понеділок, 13 лютого 2017 р.

Остаточне

Знадобилося два роки, щоб розуміти, що в мені є образа.
Образа, певно й на себе теж.
За те, що своїм намаганням пережити все в собі, не зробити нічого, про що потім пошкодую, не скомпрометувати себе в очах оточуючих, загнала свій біль так глибоко, що не одразу його віднайшла.
Прийняття -так, воно було тоді, здавалося, цілковитим. Воно було.
Але тепер це виглядає так, ніби я передумала.
Тоді моя гордість не дала мені показати як мене зачепило оте твоє найпростіше для тебе рішення, яке ти прийняв за нас двох. І зараз єдине, про що я шкодую - так це про те, що не сказала тобі всього, що думаю про тебе і про твої вчинки по відношенню як до мене, так і до близьких тобі людей. Хоча, звісно, тоді я так не думала. Воно лише з часом усе стало на свої місця  і твій портрет став для мене більш реалістичним.
Я не дозволила собі страждати, я дала тобі спокій, як ти і хотів. Хоча маю сумніви, що тобі стало від того спокійніше, бо проблема ж була не в мені. А у твоїй слабкості, у тому, що ти, як не крути, боягуз. Перекладання відповідальності на тендітні жіночі плечі не прикрашає чоловіка. А ти саме це і робив весь час: скидав із себе тягар відповідальності, перекладав прийняття рішень на кого завгодно, крім себе. Цікаво чи змінилося щось тепер. Чи зробив ти для себе висновки, чи навчився не потурати своїм бажанням.
І знаєш що?
Я рада, що тебе більше немає у моєму житті.
Може й варто було б подякувати тобі за оте останнє і остаточне рішення. Але я не буду.