Засмучує той факт, що ми три роки мало не ходили навшпиньки, аби нікого не потривожити, а натомість отримали під боком купку знахабнілих егоїстів, які крім себе ні про кого більше не думають.
Але сьогодні майнула інша думка: то може й ми такі ж егоїсти? Може оточення шумить для того, щоб змусити нас чути, щоб ми нарешті почули когось окрім себе самих(хоча б у такий спосіб)?
Адже слухаємо ми переважно за гроші(на роботі) чи з обов'язку(у спілкуванні з родичами), і то не особливо замислюючись над почутим, суто формально.
Чи є насправді нормальною така ситуація? Ми розучилися бути щирими і відкритими у спілкуванні, кожен прокручує у своїй голові щось своє, цікавіше(важливіше) за думку чи переживання іншої людини. Сумно констатувати що саме ми відносимося до цього прошарку, але визнання - перший крок до виправлення.
