....

Я не радію Тобі, бо в Твоїй присутності я і є Радість.
Коли я посміхаюсь Тобі, я - Посмішка.
Коли обіймаю Тебе - просто Обійми.
І я не люблю Тебе: я є Любов.

Що б ти не робив

Що б ти не робив - це має наближувати тебе до себе самого. До розуміння та втілення твого призначення. А значить: що б ти не робив - твоє серце має відчувати легкість від твоїх рішень, радість від їх реалізації, спокій у миті, коли нічого не відбувається. Бо перепочинок є обов'язковою складовою подорожі, що приходить на зміну руху.
Ти можеш відчувати тривогу, ти можеш відчувати розгубленість чи страх - вони виникають  в передчутті найбільших відкриттів, на порозі найважливіших змін. І вони здатні спинити тебе. Не дати зробити вирішальний крок. Але коли до них прислухатися уважніше - вони помітно відрізняються від тих, які виникають як застереження перед невірним кроком і по суті є лише витівками твого розумую, який зміни не дуже то й полюбляє. Вчись відрізняти одні від інших. Уяви себе в світі, де крок вже зроблено. Якщо при цьому твоє серце сповниться радістю - дій без роздумів. Коли ж його поглине порожнеча - перепочинь.

Сумно

Люди, ви мене засмучуєте!
Окрім того, що лише одиниці із вас хоча б приблизно знають з власного досвіду що означає любити(справді любити) ви ще й безсоромно висміюєте почуття тих, хто в меншості. Тих, хто не боїться відкривати свого серця і впускати до нього інших людей. Хто відчуває потребу залишатися відкритим не залежно ні від чого. Не всупереч чомусь. Не за для чогось. А просто не залежно ні від чого. Щиро і з радістю.
Ви натхненно приймаєтеся судити про те, чого  самі не відчуваєте. А чому не відчуваєте? Бо потрібна мужність. Бо потрібна відвага. І потрібне смирення. Правда страшно показувати своє нутро і відповідати за його вміст? Правда боязко стати вразливим і просто довіряти? А висміювати когось, кому це не страшно - як два пальці об асфальт.
Не маючи поваги до інших - ви й себе поважати не здатні.
Люди, мені сумно бути оточеною вами такими.

Так просто

Щоб позбавитися своїх недосконалостей буває достаньо просто визнати їх наявність.

На паузі

Поки ти вдаєш з себе абсолютне добро або зло - ти на паузі. Поки ти не визнаєш у собі одну зі сторін - життя в тобі не тече.
В нашому світі все так спроектовано: має бути як плюс так і мінус - лише за таких умов можливий рух. А вгору чи вниз - залежить уже від тебе.

Майбутнє

Майбутнє невизначене.
Ми схильні вірити у його напередвизначеність тоді, коли(і тому, що) не чуємо власної Душі і без її участі(і всупереч її потребам) намагаємося щось змінювати, будувати чи руйнувати. А у неї інші плани для нас. Вона не згодна з нашими діями і продовжує рухати нас у тому напрямку, який для нас неодмінно є кращим(кориснішим), ніж той, що ми самі собі придумали.І в результаті виникають думки типу "від долі не втечеш".  Звісно ми приходимо у цей Світ зі списком уроків, які маємо пройти, але для кожного уроку існує безліч варіантів реалізації. І від того, який шлях ти обрав для проходження поточного уроку, залежить те, чи знадобиться тобі проходити наступний.  Завжди є ймовірність, що потреба у ньому може відпасти взагалі.

Чотиривимірна в'зниця

Безпорадна і непрактична - мінімум, яким можна себе охарактеризувати за обставин, коли тобі конче потрібно прямо зараз опинитися десь, де ти потрібна. А ти змушена летіти на зупинку, тремтіти від хвилювання в маршрутці дорогою і знову летіти - з маршрутки до пункту призначення і думати: "Чому мені не доступна можливість телепортації? "і злитися на своє чотиривимірне тіло,  і, як ніколи відчувати підступність часу і простору, які відділяють тебе від цілі. Бо іноді все вирішують секунди. Бо іноді все вирішують міліметри... 

Останній пункт

Моя єдина нерозв'язана прив'язаність - Люди.
Подолати її - і я Свобода.

Листи з минулого

Сьогодні позбирала по схованках листи, які колись писала собі в майбутнє.
І зрозуміла, що солодко не бувало майже ніколи.
І, можливо, тоді я була сильнішою, ніж тепер. А ще безглуздо категоричною, як показав час, бо деякі прощання так і не стали крапками, а деякі граблі так і не було правильно використано. Читаю себе і розумію, що залишається в мені щось незмінне. І, певно, це добре. Недобре лиш те, що, здається, я майже не виросла з часу останнього листа.
Можливо, далі просто страшно.
Страшно, що люди можуть стати не такими важливими, як тепер.
Страшно уявляти, що насправді можливо жити й без найближчих  та найдорожчих.
І що з усим я зможу справитися сама.
Страшно мати картинку світу не таку, як у решти і за рахунок цього не мати нікого, з ким можна було б її розділити.

 

Грати

Він грає своє життя, як це може робити лише людина, яка знає хто вона і навіщо тут.
Він грає ідеального чоловіка.
Грає татка.
Грає суворого дядю і доброго мага.
Грає того, кого вважає за потрібне грати саме зараз.
Та всі його дії незмінно просякнуті любов'ю.
Він живе переважно за правилами суспільства, але при цьому у нього є непохитна система власних правил, яка змінюється в залежності від обставин.
Його життя просте, бо він точно знає, що все, що ми можемо робити в цьому світі - це грати. Грати на стороні добра, або зла. Балансувати на грані між ними обома, не завжди вловлюючи де вона та розмита грань.
Він точно знає. А я поки що можу тільки вірити, що насправді все не так серйозно, як ми собі думаємо. Що і справді тут треба просто зіграти якнайкраще, щоб потім радісно аплодувати власній грі, коли все підійде до свого логічного завершення.
І поки що мої драми для мене справжні, прощання болючі, почуття - серйозні, досягнення - радісні, сльози - щирі, серце - сліпе і довірливе...
Грати я ще не можу. Бо поки що лиш починаю здогадуватись ким я є насправді.