неділя, 25 серпня 2013 р.

Прикро

Прикро залишати місце, де ти почуваєшся по-справжньому щасливим.
Прикро, що бракує мужності втратити все, що тримає, аби залишитися там назавжди.

понеділок, 19 серпня 2013 р.

Рух

Зупиняюсь на мить. Розумію, що речі, які ще вчора були важливими, більше не мають значення, що люди, без яких ще вчора я не могла уявити життя, потихеньку зникають з моїх думок та з мого серця. А ті, кого раніше не помічала, викликають радісну усмішку своїми словами, діями, чи просто присутністю. І це навіть не сумно. Це просто так є.  І мені не хочеться нічого змінювати.
Можливо завтра все знову зміниться. І навіть не можливо, а обов'язково все зміниться.  І мені не хотілося б знати у якому напрямку. Можливо хтось повернеться, а хтось стане ще більш далеким та недосяжним, чи... просто більше непотрібним.
Дякую всім, хто був, хто зараз зникає, хто є, і всім, хто ще буде.
Обіймаю весь світ.

неділя, 18 серпня 2013 р.

Є місця

     Як радісно, що є місця, де люди здатні радіти усьому, що посилає їм життя. Де достатньо даху над головою і хліба на столі, щоб бути безмежно вдячним долі за її доброту. Де цінують прості, але  такі важливі речі у житті: добрих сусідів,  живих батьків, вдячних дітей, щедру землю і мінливе безмежне небо над головою... Де добре слово і привітна посмішка здатні відкрити будь-які двері.
    Як радісно, що є місця, де можна зустріти юного забрудненого конюха, який сяє від щастя, якому найбільша радість у житті - це робити те, що він робить. Або жартівливого водія, для якого пробите на звивистій гірській дорозі колесо - лише привід для 15 хвилинної зупинки. Чи продавщицю, яка бігтиме за тобою вслід, щоб розповісти про ще один запізно пригаданий автобус по маршруту, яким ти цікавився у неї кілька хвилин тому.
    Як радісно що є місця, де люди не байдужі один до одного, де нема чужих чи незнайомих. Де з тобою вітаються люди, з яких ти бачиш вперше, і ніколи більше не побачиш. Де тварин не викидають на вулицю, а оголошення про загублену кицьку лунають на ТВ, на радіо і розклеєні на автобусних зупинках.
   Щирі, привітні, радісні та відкриті люди - найяскравіша окраса наших Карпат.

Від себе не втечеш

Не має сенсу кудись їхати, щоб віднайти внутрішню рівновагу. Де б ти не був з тобою залишається те, що ти вже маєш: звик до метушні -  візьмеш її з собою, звик до безладу - влаштуєш його де завгодно.
Стати врівноваженим і гармонійним можна лише зазирнувши глибоко всередину себе. Зовнішні обставини нічого не вирішують.
Від себе не втечеш.

понеділок, 12 серпня 2013 р.

Легенда про виноград

    Тоді було справді зле. Так, як ніколи до того, і ніколи вже після.
Найбільша в житті зрада. Розчарування. Але ще надія. Але ще безмежна любов, перемішана з ненавистю. І сльози переплутані з дощем. Сльози, яких ніхто не мав побачити.
В голові не вкладалося чому все так(хоча пройшло десять років, а я й досі не бачу вагомих причин, сумно посміхаюсь).
     Тоді йшов дощ. Напевне, найсильніший дощ всього того далекого літа. Ми були змоклі до останньої ниточки і розгублений Хтось, не знаючи як спинити мої сльози, як мене заспокоїти, почав просто говорити:
- Пригадай що ти сьогодні зробила важливого? - а я тоді не могла думати ні про що, крім того, що мені дуже боляче.
Але за кілька хвилин пригадався один епізод із вже згасаючого дня:
- Я посадила виноград. - все що спромоглася я видушити з себе крізь дощ та сльози. Був кінець серпня. Тепер я вже розумію, що в такий час виноград ніхто не садить...
- Це ж чудово! - оживився мій рятівник, - ти тільки уяви який класний виноград у тебе виросте після такого сильного дощу.
І мене зачепили ці слова. І після них я щодня бігала до тих двох малесеньких, ще навіть не кущиків, - паростків. Я їх поливала, рятувала від бур'янів. І щоразу з тривогою чекала, йдучи туди: а раптом вони вже загинули. Мені здавалося, що якщо житимуть вони - житиму і я. І у  мене обов'язково все налагодиться, загоїться, мине...
   Час приглушив біль. І він же зробив з тих двох паростків сильні кущі, напевне, найсильніші з усіх, якими я зараз опікуюсь.
    Тепер, дивлячись на них, я посміхаюсь. Я віддаю їм частину свого серця, а вони відповідають мені як можуть.
    На одному з тих кущів ягідки зовсім крихітні, кругленькі, коли достигають - майже прозорі, схожі на сльози. І хоч тепер у мене більше двох десятків кущів відбірного винограду, я ніколи не позбавлюся від тих двох, напівдиких, які показали мені на власному прикладі, що вижити можна за будь-яких умов.


неділя, 4 серпня 2013 р.

Проблемка

Як легко можна завдати шкоди одній людині, бажаючи зробити добро для іншої. Сумно.