Полегши

Треба дати собі можливість оплакати зміни. Дати горю вилитися так, як воно того потребує. Не хочеться нічого вдаваного чи примусового: ні сили, ні спокою. Хочеться, щоб сум до крихти був усвідомлений з усіма його причинами, і внаслідок цього усвідомлення природно трансформувався у повне прийняття змін на всіх рівнях.
Хочеться віднайти в собі і розкрити широкий доступ до отого зерна відчуття, яке певної миті переконало мене, що все зроблено на краще, що іншого варіанту не було. Так невблаганно переконало, і занурилося туди, звідки прийшло, лишивши по собі лише теплі спогади про те, яким може бути життя на рівні, де тобою не керують ні думки ні емоції, де все просто ясно і зрозуміло.
Треба дати собі час залікувати сліди, якими ми самі ж і пошрамували власні душі, шукаючи своєї вини і виправдання. І треба вчитися говорити. Говорити про все на світі тоді, поки ще не пізно. І разом з тим треба вчитися слухати. Слухати тоді, коли ще не пізно почути. Вчитися дозволяти собі помилки і нести відповідальність за їх наслідки. Хоча у певному сенсі помилок не існує: це лише досвід, який ми здобуваємо, чинячи так, як вважали за потрібне у  конкретну мить, якої вже не повернути.
Хочеться навчитися жити так, щоб не забігати своїми емоціями у майбутнє, не змушувати себе страждати через картини, які вимальовує уява, і які так і залишаться, скоріше за все, лише картинами, але при цьому десь глибоко у нашій підсвідомості вони все одно назавжди будуть закарбовані.
І хочеться просити Всевишнього: якщо можеш щось підказати - підкажи, якщо можеш полегшити - полегши.