середа, 29 червня 2016 р.

В'язниця страху

Цілком логічно вважати страх образити когось саме такою в'язницею - страхом того, що про тебе подумають інші. Та є один нюанс, який  виявляє необхідність розподілу того страху на два різних підвиди: те, яких зусиль ти особисто доклав до того, аби людина склала про тебе саме таку думку, яку вона таки склала.
В мені присутній лише один з них.
І він полягає в тому, щоб не бути каталізатором, не стати причиню смутку/образи/розчарування.
Якщо ж моя совість чиста і жодних дій, спрямованих безпосередньо чи  опосередковано на формування певних висновків  не було - то хай вибачають вже. Перед ними немає у мене жодного почуття провини і, відповідно, не може бути ніякого страху в такому разі. За власні ілюзії кожен сам несе відповідальність.
Той інший страх теж не зовсім то й страх насправді. То скоріше небажання зашкодити, завдати болю, обережність. І коріння його сягає, цілком закономірно, мого власного досвіду. Я дуже близько для себе прийняла той факт, що не варто вчиняти з людьми так, як не хочеш щоб вчинили з тобою. Адже розплата часом наздоганяє нас несподівано, удар надходить звідти, звідки найменше очікуєш його отримати. І я переконана, що якщо і досі подібне зі мною трапляється - значить заслуговую я того, значить сама провокую появу цього у своєму сьогоденні. Значить ще є над чим працювати. Самі ж притягуємо і людей відповідних, і події у свою реальність.
Моя обережність - то скоріше відповідальність за свої слова, бажання послідовності у своїх вчинках.
Трохи було тих, хто забирав свої слова назад, тих, чиї слова не відповідали діям, але і я така теж була. Була, та більше не хочу. Тому все лише з повним усвідомленням можливих наслідків. Звісно, всього не передбачиш, але все ж: не настільки ми всі один від одного відрізняємось, тож завжди є певні уявлення про те, чого від тебе очікують в наслідок сказаного тобою, чи зробленого.
І на сам кінець: не так страшна розплата; просто хочеться бачити навколо радісні обличчя. І якщо я не можу зробити їх такими, то в моїх силах, принаймні, не змушувати їх зайвий раз плодити в собі негатив і ховати посмішки.

понеділок, 27 червня 2016 р.

Про граблі і шишки

Не раз вже помічала, що за мої слова мене змушують відповідати.
І от знову: виклик, який я пропонувала прийняти іншій людині( більше того навіть сказала як я діяла б тоді) тепер Всесвіт пропонує прийняти мені.
Менше треба роздавати своїх порад, менше втручатися в життя інших, припинити критикувати, ділити чужі дії на правильні і неправильні.
Лише власні шишки змушують таки вчитися обходити граблі.

П. С. Моя унікальна колекція граблів продовжує поповнюватися

понеділок, 20 червня 2016 р.

Мій Хрест

Символічно і прозоро.
Маленька крамничка з безліччю хрестів. На будь-який смак. Безліч розмірів і конструкцій.
Я у ній з чіткими побажаннями: він має прикривати моє серце, але не повинен обмежувати свободи рухів.
Пропонують взяти щось громіздке і дуже дивної конструкції, я спочатку опираюся, але коли він опиняється на моїй шиї усвідомлюю його особливу красу, та ж він... зламаний!
Але жінка, що вручила його мені, пропонує тут же відремонтувати все. Я ж кажу що "він занадто важкий, великий, і я не збираюся знімати заради нього з шиї той, що вже є на мені, я і його нестиму далі". Але... в решті-решт на мені лишаються обидва.
Зламаний - бо не раз я відмовлялася від нього. Та таки відремонтували, повернули, одягнула, прийняла, мій, хоч і обмежує. Відтоді не знімала більше.
Є рішення, що приймаються один раз і не підлягають оскарженню.

Обіцянки

Всі, дані Тобі - тримаю, так само як і всі, дані комусь із мені подібних, адже даючи обіцянку комусь, у кому є безсмертна часточка Тебе, я даю обіцянку безпосередньо Тобі(Еккл.5:3-4). Так це для мене і цього ж я очікую у відповідь, хоча дійсність показує, що марно.
Один день минув. Лишилося два з обіцяних. Ще багато.
Прожитого сьогодні досить, але буде таки три. Все, як обіцяла.

пʼятниця, 17 червня 2016 р.

Без уявлень

Схоже, сьогодні Він нарешті доповнив і завершив те, що почав говорити кілька тижнів тому: не варто складати ніяких уявлень про людей, і перша думка може бути дуже оманливою. Вони здатні дивувати тебе неймовірним чином.
Скептичний і маловірний подзвонив подякував із щирим подивом і радістю, що "воно працює!", навіть не чекаючи закінчення необхідного для відновлення терміну. А правильна і, як виявилося, псевдорелігійна, голосила, що "все пропало, все кепсько, стало ще гірше!"
До всіх ставитися однаково: з повним прийняттям, визнанням їхнього права бути такими, як вони самі вибирають.
Жорсткості бракує мені. Але знайду, як буде треба. Вірно?
Дякую.

четвер, 16 червня 2016 р.

Знахідка

Цікаво, коли речі, написані хтозна коли, стають знову доречними і актуальними.
Цікаво, що цей, не пам'ятаю з яких причин неопублікований, запис трапився на очі саме тепер.

Ще трохи - і я зрозумію правила Гри. Тоді я зможу остаточно припинити ставитися до неї серйозно.
Ще трохи - і до мене дійде чому все так, як воно є, і як користуватися обставинами за власним бажанням.
Ще трохи - і найстрашніші трагедії моєї життєвої історії відкриють свою істину суть, озброївшись якою я надалі вже буду режисером, а не просто виконавцем.

Ще трохи - і я знатиму, чому з деякими людьми зв'язок не уривається не дивлячись ні на що. Чому, не з'являючись роками, вони виникають поруч тоді, коли я потребую їхньої присутності, ніби якимось незрозумілим чином здатні відчувати мої думки. Чому вони змінюють своє ставлення до мене тоді, коли я сама себе починаю оцінювати по-іншому і чому мені так хочеться висловлювати свою вдячність за кожен момент перебування поруч, за кожну дію, за відсутність умов і взаємних зобов'язань, за уважність і таку несподівану турботу.

Підказка

Не пам'ятаю дати, коли зроблено цей запис, але добре пам'ятаю події того дня.
Ніколи раніше не записувала своїх снів, та  оце повідомлення тоді здалося важливим, бо було дуже дивно отримати його.  Ніколи раніше мені не робили подібних підказок(хоча, можливо, я просто залишалася до них глухою і сліпою).
Вона кілька разів зупиняла мене за крок від того, щоб образити, обірвати зв'язки, змушувала бути уважнішою до своїх дій і слів на протязі досить тривалого проміжку часу.
Тепер все трохи по-іншому.  Інколи виникала думка викинути її вже за непотрібістю, але щось зупиняло. Тож і досі вона є.
Весь час свого існування вона була захована між сторінками книги, яку я відкриваю майже щодня. І що символічно: вилітала з-поміж них і потрапляла мені на очі саме тоді, коли мене огортали сумніви, бажання здатися, відмовитися, припинити все. І тоді я розуміла що ще не час. Що відповідальності з мене ніхто ще не знімав(чи такий варіант і не передбачався взагалі від самого початку?). Посміхаюсь, заспокоююсь, ідемо далі.


середа, 15 червня 2016 р.

Зміни

В якусь мить зрозуміла, що не приймаю змін.
Те, що відбувається не є поганим. Воно, можливо, не дуже приємне, але далеко не страшне. Просто інше. Просто не так, як я звикла.
Якщо зміни відбуваються саме в такому напрямку і таким чином - значить є якась причина на те. Тож треба прийняти, спробувати підлаштуватися і не робити з цього трагедії.
Все міняється.

понеділок, 13 червня 2016 р.

Спокусливість

Спокусливість в мені - то від диявола.
Вона спонукає звертати на мене увагу тих, кому я насправді не потрібна, кому насправді потрібна не я, хто взагалі не намагається зрозуміти яка я всередині. Тому мало навколо мене справжніх і справжнього. Хоча... зрештою, хорошого ж багато й не буває. 

пʼятниця, 10 червня 2016 р.

Рівнозначні протилежності

Як легко в стані радісної ейфорії завдати болю своїм необережним словом тим, хто не є учасниками твого свята. Так само легко, як і у протилежному, негативному стані.
Висновок все той же: будь посередині, спостерігай. Без крайнощів. Не вчиняй так, як поступають з тобою. 

Про Людей і Щурів

Така незначна, і така суперважлива, вагома відмінність: Воля.
Не та, що свобода  від, а та, що намір, відповідальність за.
Ми дійсно нічим не відрізняємось від тварин, коли не здатні приймати вольових рішень: поступитися, обмежити себе, стримати бажання, а часом і прийняти все, як воно є.

P. S. Дякую Ошо, і дякую Віталію, який нагадав мені про нього.

вівторок, 7 червня 2016 р.

Підказка

Коли вийшов час і пора відпустити та йти собі далі, то варто так і зробити.
Але як знати чи вийшов той час?
Чи те, що відбувається тепер, лише тимчасова перерва, чи це вже притягнуте мною небажання попрощатися?
Я багато отримала за цей рік, і немало віддала.
Я обіцяла Тобі берегти його і бути обережною, щоб не завдати шкоди, щоб не втратити (передчасно?) і тримаю своє слово, як можу.
Ми змінили один одного. Чи принаймні він мене. За що незмінно дякую.
Тепер я знаю, що можу більше, ніж сама думаю.
Я була захищена у моменти, коли це було вкрай важливо і необхідно, коли лишилася сама(без Учителя),  слабка і розгублена. Він дав мені все, що від нього було потрібно. Що він отримав від мене - не мені судити, оскільки не знаю чого він просив у Тебе, і чи просив взагалі.
Знаю, ми багато що робили не так, але ті помилки зробили нас сильнішими, зміцнили волю і віру, змінили пріоритети. Пробач, що ми такі не ідеальні.  В мені все ще є бажання виправлятися. Є час і сили. Підкажи лиш чи маю я і далі підштовхувати його до того ж? Чи варто спинити усі мої дії у цьому напрямку?
Зніми з мене відповідальність, або дай підтвердження її актуальності.
Мені не важко. Просто навіщо, якщо це більше нікому не потрібно тепер...
Дай ще одну підказку, таку, як тоді, на самому початку.
Дякую Тобі за все. 

Тільки те, чого хочеш сама

Тільки те, чого хочеш сама. Тепер так легко,  природно і не зрозуміло відколи.
Дозріла, нарешті, не робити що модно, що круто(на чиюсь думку), що дивно, що престижно, що від тебе очікують і т. д. 
Важливі лише бажання і необхідність(залишається все-таки те, що робити ТРЕБА, навіть якщо не дуже хочеться). 

неділя, 5 червня 2016 р.

Вже геть не сумна констатація

Практика показує, що жодного разу ще моє першочергове бажання захистити особистий простір не було безпідставним. Відкрилась, розслабилась, довірилась, розчарувалась, зневірилась.
Хоча бувало й по-іншому, коли одразу все якось легко, щиро і з радістю. Та фінал мало чим відрізнявся від решти історій. 
Виходить в решті-решт люди стомлюються один від одного, стають "незручними", нецікавими, чи ти просто тобі важко і далі прикидатися таким, яким показав себе одразу, а справжнього являти світу не хочеться.
Ховай свої рани, продовжуй гноїти старі скелети у своїй шафі і радіти новим людям, які так само стануть колись "незручними", нецікавими, чи ще якимись, і можна буде, як завжди просто виправдати себе словом "не моє".
 Уроки  ми один для одного. Чи може бути щось більше? Чи може бути щось просто інше?