні лише доти, поки ти не здатен відрізняти біле від чорного, поки ти не здатен свідомо обирати  те, що не нашкодить ні тобі ні тим, хто навколо тебе.
Вони як милиці, що допомагають нам рухатися у вірному напрямку доки ми не навчимося впевнено стояти на власних ногах. Тоді їх можна відкинути.
А доти нехтувати ними - то майже безглуздя. Бути сліпим і говорити при цьому, що  поводир тобі не потрібен якось по-дитячому. Треба мати сміливість визнати, що потребуєш допомоги, підказок і не соромитися ними користуватися, дотримуватися їх.
Але не менше безглуздя і вічне слідування правилам. Без спроб віднайти зв'язок з власним внутрішнім визначником того що правильно, а що ні. Все життя керуватися писаними істинами, не розвиваючи себе, задовольняючись чужою правдою, мені здається це також не наближує до основної мети нашого перебування тут - до розвитку Душі. Чомусь прийшло на думку порівняння з заморозкою: ти просто на протязі цілого життя підтримуєш її в одному стані.

Ошо: Любовь - единственная заповедь. Если нет любви, тогда все 10 Заповедей бесполезны. 10 Заповедей не нужны; они нужны лишь потому, что ты не готов следовать первой и единственной заповеди. Эти 10 Заповедей всего лишь слабая замена единой заповеди: люби.

середа, 9 листопада 2016 р.

Що легко - те правильно

"Що легко - те правильно" - вже не пригадаю коли і з якого першоджерела взяла цей вислів.
Він спливає у моїй пам'яті у ті моменти, коли щось не складається, щось іде не так і я топчуся на одному місці й, чи то не бачу рішення,чи те, що я бачу і роблю, не дає бажаних результатів. Наступним виникає питання: "Навіщо? Для чого мені те, що я так безуспішно прагну отримати? Чи дійсно воно мені так вже потрібне?" І тоді я лізу в минуле.
Я не згодна з тим, що його треба позбуватися. Адже під час його аналізу часто стає зрозумілим як діяти тепер, у дану мить.   
А мені воно каже, що найкраще з того, що трапилося мені і зі мною, приходило якщо не майже випадково, то геть не легко.
Бо часом воно намагалося прорости на тому місці, де я ще відмовлялася зруйнувати існуюче на той момент.
Бо часто, щоб до нього дотягнутися, потрібно було вискочити з комфортних умов і зробити щось не властиве старій мені, змінити себе відповідно до умов, які могли забезпечити отримання бажаного результату. І я не розумію досі, я не можу пояснити чому я тоді все те робила, що змушувало рухатися вперед.
Сьогодні прийшло на думку: певно, деякі наші запити настільки вагомі, що потребують підтвердження, яке ми і виявляємо не здаючись.
Тому вислів набуває відтепер нового сенсу: якщо від чогось можеш легко відмовитися - правильно буде відмовитися і не гаяти часу.
А до того, від чого відмовлятися не готовий, без чого себе уявляти не хочеш - треба таки йти будь-якими зусиллями. І колись Всесвіт таки відчинить перед тобою потрібні двері. Коли отримає необхідне підтвердження від тебе. Коли доведеш, що вартий того, щоб мати те, до чого прагнеш не лише думками, а й діями.