вівторок, 12 серпня 2014 р.

Після АТО

Ти сидів і дивився в небо. На траві сидів, притулившийсь спиною до дерева у сквері. Поруч стояли твої речі...
З виразу засмаглого неголеного обличчя важко було зрозуміти які емоції вирували у тебе всередині і чи були вони взагалі. Навколо байдуже снували люди. І тобі теж було до них байдуже. Схоже тебе ніхто не зустрічав.
Скільки ти просидів отак, пронизуючи небо поглядом?
Мені забракло мужності підійти й заговорити. Порушити твою тишу. Ти точно її відчував, перебуваючи посеред шуму задушливого міста.
Кілька разів оберталась і в якусь мить мало не повернула назад, щоб таки заговорити до тебе.
Але все ж не наважилась...
Шкодуватиму про це.

субота, 2 серпня 2014 р.

Ранкове. Дайте ще кави

Кави, щоб утопити в її гіркоті гіркоту думок. Лише думок. Бо почуття мої зовсім не гіркі.
Однак з точки зору здорового глузду, який, власне, і є генератором думок, вони(тобто почуття) недоречні, невчасні, безнадійні, приречені, ще хто зна які і взагалі: безглузді.
Більше думок - більше кави. Але кожним ковтком ти топиш якусь із них. Топиш у каві, бо в алкоголі вони розмножуються.  А кава важка: вони в'язнуть у її вершках і осідають на дні чогось(не серця, не душі, можливо, черепної коробки?) , аж поки не просохнуть. І тоді вони знову зможуть знятися дружним виром, аби зносити мені дах.
Тому знову буде кава. Така, щоб до запаморочення, до нудоти, до шаленого стукотіння моторчика у грудях. Він гепатиме так голосно, що я вже не чутиму тих, кого таки не вдалося залити кавою.
Дайте ще чашечку міцної.


Хочеться

Хочеться роздати назви і створити навколо порядок. Навколо і всередині, напевне, перш за все.
Хочеться понавішувати ярликів і придумати слова, які могли б висловити все, що зараз лишається несказаним.
От звідки береться оце нестримне бажання руйнувати красу життя? Його природню незбагненність, невизначеність, неповторність, мінливість та непередбачуваність.
Напевне, так влаштована людина, що не може довго знаходитися у підвішеному стані приємної ейфорії.
Ми хочемо одночасно мати крила і при цьому не втрачати коріння.
Та хіба це можливо?
Може хай будуть крила?