Мати сподівання - найкоротша дорога до пекла.
четвер, 22 листопада 2018 р.
понеділок, 1 жовтня 2018 р.
Напрямок
Усі навколо мають своє уявлення про те, яким має бути моє життя, чого я маю прагнути і яких результатів варто від цього очікувати.
Здається лише мені одній не зрозуміло чого я насправді хочу. Бо ніколи не було такої потреби - знати свої бажання. Бо завжди хтось доросліший/авторитетніший/вищий за посадою знав, чого мені треба прагнути і яка я маю бути.
Я вже давно почала докладати зусиль до того, аби стати такою, якою хочу бачити себе сама, я по крихті себе перебудовую і зустрічаю опір змінам у мені. Бо, певно, всі ми звикли бачити лише те, що нам хочеться бачити.
Я бачу в собі певний прогрес, але все одно на даний час лишається відкритим найважливіше питання: що я роблю у світі? Яка моя мета? Звісно, я багато разів чула її з вуст інших, і деякі варіанти навіть приймаються мною цілком схвально, але не відчуваю сама, моє знання вірності напрямку руху не йде зсередини, я керуюся якимись зовнішніми, не моїми нормами і правилами.
Мій розум боїться відірватися від того, що є тепер, від того, як воно є, боїться руйнувати старе, бо ми з ним не бачимо цілісної лінії розвитку того нового, яке мало би бути дійсно моїм і для мене. І я не знаю, чи варто починати новий шлях із руйнування, не маючи чіткого уявлення про те, що будуватиму на звільненому місці.
Але я точно знаю одне: жодне чуже бачення мого майбутнього більше не приймається. Хай моя інтуїція поки не достатньо розвинена, щоб у повній мірі забезпечити мені впевненість у своїх діях, але то будуть саме мої дії, плоди мого власного вибору, за які я сама буду нести відповідальність перед Творцем.
Здається лише мені одній не зрозуміло чого я насправді хочу. Бо ніколи не було такої потреби - знати свої бажання. Бо завжди хтось доросліший/авторитетніший/вищий за посадою знав, чого мені треба прагнути і яка я маю бути.
Я вже давно почала докладати зусиль до того, аби стати такою, якою хочу бачити себе сама, я по крихті себе перебудовую і зустрічаю опір змінам у мені. Бо, певно, всі ми звикли бачити лише те, що нам хочеться бачити.
Я бачу в собі певний прогрес, але все одно на даний час лишається відкритим найважливіше питання: що я роблю у світі? Яка моя мета? Звісно, я багато разів чула її з вуст інших, і деякі варіанти навіть приймаються мною цілком схвально, але не відчуваю сама, моє знання вірності напрямку руху не йде зсередини, я керуюся якимись зовнішніми, не моїми нормами і правилами.
Мій розум боїться відірватися від того, що є тепер, від того, як воно є, боїться руйнувати старе, бо ми з ним не бачимо цілісної лінії розвитку того нового, яке мало би бути дійсно моїм і для мене. І я не знаю, чи варто починати новий шлях із руйнування, не маючи чіткого уявлення про те, що будуватиму на звільненому місці.
Але я точно знаю одне: жодне чуже бачення мого майбутнього більше не приймається. Хай моя інтуїція поки не достатньо розвинена, щоб у повній мірі забезпечити мені впевненість у своїх діях, але то будуть саме мої дії, плоди мого власного вибору, за які я сама буду нести відповідальність перед Творцем.
пʼятницю, 13 липня 2018 р.
Чого я хочу
Це питання я задаю собі час від часу, але все ніяк не сяду і не розберуся у ньому до самих деталей. Звісно бажання міняються, деякі зникають так само швидко, як і з'являються, не лишаючи по собі жодного сліду. Але є й інші. Такі, які складають певну основу бажаного самовідчуття себе у світі..
Якщо глобально: хочу дім із червоної цегли на одній із тихих вуличок нашого району, де ми любимо прогулюватися. наразі це найбільше з моїх бажань. І я знаю, що дім у нас буде, але хай вже відбувається щось, що може пришвидшити темпи нашого наближення до втілення цієї мрії.
Якщо детально: хочу стати тихішою, так, щоб робити усе неквапно, отримуючи задоволення від кожної своєї дії. Хочу бути тихішою так, щоб порожніх думок у моїй голові стало менше, щоб не прораховувати декілька варіантів однієї запланованої події, з яких на практиці рідко стає в нагоді хоча б один. Хочу всю свою зекономлену за рахунок цієї тиші енергію перенаправити на втілення своєї глобальної мрії - будинку. Хочу відчувати себе комфортно у світі коли все йде добре, і так само триматися спокійно і впевнено тоді, коли щось іде не так, як хотілося б. Хочу гідно зустрічати і проходити уроки долі, які для мене призначені, щомиті пам'ятаючи, що на все воля Божа, і якщо дав - значить маю впоратися. Хочу мати завжди ясну голову, тверезий розум, щоб потрібні рішення приходили тоді, коли у них є потреба. Хочу відчувати любов до всіх, хто мене оточує, адже тоді мені не доведеться хотіти терпіння. Хочу, щоб на все вистачало часу. До малювання повернутися хочу, вірші іноді писати та передруковувати, як колись, на "ундервуді". Хочу відвідувати хоча б раз на кілька місяців нові цікаві місця за межами нашого міста. Хочу повернути свою форму, яку мала тоді, коли талія була 59 см і йоги було достатньо, щоб почуватися неперевершено. Хочу стати більш дисциплінованою, щоб принаймні зробити регулярними заняття з тієї ж йоги. Хочу перечитати Біблію від самого початку. І нові туфлі на низькому ходу хочу. Хочу почуватися в безпеці поруч зі своїм чоловіком, завжди відчувати його любов та підтримку. І сама хочу бути такою підтримкою для нього.Хочу щоб ми разом росли і розвивалися не лише у стосунках, а й кожен у чомусь своєму особистому, без шкоди для стосунків. Хочу щоб робота приносила не лише гроші, а й задоволення. А ще хочу допомагати людям у тому напрямку, який колись для себе визначила(сподіваюся, з Божою допомогою). Хочу легко приймати зміни, які завжди незмінно будуть присутніми у житті. Хочу давати близьким і просто оточуючим більше простору для вираження себе через рішення, дії і вчинки, особливо коли вони суперечать моїм власним переконанням, і навіть коли я бачу що вони хибні або не оптимальні.Хочу припинити брати на себе стільки, щоб бути в курсі всього. Хочу відчуття легкості.
Амінь.
Якщо глобально: хочу дім із червоної цегли на одній із тихих вуличок нашого району, де ми любимо прогулюватися. наразі це найбільше з моїх бажань. І я знаю, що дім у нас буде, але хай вже відбувається щось, що може пришвидшити темпи нашого наближення до втілення цієї мрії.
Якщо детально: хочу стати тихішою, так, щоб робити усе неквапно, отримуючи задоволення від кожної своєї дії. Хочу бути тихішою так, щоб порожніх думок у моїй голові стало менше, щоб не прораховувати декілька варіантів однієї запланованої події, з яких на практиці рідко стає в нагоді хоча б один. Хочу всю свою зекономлену за рахунок цієї тиші енергію перенаправити на втілення своєї глобальної мрії - будинку. Хочу відчувати себе комфортно у світі коли все йде добре, і так само триматися спокійно і впевнено тоді, коли щось іде не так, як хотілося б. Хочу гідно зустрічати і проходити уроки долі, які для мене призначені, щомиті пам'ятаючи, що на все воля Божа, і якщо дав - значить маю впоратися. Хочу мати завжди ясну голову, тверезий розум, щоб потрібні рішення приходили тоді, коли у них є потреба. Хочу відчувати любов до всіх, хто мене оточує, адже тоді мені не доведеться хотіти терпіння. Хочу, щоб на все вистачало часу. До малювання повернутися хочу, вірші іноді писати та передруковувати, як колись, на "ундервуді". Хочу відвідувати хоча б раз на кілька місяців нові цікаві місця за межами нашого міста. Хочу повернути свою форму, яку мала тоді, коли талія була 59 см і йоги було достатньо, щоб почуватися неперевершено. Хочу стати більш дисциплінованою, щоб принаймні зробити регулярними заняття з тієї ж йоги. Хочу перечитати Біблію від самого початку. І нові туфлі на низькому ходу хочу. Хочу почуватися в безпеці поруч зі своїм чоловіком, завжди відчувати його любов та підтримку. І сама хочу бути такою підтримкою для нього.Хочу щоб ми разом росли і розвивалися не лише у стосунках, а й кожен у чомусь своєму особистому, без шкоди для стосунків. Хочу щоб робота приносила не лише гроші, а й задоволення. А ще хочу допомагати людям у тому напрямку, який колись для себе визначила(сподіваюся, з Божою допомогою). Хочу легко приймати зміни, які завжди незмінно будуть присутніми у житті. Хочу давати близьким і просто оточуючим більше простору для вираження себе через рішення, дії і вчинки, особливо коли вони суперечать моїм власним переконанням, і навіть коли я бачу що вони хибні або не оптимальні.Хочу припинити брати на себе стільки, щоб бути в курсі всього. Хочу відчуття легкості.
Амінь.
понеділок, 5 лютого 2018 р.
Уже давно
Уже давно треба було б стати добрішою до людей. Навчитися приймати їх з усим, що в них є. Без осуду, без критики, без оцінок. У кожного своя правда і свій шлях.
Уже давно треба було б навчитися бачити у кожному з тіл стражденну душу. І ту, яку хоча б зрідка намагаються слухати і ту, за яку взагалі забули, що ледве жевріє у погаслих очах, що, як говорять, є її дзеркалом.
Уже давно треба позбутися своєї злості до тих, хто не такий, як я вважаю правильним, і прийняти цей світ з усіма його особливостями.
Він здається огидним і безнадійним, але щось в ньому таки зачіпає до самих глибин. Посмішки дітей, які ще не розуміють, куди потрапили і можуть почуватися тут абсолютно щасливими, очі собак, які бувають красномовнішими за будь-які слова, і за ті ж самі очі людей. Обійми рідних, дотики коханих, небо, трава, сонце і хмари, можливість допомогти комусь, хто цього потребує, історії про чужі долі і вчинки, тепла ковдра і гарячий чай...
Уже давно пора припинити перейматися тим, хто і що скаже, адже коли ти щось робиш від серця - воно не може бути помилковим, та розуміння цього доступне лише для іншого серця.
Уже давно пора припинити боятися, що хтось може завдати тобі болю, бо його стільки вже було, а й досі жива, і досі при здоровому грузді і навіть виросла. Немає випробувань більших за наші можливості. Тому уже давно пора припинити закривати своє серце. Я переконана, що недобрі наміри обійдуть таке серце стороною, адже у ньому немає нічого, чим можна було б їх притягнути.
Уже давно час припинити реагувати на провокації і перестати принижувати людей жалістю.
Уже давно час почати давати їм те, чого вони потребують, а не те, що мені самій хотілося б віддати. Навіть за умови якщо доведеться виконувати не найкращі ролі у їхніх життях, адже загальна картина стає зрозумілою лише згодом. А справжні ліки рідко бувають смачними та приємними.
Уже давно пора припинити робити те, чого від тебе очікують і почати робити так, як потребуєш ти сама, припинити діяти всупереч своїм власним інтересам заради задоволення чиїхось потреб.
Уже давно час бути господарем свого життя, прийнявши всю відповідальність за те, яким воно є, що у ньому відбувається і куди все це приведе.
Уже давно треба було б навчитися бачити у кожному з тіл стражденну душу. І ту, яку хоча б зрідка намагаються слухати і ту, за яку взагалі забули, що ледве жевріє у погаслих очах, що, як говорять, є її дзеркалом.
Уже давно треба позбутися своєї злості до тих, хто не такий, як я вважаю правильним, і прийняти цей світ з усіма його особливостями.
Він здається огидним і безнадійним, але щось в ньому таки зачіпає до самих глибин. Посмішки дітей, які ще не розуміють, куди потрапили і можуть почуватися тут абсолютно щасливими, очі собак, які бувають красномовнішими за будь-які слова, і за ті ж самі очі людей. Обійми рідних, дотики коханих, небо, трава, сонце і хмари, можливість допомогти комусь, хто цього потребує, історії про чужі долі і вчинки, тепла ковдра і гарячий чай...
Уже давно пора припинити перейматися тим, хто і що скаже, адже коли ти щось робиш від серця - воно не може бути помилковим, та розуміння цього доступне лише для іншого серця.
Уже давно пора припинити боятися, що хтось може завдати тобі болю, бо його стільки вже було, а й досі жива, і досі при здоровому грузді і навіть виросла. Немає випробувань більших за наші можливості. Тому уже давно пора припинити закривати своє серце. Я переконана, що недобрі наміри обійдуть таке серце стороною, адже у ньому немає нічого, чим можна було б їх притягнути.
Уже давно час припинити реагувати на провокації і перестати принижувати людей жалістю.
Уже давно час почати давати їм те, чого вони потребують, а не те, що мені самій хотілося б віддати. Навіть за умови якщо доведеться виконувати не найкращі ролі у їхніх життях, адже загальна картина стає зрозумілою лише згодом. А справжні ліки рідко бувають смачними та приємними.
Уже давно пора припинити робити те, чого від тебе очікують і почати робити так, як потребуєш ти сама, припинити діяти всупереч своїм власним інтересам заради задоволення чиїхось потреб.
Уже давно час бути господарем свого життя, прийнявши всю відповідальність за те, яким воно є, що у ньому відбувається і куди все це приведе.
пʼятницю, 19 січня 2018 р.
Одним словом
"Охолонь" - оцим одним словом ти сьогодні зробив мені настрій.
Я почула його у відповідь на мої намагання допомогти нам, підказати тобі як зі мною можна співіснувати більш гармонійно, щоб не зачіпати, не ображати, бо мені самій не до вподоби оті реакції, які ти в мені викликаєш певними своїми діями, і я не хочу ненароком образити й сама. Спокійно і без емоцій.
Я хотіла висловити те, що мене зачепило, те, що мені не приємно, і що мені хотілося б змінити.
Але, як виявилося, тепер не я вирішую, як зі мною краще поводитися, тепер хтось знає все за мене, а мої слова відскочили, як горох від стінки, ще й викликали появу отого "Охолонь".
Деякі мої думки, що я їх озвучую, з невідомих мені причин сприймаються як погрози, чи повчання. От і тепер, мені здається, краще просто промовчати.
Але так я дійсно охолону з часом. Якщо мені не можна говорити, я все ще можу писати. Та тільки користі з цього не буде, розуміння не стане більше, близькість не стане глибшою, довіра міцнішою.
Мене засмучує такий стан речей, коли не можна говорити про все. Намагаюся зрозуміти що я роблю не так, чому ставлення до мене тепер інше, чому в словах моїх сприймається геть не те, що я хочу донести, і звідки такий опір діалогу, чому зникла повага до моїх особливих станів, коли я буваю надмірно чутлива і я тепер почуваюся винною у тому, що вони є.
Почуватися самотньою поруч із кимось не дуже приємна річ.
Завжди говорила, що не хочу так, як у всіх, але саме так воно і виходить.
Я почула його у відповідь на мої намагання допомогти нам, підказати тобі як зі мною можна співіснувати більш гармонійно, щоб не зачіпати, не ображати, бо мені самій не до вподоби оті реакції, які ти в мені викликаєш певними своїми діями, і я не хочу ненароком образити й сама. Спокійно і без емоцій.
Я хотіла висловити те, що мене зачепило, те, що мені не приємно, і що мені хотілося б змінити.
Але, як виявилося, тепер не я вирішую, як зі мною краще поводитися, тепер хтось знає все за мене, а мої слова відскочили, як горох від стінки, ще й викликали появу отого "Охолонь".
Деякі мої думки, що я їх озвучую, з невідомих мені причин сприймаються як погрози, чи повчання. От і тепер, мені здається, краще просто промовчати.
Але так я дійсно охолону з часом. Якщо мені не можна говорити, я все ще можу писати. Та тільки користі з цього не буде, розуміння не стане більше, близькість не стане глибшою, довіра міцнішою.
Мене засмучує такий стан речей, коли не можна говорити про все. Намагаюся зрозуміти що я роблю не так, чому ставлення до мене тепер інше, чому в словах моїх сприймається геть не те, що я хочу донести, і звідки такий опір діалогу, чому зникла повага до моїх особливих станів, коли я буваю надмірно чутлива і я тепер почуваюся винною у тому, що вони є.
Почуватися самотньою поруч із кимось не дуже приємна річ.
Завжди говорила, що не хочу так, як у всіх, але саме так воно і виходить.
вівторок, 16 січня 2018 р.
Образа
Хоч я й не була у тій історії позитивним персонажем, але вона все ще мене чимось тримає.
Тримає тим, що попри все недобре, що я вчинила своїми діями і бездіяльністю, я все ж почуваюся ображеною.
Звісно ця образа також і на себе, і викликана вона тим, що люди не можуть(і не мають) бути такими, як я то собі придумала. Іноді вони дивують приємно, але часом буває так, як у даному випадку: коли той, кого ти безмежно ідеалізувала проявляє свої не найкращі якості, намагаючись врятувати власну шкуру, коли заради порятунку чогось ближчого і ріднішого малодушно топче і вбиває того, хто беззахисний перед ним, але... зайвий.
Я не вірю, що не було інших способів і шляхів вирішити ту ситуацію. Але кожен обирає спосіб найпростіший для себе, наймеш болісний і затратний. Не знаю чи вчинила б я у подібній ситуації так само.
Тримає тим, що попри все недобре, що я вчинила своїми діями і бездіяльністю, я все ж почуваюся ображеною.
Звісно ця образа також і на себе, і викликана вона тим, що люди не можуть(і не мають) бути такими, як я то собі придумала. Іноді вони дивують приємно, але часом буває так, як у даному випадку: коли той, кого ти безмежно ідеалізувала проявляє свої не найкращі якості, намагаючись врятувати власну шкуру, коли заради порятунку чогось ближчого і ріднішого малодушно топче і вбиває того, хто беззахисний перед ним, але... зайвий.
Я не вірю, що не було інших способів і шляхів вирішити ту ситуацію. Але кожен обирає спосіб найпростіший для себе, наймеш болісний і затратний. Не знаю чи вчинила б я у подібній ситуації так само.
Підписатися на:
Дописи (Atom)