неділя, 31 січня 2016 р.

Те, що зветься словом "життя"

Є тільки шоу, яке ти можеш обіграти на власний розсуд, або взагалі відмовитися від нього. І просто бути у тиші і спокої наодинці з собою, аж поки хтось не втрутиться. Тоді муситимеш таки якось щось зіграти.
Якщо ти вже тут і якщо не хочеш вигадувати неіснуючого сенсу йому, то просто грай. Практикуй у свій власний спосіб контрольовану дурість, про яку так гарно писав Кастанеда. Давай те, що принесе іншим радість, або те, чого від тебе очікують - тобі то байдуже, тож яка різниця що робити, принаймні потішиш тих, хто таки вигадав для себе якийсь сенс...
Тебе весь час намагатимуться втягнути з головою у той хаос, що зветься життям. З якимись умовними цінностями, з якимись пріоритетними важливостями, і цілком ймовірно ти таки в якийсь момент забудеш, що ніщо у світі не є важливішим за все інше. А поки грай. Насолоджуйся грою. Насолоджуйся там, де інші навіть не підозрюють, що вони лише маріонетки власного розуму.

середа, 27 січня 2016 р.

В чистому вигляді

Не давай людям того, чого вони бажають. Не ставай такою, якою тебе хотіли б бачити. Давай лише концентровану себе в чистому вигляді. Нерозбавлену їхніми побажаннями, без сторонніх домішок.
Тебе або приймуть, або ні. І не інакше.

вівторок, 26 січня 2016 р.

Маска

Люди навколо такі, як завжди, говорять таку ж маячню, як завжди, але я по-іншому на неї реагую. Насправді гарний у мене настрій. І я з радістю посміхалася б, але тоді маячні слухати доведеться  ще більше. Тому що моя посмішка або добре слово чомусь служать каталізатором, сигналом до дії. От і сиджу я надута як сич, і кидаюсь колючими фразами, показую найгидкіше, що у мені є, аби лиш менше привертати до себе увагу, аби не стимулювати у них бажання ділитися зі мною своїм внутрішнім хламом. 

понеділок, 25 січня 2016 р.

Подяка

Не думала, що дякуватиму колись за слова, що стали тоді для мене мало не смертним вироком, за слова, якими ти поставив крапку у нашому спілкуванні. Останні з твоїх слів, звернених до мене.
Але сьогодні це так. Минув майже рік з того дня, як ти їх написав. І я вперше відтоді наважилася прочитати їх знову. Прочитати, щоб зрозуміти, що більше нічого не відчую. Ні смутку,  ні болю, ні розпачу, ані найменшого прискорення пульсу. Прості слова. Нічого страшного. Нічого трагічного. Але тоді вони мене зламали.
Тепер я вдячна тобі за них. Вдячна за твоє рішення. Інакше я б не змогла впустити у своє життя людину, без якої тепер його не хочу уявляти. Не хочу, час і досвід показують, що я можу, але не хочу. Цього разу точно ні. Дякую, що звільнив простір біля мене і в мені. Дякую, що звільнив час, якого спочатку було мені самій катастрофічно багато.
І тепер я дійсно рада всьому, через що довелося пройти, протягнути себе до сьогоднішнього дня. До дня, коли я з упевненістю говорю тобі: "дякую за нього", і з вдячністю підводжу очі до неба, кажучи "дякую за нього!"
Всесвіт неодноразово доводив мені, що коли щось відбирає, то лише тому, що підготував для нас щось краще. Навіть якщо на момент втрати у це важко повірити.
Дякую, що тебе більше немає в моєму житті.

пʼятниця, 1 січня 2016 р.

Самотність

І все ж: у самотності є своя краса.
Сьогодні на мить побачила себе старою бабцею у невеличкій хатині, біля ніг лащився вгодований полосатий кіт і він був моїм єдиним компаньйоном. І я почувалася вдоволеною, розслабленою, в повній гармонії зі світом. Ця картина була мені приємна.
Можливо, я вже зараз хотіла б, щоб було так. А, можливо, мені бракує когось, хто б переконав мене, що може бути й по-іншому просто добре.