вівторок, 29 квітня 2014 р.

Невідома батьківщина

Коли шкірою відчуваю теплий вітер, коли поринаю у тишу спекотного дня і її розривають дзвінкі голоси пташок, коли сонце відкидає довгі тіні від дерев, коли воно оранжево фарбує на заході хмари - мені пригадується інша батьківщина, забута і болюче рідна. Я відчуваю, що знаю іншу землю, далеку від теперішньої батьківщини, і мене огортає світлий сум і водночас урочиста радість, бо, мабуть, я там також була щасливою. Серце завмирає, і я ловлю кожну думку в надії пригадати ким я там була і де взагалі ця чудесна земля. Але в думках інформація відсутня...
Відповідь знає лише Душа. Маю надію, що коли-небудь навчуся слухати її краще, і тоді вона мені відкриє таємницю цих дивних, прекрасних і теплих спогадів.
Хто ж я?

понеділок, 28 квітня 2014 р.

субота, 26 квітня 2014 р.

Маленька подяка

Почути: "Дякую, що ти є..." від того, кому сама безмежно вдячна за його існування в цім світі - до сліз.
Почути: "Мені так добре біля тебе..."  у відповідь на банальне питання "Про що думаєш?" - і відчути вдячність, сором'язливо посміхаючись у сутінках, і більше не відчуваючи себе егоїстично центром Всесвіту. 
Почути: "А в тебе є листочки в полосочку? Я хочу намалювати ракету." - і мати змогу відповісти "Так!", тому, що у тебе,  напевне, саме для цього, в письмовому столі вже 10 років лежить кілька десятків аркушів, вирваних зі старих недописаних зошитів.
Усвідомити досконалість кожного прожитого моменту і бути вдячною Вищим Силам за їх любов, доброту, милосердя, підтримку, чуйність, щедрість,  почуття гумору в решті решт...

ЛЮДИ! Я ВАС ЛЮБЛЮ!
СВІТЕ! ТИ НЕЙМОВІРНИЙ!

середа, 23 квітня 2014 р.

Невловима грань

Я не можу знайти ту точку, в якій я вже не надокучлива і ще не байдужа. Моє бажання якось зарадити чомусь, що має негативне забарвлення, нездоланне, щире, але якесь невлучне,  кривеньке, малоефективне у дії. І найскладніше чомусь з тими, хто тобі дорогий, і особливо з тими, кого не можеш бачити. Це так прикро.
В Євангеліє написано, що давати треба тільки тоді, коли просять. А я так не можу. Нема нічого гіршого за байдужість - так підказує моє серце.

Душі Хмаринок(казка-сон)

     Хмаринки усі різні, як і люди.
     І так само кожна з них має власне призначення.
     Я бачила одну з групи хмаринок, яких називають лікарями: вони зовні білі, а всередині квітчасті, ці хмаринки здатні подорожувати на дуже великі відстані, але при цьому мають щоденно, коли Сонце повертає на Захід, відкладати усі свої справи, аби відзвітуватися перед Джерелом про виконану роботу та отримати від Нього чергову порцію життєдайного світла. Це хмаринки-наставники. Вони допомогають втілитися невтіленим хмаринковим душам та наглядають за молодими хмаринками, доки ті не зміцніють.
     Деякий час Хмаринка-лікар носить молоду душу під власним крилом, підживлює своїм теплом, ділиться своїм власним досвідом. І врешті настає мить, коли вона отримує сигнал згори, який інформує про те, що хмаринкова душа готова втілитись. Тоді Біла Хмаринка лагідно виштовхує молоду душу з-під свого крила і допомагає злитися з сіруватою пухнастою масою, що виникає у просторі від єдиного поруху невидимої руки - так утворюється Сіра Хмаринка.
Сіра Хмаринка ще довго залишається глибоко прив'язаною до Білої Хмаринки. Їм весело разом. Ніхто не вважає себе важливішим. Їм просто цікаво, затишно та радісно.
Сіра Хмаринка щиро захоплюється своєю самостійністю, але вона ще така незграбна, і часом Біла Хмаринка турботливо підставляє своє надійне крило, лагідно усміхаючись.
     Одного дня вони настільки захопилися своїми забавами та дослідженнями, що не помітили, як Сонце сховалося за обрій. Сіра Хмаринка схвильовано завмерла, побачивши, що її подруга перестала бути білою, і почала повільно опускатися донизу. Вона розгублено шукала, як допомогти подрузі і відчула пекучу вину, усвідомвиши власну причетність до того, що тепер відбувалося.
     Сіра Хмаринка намагалася втримати Білу своїми легкими крилами, але їх призначення було іншим. Тоді вона спробувала огорнути Білу Хмаринку шматочком сірого полотна, яке вдалося відокремити від себе, але воно миттєво розчинилося у просторі.
- Як тобі допомогти? Що я можу зробити? Як повернути тебе на небо? 
 А Біла Хмаринка тихим голосом відповідала їй:
- Я вже не хочу повертатися, бережи себе, Сіра Хмаринко! - та Сіра Хмаринка розуміла, що подруга просто не має сил, аби це зробити... І гірко заплакала.
     Біла Хмаринка повільно опустилась до Землі і розсипалась у траві невеличкою плямою яскравих квітів. Сіра Хмаринка ще довго поливала їх краплями своїх сліз. Квіти вдячно піднімали голівки догори, але тепер Сіра Хмаринка не могла розуміти їх мови.


 

середа, 16 квітня 2014 р.

Без розподілу

Не діли на хороше та погане. 
Якщо вже ділити - то краще на правильне і помилкове.  Бо часом те, що здається поганим насправді виявляється правильним.
І існує лише один критерій для оцінки: якщо щось наближує тебе до цілі, яку поставила перед собою твоя душа - воно є правильним, незалежно від того яким може виглядати.
Не існує ні добра ні зла.

четвер, 10 квітня 2014 р.

Спокій - це смерть

"Спокій - це смерть" -  раптово увірвались у свідомість слова. Не знаю звідки, лиш маю здогадки чому. Серце пульсує гучніше звичайного, барви навколо яскравіші, ніж будь-коли. І навіть відсутність сонця та  пронизливий вологий вітер не псують картини: все прекрасне саме таким, яким є тепер. Щирий захват від кожної деталі.
Напевне вперше я не можу описати свого стану словами. Знаю, що він прекрасний, але на грані болючого. Розслаблений, але на грані вибуху. Він такий тендітний, крихкий та чутливий...Усміхнено-сльозливий... Невблаганний... Нестримний... Глибока впевненість, що так і має бути.
Спостерігаю.
Бо підказують, що спокій - це смерть.

На своїх місцях

Коли виникає гармонія внутрішня - хочеться і зовні навести лад. Принаймні у своєму власному маленькому світі, в якому ти обертаєшся з дня в день. Виважено і трепетно все розставляю по своїх місцях, отримуючи задоволення не лише від результату, а й від процесу.
Все на своїх місцях, все до найменших дрібниць.
Хоча... Усмішкою реагую, виявляючи щось ще не впорядковане. І відчуваю, що зараз час - мій друг: він робить мої дні ідеальними, його вистачає на все, що треба і при цьому я нікуди і ні в  чому не поспішаю. Вчусь не поспішати...
Хочу так завжди.

субота, 5 квітня 2014 р.

Життя

Вражає. Приголомшує. Дивує.
Подих перехоплює. Змушує задуматись. І врешті зрозуміти, що марні спроби його осягнути своїм розумінням.
Непередбачуване. Нелогічне. Мінливе і захоплююче. Несподівано спонукає змінити напрямок руху вже в польоті.
Головне не опиратися.
Краще спостерігати.
Багато що не в нашій волі. І це на краще.
Згодна дивуватися, захоплюватися, тамувати подих і приймати те, чого поки що  не можу зрозуміти.(А чи є взагалі інший варіант, крім як погодитись?)