четвер, 15 січня 2015 р.

середа, 14 січня 2015 р.

Різниця

Він тебе приваблює, він живе у твоїх думках, бажаннях, снах. Але якось по-іншому. Ти усвідомлюєш, що це лише гра. Ти дозволяєш йому бути просто заради втіхи. Насолоджуєшся його дотиками, словами, поглядами. Крадькома спостерігаєш і усміхаєшся, дивуючись власним бажанням, але кожної миті усвідомлюючи, що це лише швидкоплинне захоплення. Що воно зовсім не схоже на те інше, що ти відчуваєш до того, іншого. Те, що ти не вибирала сама для себе. Те, що тобі просто дали не спитавши, те, чим ти просякнута наскрізь. Те, що часом викликає відчуття приреченості, але так часто надає тобі крил, сил, натхнення, бажання посміхатися і рухатися у просторі пританцьовуючи, ледь торкаючись землі.  
Думаю, цілком можливо сплутати одне з іншим, якщо... якщо не слухати отой маячок всередині, який здатен скерувати у вірному напрямку.

неділя, 11 січня 2015 р.

Найкращий гарбуз і останні фарби

Дістала найкращий гарбуз, який берегла не відомо для чого.
Дістала фарби. Почала перебирати їх з думкою, що, мабуть, вже ніколи не купуватиму нових.
 

Спільник

Мені потрібен спільник. Не співрозмовник, не слухач, не оповідач не коханець, а саме спільник. Людина, з якою ми могли б разом, чи кожен окремо - це не суттєво - досліджувати світ і кожен себе, а потім ділитися своїми спостереженнями, досягненнями. Інший пробував би те, що один вже спробував, ми могли б влаштовувати якісь спільні експерименти, шукати способи здійснення того, що не вдалося з першої(чи й з n-ної спроби) і радіти досягненням. Але головне: кожному було б цікаво слухати про здобуті навики та відкриття іншого. І хай ми не мали б потрібного досвіду щоб допомогти один одному в чомусь, що не вдається здійснити на шляху пізнання, але кожен з нас знав би, що є людина, якій можна просто розказати і їй не буде байдуже те, що ти говориш. У неї всередині щось відгукнеться на твої слова, бо вона така ж сама, як і ти. От цього мені справді бракує: когось, з ким можна поділитися, хто розумітиме мої пошуки, радітиме досягненням(можливо навіть з невеличкими нотками світлих заздощів) та підбадьорюватиме у разі невдач. І я так само раділа б за нього(чи за неї)  і так само у чомусь трохи заздрила б(бо, як не крути, не існує двох однакових людей, кожен має пройти свій персональний неповторний шлях і те, що корисне одному, іншому може бути шкідливим і тому Кимось завбачливо забороненим).   

понеділок, 5 січня 2015 р.

Точка відліку

Він каже, щоб стати вільною від тебе(чи загалом - від будь-чого/кого), треба знайти точку відліку. Пригадати коли і чому все почалося і в кому була причина. Треба навчитися говорити правду самій собі.
Причина була в мені. Я чомусь у цьому переконана. Коли і навіщо я все це почала? Версій багато, насправді, і я сама не знаю яка з них ближча до істини, і чи є істина хоча б в одній з них взагалі. Він каже, що будь-яка порожнеча має бути заповнена і питання лише в тому хто з'явиться на горизонті першим, аби зайняти вільне місце. Я й сама про це думала колись. І, можливо, так воно й було спочатку, але не тепер. Тепер вже ніщо, здається,  не має значення. Ні сенсу ні значення.
Можливо, це була лише гра мого его, яке потребувало нової іграшки, коли втратило стару. Але... ти з'явився раніше, ніж я відчула втрату. І все ж, коли втрата стала очевидною - тебе стало в мені значно більше. Ти не лишив жодного міліметра вільного простору у моїй душі.

Ти був нудний і байдужий - я відмовилася вірити, що людина може бути настільки нецікавою і захотіла дослідити тебе. Дослідження можна було б продовжувати до нескінченності, але того, що було виявлено до сьогодні  вже більше ніж достатньо, аби нишком захоплюватися тобою і губитися у власних чуттях, намагаючись добрати вірних слів, щоб висловити який ти. Власне: я побачила те, що сподівалася побачити. Ми творимо свою реальність власними думками. мабуть, і тебе я придумала собі таким, як сама схотіла.
Але чи могло бути в мені стільки сили, аби ту реальність, яку придумала собі я, могли побачити й інші?
Якщо спинити процес мислення - чи зникне разом з цим геть усе, що пов'язано з тобою? Маю сумніви стосовно цього. Бо вже пробувала. Можливо, лише інерція. Ажде всі наші енегретичні тіла нерозривно пов'язані між собою і змінивши щось в одному з них, треба міняти і в інших. Само воно не зникне одразу і назавжди.
 Найбільше за все мене цікавить питання: чи було це грою? Байдуже, чим це було для тебе. Мені важливо чи грала я? Чи і справді я загралася так, що сама повірила у свою гру? Чи гордість зараз не дає мені визнати, що все було вигадане, чи я просто плутаю зараз грішне з праведним?
Часом мені здається, що я взагалі нічого не вирішую. Що всю дорогу мене щость підштовхувало і направляло. І все частіше здається, що це було щось, скоріше, лихе, ніж хороше. Але... вчора натрапила на слова, які говорять, що у Бога нема розподілу на хороше і погане. Все просто відбувається. Для чогось. І навіть якщо я справді все вигадала - то і це, певно, для чогось було потрібно
Наскільки я вільна сама обирати як далеко мені заблукати і яких дров наламати?
А точку відліку так і не знайдено.

пʼятниця, 2 січня 2015 р.

Дуальність

Коли я знаю - я не маю чого сказати. Коли я починаю говорити - я вже нічого не знаю. Коли я знаю - я відірвана від землі. Коли я твердо стою на землі - я знов нічого не  знаю.
Мені все менше хочеться давати назви явищам, подіям, речам, людям, почуттям, відчуттям. І все більше хочеться зрозуміти хто я і для чого.
Мені не хочеться шукати відповідь хто перший і хто крайній. Але дуже хочеться знати куди ми йдемо і чи можна дістатися туди іншими шляхами.