середа, 14 жовтня 2015 р.

Відчайдушно

Те, що ще рік тому, здавалося вічним, припинило своє існування. Якщо минає і таке, то цей Світ не може дати нам ніяких гарантій, ніякої стабільності, жодного натяку на спокій. Якщо і такі втрати з часом перестають викликати болісний тиск у грудях, то вже немає сенсу боятися втрат. Немає сенсу боятися й будь-чого іншого. Відтак ми можемо стати відчайдушними та щасливими просто зараз.

понеділок, 12 жовтня 2015 р.

Все в одному

Дякую, Всесвіте, за точне виконання мого попереднього прохання. Спільника Ти мені відправив класного. Відповідного всім моїм побажанням. Аж занадто класного, настільки, що я бажала би бачити його поруч з собою у якості чоловіка на все життя.
Твої можливості необмежені. Я можу чекати стільки, скільки треба. Ти вже навчив мене цьому. Ти вже показав, що коли забираєш, то лише для того, аби дати  щось краще. Тож я знову звертаюся до Тебе з проханням. Я бажаю бачити поруч з собою людину, яка була б мені всім, не лише спільником з усіма раніше перерахованими характеристиками, а й чоловіком на все життя, тим, хто дасть мені затишок і відчуття захищеності, хто стане батьком моїм дітям і вірним другом мені на всі роки, що ще є попереду. І якщо з якихось невідомих мені причин цим чоловіком не може бути той, кого Ти дав мені тепер, то я прошу підшукай мені достойний варіант, яким би я насолоджувалася, милувалася і зачаровувалася щодня, який би дивував мене і дивувався мені. Який би доповнював мене і міг би бути доповненим мною. Який з радістю ділив би зі мною всі буденні клопоти, всі тривоги і всі радісні миті. І найголовніше: який би зміг прийняти мене з усім, що в мені є. У відповідь обіцяю не менше розуміння, прийняття, підтримки та любові.
Дякую!

пʼятниця, 9 жовтня 2015 р.

вівторок, 8 вересня 2015 р.

Маленькі приємності

Визнаю: приємно, коли є хтось, хто просто бажає тобі солодких снів, і, ледь тільки прокинувшись, бажає доброго ранку. Приємно знати, що комусь цікаво як минає твій день і для когось важливий твій спокій. Особливо приємно і затишно від цього чомусь саме на порозі осені, напередодні періоду затяжних дощів, довгих вечорів і пізніх світанків...
Можливо, колись я скажу йому за це "Дякую, що ти є", а поки що дякую мовчки.
Дякую, Всесвіте, за те, як все є.  

четвер, 23 липня 2015 р.

Небайдужість

Дивно й незвично усвідомлювати цю небайдужість. Стороння людина. Я вперше чую його голос і більше ніж упевнена, що йому потрібна допомога. Що не все гаразд, щось непокоїть, засмучує, щось однозначно не так.  І вже не вперше. Як це виходить? Я ледве стримую себе, аби не спитати "у Вас все гаразд?" І вже майже не непокоїть те, якою може бути реакція на таке моє втручання. Здивованою. Не менше здивованою ніж моя власна . Вдруге за два дні. Чому це зі мною відбувається?  Мені нестримно хочеться хоч якось зарадити. Хоч словом обігріти, бо більше ні на що я не здатна у даному випадку.

неділя, 19 липня 2015 р.

Сни

Бентежно натрапити в дійсності на підтвердження того, що бачиш у своїх снах.
Чи то моя Душа дає підказки таким неймовірним чином підштовхуючи до дій, про необхідність здійснення яких я навіть не думала. Чи й насправді ми живемо не лише в цій одній реальності, яку сприймаємо будучи при свідомості. І є ще й інша, в якій ми проживаємо ще одне життя, поки наше тіло відпочиває, під час сну - від цього стає трохи моторошно. Бо та інша реальність часом страшна настільки ж, як і прекрасна у деяких випадках.
Не знаю яке з моїх припущень вірне, але, в будь-якому разі, я тепер не зможу ставитися до своїх снів так, як раніше. Відтепер вони також частина моєї дійсності.

четвер, 16 липня 2015 р.

Дрібні неприємності

Я все більше вірю у невипадковість всього, що з нами відбувається.
Вчора кілька дрібних неприємностей допомогли мені уникнути неприємностей більш серйозних.  Я з посмішкою відмітила цей факт, подумки промовивши: "Дякую, Всесвіте".
Сьогодні ж завдяки  кільком неприємним моментам я отримала  нагоду пережити безцінно прекрасні миті.  І тоді я подумала: не такими вже й неприємними були ті ситуації, на які я спочатку нарікала. Вони просто не вписувалися в моє бачення розвитку подій. Вони просто були іншими...
Іноді на шляху до втілення наших мрій щось трапляється не так, як ми задумали, але це не є поганим. Просто Всесвіт обрав інший шлях, щоб провести нас туди, куди ми хочемо. Не варто  заважати йому в цьому. Він знає краще. 

вівторок, 14 липня 2015 р.

Мішка Барні

Мішка Барні робить чудову справу: він вчить Аню бути відповідальною, люблячою, турботливою, уважною і чуйною. Нам однозначно не варто насміхатися, коли вона збирається випрати його жилетку, чи просить зашити його футболку. Не варто дорікати їй тим, що вона скрізь носить його за собою, адже вона відповідає за нього, вона поводиться з ним так, як хоче, аби дорослі поводились з нею: уважно, обережно і з любов'ю. І навіть прохання купити для нього синю зубну щітку - це нормально. І неодмінно синю: "він же хлопчик"... Тому мішка Барні має бути справжнім для нас усіх. І все, що його стосується - серйозно.
Мішка Барні

вівторок, 7 липня 2015 р.

Дістало

Я стомилася бути терплячою, ввічливою і делікатною.
Може, я просто заздрю тим, хто може собі дозволити тупити і не перейматися цим, хто перекладає відповідальність на таких терплячих і делікатних дурнів, як я, хто чекає, що йому принесуть готове рішення на блюдці, а сам і пальцем не поворухне, аби проаналізувати як до того рішення можна було б прийти.
Чим я притягую таких людей до себе?
Чому їх так багато останнім часом навколо мене?
Зі мною, певно, щось не так?
 

понеділок, 6 липня 2015 р.

Бажання поговорити

Певно, розпинається завжди той, хто більше зацікавлений у спілкуванні.
Коли зацікавлені обоє, то цілком приємно й просто помовчати...

понеділок, 22 червня 2015 р.

Бережи себе

Будь ласка, не з'їдай себе зсередини докорами, відчуттям провини, жалем про здійснені або нездійснені вчинки. Пробач себе і пробач усіх, кого тримаєш у своїх думках з яких би то не було причин.
Не вбивай себе, не виснажуй роздумами. Говори. Знаходь слова, чи інші способи висловити те,  про що зараз мовчиш, про що давно мовчиш, про що мовчати важко. Воно нікуди не подінеться. Воно висітиме тягарем на серці, аж поки не знайде виходу для себе. Я не хочу, щоб цим виходом стала хвороба. Виражайся. Проявляй себе у Світ, прошу. Ділися.  Проживай і відпускай. Власне, тільки дозволивши собі сповна прожити, можна відпустити...
Розчинись на мить у всьому, що є і відчуй себе невід'ємною частиною Всесвіту, частинкою, яка є саме такою, якою її було задумано і знаходиться саме там, де вона повинна бути. Знаходь прекрасне  у дрібницях - так можна доторкнутися до Вічності.
І найголовніше: слухай себе і ходи туди, куди кличе серце. Довіряй.
Бережи себе.

четвер, 18 червня 2015 р.

Смиренність

Сьогодні я з відкритим серцем приймаю усе, що приходить до мене і з вдячністю відпускаю все, що має піти. Бо не буває нічого випадкового. Бо я довіряю Всесвіту і знаю, що Він мені посилає лише те, чого я потребую. Тому я всьому говорю "Так!"
Сьогодні я наповнена радістю з того, що можу ділитися, віддавати і отримувати, що можу бодай щось у цім світі змінити на краще, що можу оживити в чиємусь серці віру в чудо, що здатна викликати посмішки і посміхатися, що небо таке неймовірно барвисте і літо таке злегка прохолодне..., що мене не полишає відчуття: все на своїх місцях.

понеділок, 15 червня 2015 р.

Незмінні речі мінливого світу

Всесвіт завжди дає мені те, чого я бажаю. Але часто не так, як я собі це уявляла. Іншими способами. Через інших людей, в непередбачуваних місцях і ситуаціях.
Тепер я точно знаю: може бути просто. Без назв. Без зобов'язань. Без пошуку причин і без страху перед наслідками. Без планів. З повною відповідальністю.  Чиста радість.  Легкість. Свобода. Прийняття. 
Але все описане не може вижити там, де є прив'язаність.
Де є прив'язаність - там є очікування, сподівання, претензії(хай навіть і невисловлені, затаєні, внутрішні, але вони є).
Дійсно насолоджуватися можна лише тим, від чого не маєш залежності. Бо вже не буде страху втрати.
 Коли ми поруч - то граємо несподівані ролі самих себе, таких, якими нас не знають інші. Таких, якими ми були завжди лише один для одного. І нічого не змінюють ні час, ні зовнішні обставини, ні наші власні старання змінити щось. Бо ми такі природні, коли навколо більше нікого немає.
І байдуже, якого кольору лак на моїх нігтях, якої довжини моє волосся і яким чином я його заплела сьогодні, адже це я - цього достатньо. Просто я: у старих джинсах і пляжному взутті - і  почуваюся найгарнішою жінкою у світі. Бо він бачить мене чомусь саме такою. Завжди.
І байдуже, що сьогодні вихідний, і що у свої вихідні я рідкого кого впускаю, бо це ж він. Незмінно вчасно і доречно.
І все так, ніби у нас є ціла вічність і водночас жодної миті майбутнього. Теперішнього моменту достатньо. Це найбільше, що може існувати. І це єдине, що у нас є. І якщо ми більше ніколи не зустрінемось - це буде так само природно, як і те, що ми й досі здатні насолоджуватися присутністю один одного. У чомусь глибоко такі незмінні, але при цьому достатньо мінливі, аби дивувати і дивуватися.
Дякую тобі, Всесвіте!


пʼятниця, 5 червня 2015 р.

Підбори

Це все підбори.
Достатньо взути щось на підборах - і ти вже красуня.
Тобі поступаються місцем у транспорті, перед тобою відчиняють двері, тебе проводжають поглядами.
Сьогодні мій робочий день почався фразою: "Тобі говорили, що ти красива? Сьогодні говорили? Я буду першим!"  - така от приємна дрібничка, яка спонукає сприймати себе по-іншому.
Але не йде з думок вислів Анжеліни Джолі про те, що коли ти не маєш привабливої зовнішності та гарної обгортки(вбрання) - то нікому не буде цікаво дізнатися яку ти маєш душу.

четвер, 21 травня 2015 р.

Примирення

Я здаюсь в руки Бога.
Мені нема чого бажати: я вже знаю, що Всесвіт здійснює усе, чого б я не захотіла від усього серця.
Мені нема до чого прагнути і нема потреби доводити щось комусь чи собі, бо я вже знаю, що якщо з усією відповідальністю беруся за діло - поразка неможлива.
Мені нема чого чекати окрім смерті - вона єдина не зрадить і точно прийде одного радісного та яскравого дня, аби допомогти мені перейти на новий виток буття.
Тому я просто здаюся життю.
Йому більше не треба збивати мене з ніг, щоб показати, що я на хибному шляху - я йтиму добровільно й саме туди, куди задумано.
Я з вдячністю прийму те, що для мене наперед визначено і рішуче візьмуся змінити те, що змінити можна і варто - я впізнаю його, неодмінно. Бо мене не засліплюють бажання. Тому я просто з повною відповідальністю робитиму те, що маю робити.
 

вівторок, 19 травня 2015 р.

Прозово-поетичне про Біль

Затаєний глибоко емоційний біль сковує наше духовне зростання не менш, ніж фізичний біль сковує фізичні рухи. Але у порівнянні з фізичним болем, біль Душі є більш підступним і часом непомітним. Часто ми ніяк не асоціюємо його з тими чи іншими негараздами, що трапляються на нашому життєвому шляху. І, що найгірше, не відчуваємо необхідності подолати його, розібратися з його причинами раз і назавжди, звільнитися від нього. Ми просто ховаємо його за ширму, коли він вкотре якимось чином намагається вилізти на поверхню та нагадати про свою присутність. А, виявляється, правильно усвідомлений він може стати рушійною силою нашого розвитку. Як парадоксально. Хотілося б мати інші способи. І вони є, напевне, але ж... нас треба стимулювати, аби ми рухалися. Хіба добровільно хтось забажає щось міняти у собі, у способі життя, в своєму світосприйнятті, бодай щось, якщо все тихо, спокійно і ніщо не турбує? Тому біль варто розуміти як вимушений засіб нашої душі для стимулювання процесу нашого ж розвитку.

Я дякую Тобі за весь той біль,
Затаєний так глибоко в мені,
Що я його не знала довгі дні.
Він став мені немов на рану сіль.

Я дякую Тобі за весь той шлях,
Яким з Твоєї милості пройшла
До миті де звершилось одкровення,
Що біль - то для Душі благословення.

Я дякую за все, чого навчив,
І байдуже, що падала без сил,
Знеможена здавалася зневірі,
Омріювані зраджувала цілі.

Я дякую Тобі за весь той біль,
Якого не завдати Ти не смів.
Я визнаю сповна його сьогодні
І відтепер нарешті на свободі.


четвер, 14 травня 2015 р.

Невизначеності

Потрібно набратися мужності, аби не робити того, чого від мене чекає хтось.
Потрібно зміцнити волю, щоб залишитись собою.
Але для початку потрібно визначитися зі шляхом, якого я буду дотримуватися. Зізнатися чесно  самій собі у тому, чого бажає моє серце.
Часом здається, що вибір я вже зробила. Можливо, не зовсім усвідомлено, і без розуміння того, що звернути з обраного маршруту можливості вже не буде. Але я обрала.
Тепер питання у тому чи варто продовжувати разом з тим діяльність, якою я займалася раніше. Чи хочу я розвиватися і в тому напрямку також, чи лише боюся залишити все позаду?
Звісно я можу справитися  з задачами, які постають переді мною нині, але чи треба воно мені? Чи варто витрачати частину свого життя на щось, що не є для тебе важливим?
Після таких слів виникає бажання піднятися зі стільця і вийти геть з офісу.


пʼятниця, 8 травня 2015 р.

Моя раптова безпорадність

Виглядати безпорадною приємно.
Дивно, як мені це вдалося. Він чомусь вирішив, що я потребую допомоги, а я чомусь вирішила не заперечувати. І просто спостерігала. Виходить я таки вмію бути слабкою. Я таки можу віддавати ініціативу в чиїсь руки. Знайти б тепер де в мені вмикається ця опція.
Є підозра, що вона активна лише за присутності поруч когось справді здатного грамотно керувати ситуацією.

Наодинці з собою

Неймовірна радість бути наодинці з собою.
Слухати свої думки.
Чи просто слухати тишу.
Сьорбати ледь теплий чай.
Гортати приємну книгу.
Колупатися у горщиках з квітами а потім милуватися ними.
І поки я маю таку можливість - буду насолоджуватися кожною  миттю.

четвер, 7 травня 2015 р.

Подяка

Дякую Тобі, Всесвіте, за те, що показав мені, що забираєш лише для того, аби дати взамін щось краще. Ти неймовірний.

неділя, 3 травня 2015 р.

Прояв довіри

Давай людям лише те, чого вони просять, а не те, що на твій погляд буде для них кращим.

середа, 29 квітня 2015 р.

Обірвані миті

Найбільшу розгубленість відчуваєш тоді, коли усвідомлюєш необхідність обірвати мить. Розірвати обійми, відпустити руку, відвести погляд, погасити світло, або просто піти. І здається часом, що цього не переживеш. Але все ж робиш крок і занурюєшся у несказанну порожнечу. Застрягаєш десь на межі між минулим і теперішнім, не маючи можливості приймати у ньому участь. Ти ніби втратив якусь надзвичайно важливу частину себе, без якої не можеш бути дійсно живим та наповненим. Тому відсторонено спостерігаєш світ навколо, аби лиш не зачепити того, що пече всередині. Ти чуєш його присутність і дякуєш Богу за те, що можеш якимось незрозумілим тобі самому чином  блокувати свій розпач. А він з часом заспокоїться, затихне, здасться... І ти повернешся у вир життя. Але вже трохи іншим.
Весь цикл може займати кілька секунд, але іноді він потребує годин...  днів... тижнів... місяців....

четвер, 23 квітня 2015 р.

Спростування страшних думок

     Почалося все з прочитаної невипадково фрази: "Якщо квітка тобі подобається - ти її зриваєш. Якщо ти любиш квітку - ти поливаєш її щодня".
     Вчора я вже практично прийняла те, що не любила насправді нікого з тих, кого ніби-то любила. Визнала, що любила лише ставлення тих людей до мене і робила якісь кроки, аби те ставлення змінювати, якщо воно мені не подобалося(Маніпулювала? Чи і сама хотіла стати(чи лиш здаватись?) кращою?).
     Але сьогодні принесло мені нові відчуття. Сьогодні нагадало мені деталі, які спростовують вчорашні висновки. Так, я впливала на ставлення людей до мене(отже прямо кажучи: впливала на людей, намагалася їх змінити), але ж ми всі це робимо, хтось свідомо, хтось ні. І дозволяємо впливати на себе так само: або свідомо, або ні... Я себе не виправдовую. Просто роблю висновок на майбутнє: треба вчитися давати більше простору тим, хто поруч, більше простору бути собою, бачити і приймати їх з усіма їхніми особливостями - тільки так можна відчути їх дійсне ставлення до себе. Треба називати речі своїми іменами і не боятися ні назв ні перспектив, які відкриються(чи не відкриються) внаслідок твоєї відкритості.
     Найтяжче - це бачити все таким, як воно є, а не таким, як тобі хочеться то бачити.
     Чути, бачити, відчувати - всі ці показники стають особливо загостреними, коли ти по-справжньому впускаєш людину у свій простір. Впускати я вмію, а от делікатно та гідно поводитися з тим, хто в цей простір потрапив, ще треба повчитися.
    Радість від того, що той, кого ти любиш, ділиться з тобою своїми думками ні з чим не зрівняти. Бо то є довіра, адже ти показуєш людині те, що у тебе всередині, те, чого вона не зможе побачити, якщо ти їй не дозволиш цього. І дозвіл на таке от втручання в чужий(чи просто інший) світ було для мене особливо цінним, сакральним. Хоч, можливо, я ставилася до нього не достатньо трепетно та обережно, не так, як воно того заслуговувало, не так, як ставилась би тепер. Але ж у кожну мить свого життя ми поводимо себе відповідно до свого рівня розвитку. Звісно все змінюється. Звісно ніщо не може бути таким, як було. І те, що зараз при детальному розгляді має купу недоліків, на момент своєї актуальності було досконалим.
     Ділитися присутністю - ще одне священне дійство, цінність і важливість якого ми недооцінюємо. Дати простір бути собою, без жодних суджень, без "ти маєш"/"ти мусиш", дозволити принести те, що йому справді важливо і принести з собою те, що важливе тобі, але не нав'язувати, а дозволити гармонійно співіснувати з усим, що вже є, і  відчувати взаємну вдячність за те, що й інший дозволяє існувати всьому(і визнає все), що приходить з тобою. І це найвищий прояв любові. І цьому варто вчитися, адже то є основна ціль нашого перебування тут.

 Тож, хай мене пробачать усі, кому я ненароком завдала шкоди.

П. С.  Следует помнить: собирая мёд с цветов, пчела не портит ни одного цветка. Она очень искусна, она очень изящна, она не причиняет вреда; каждый цветок невероятно радуется, когда к нему прилетает пчела. Пчела — это комплимент для цветка. Пчела ничего не нарушает в цветке. Она берёт у него всё, что ей нужно, но делает это столько искусно, что цветок остаётся таким же, как прежде.
     Живи так, чтобы из-за тебя никто не страдал. Пусть твоя жизнь будет творческой, живи чувствами. Не привязывайся. Наслаждайся всевозможными цветами, всевозможными опытами. Но не останавливайся, не давай себя поймать — лишь так ты сможешь прийти к Богу. (Ошо)

Індикатор наповненості

Якщо тобі нема з ким ділитися - ти ще не достатньо наповнена, аби віддавати. Або ж те, що ти хочеш віддати, не має такої цінності, яку ти йому приписуєш, чи й взагалі не є тим, чим ти його вважаєш.
І лиш коли ти справді готова , з'являються ті, хто бажає прийняти все, чим ти здатна поділитися.

середа, 22 квітня 2015 р.

Чарівна Оленка

Коли хочеться вимучити свої почуття у якісь слова, щоб склалися вони римованими рядками, в надії відчути полегшення, зі сподіваннями, що відпустить, так, я це вже було сотні разів.
Коли розумієш, що слів нема, а всередині туга все розростається, щемить все сильніше, і вже майже душить слізьми, з'являється вона і своїми стрункими рядками промовляє те, чому ти ніяк не могла дібрати слів. Уже не вперше. Вона ніби також десь там у себе живе мою сумну історію і відчуває усі мої відчуття. Читаю її - і вже нема потреби шукати інших слів...

Оленка Зелена - А він у мені вже по вінця

неділя, 19 квітня 2015 р.

Душа просить змін

Сумно, якщо людина, яку чекав багато років, приходить тоді, коли ти вже перестав чекати. Коли вже пройдено точку неповернення. Коли намалювалися реальні крапки над "і", які, звісно, можна ще стерти, але... деякі речі треба залишити такими, як вони вже склалися.
І все ж, неймовірно приємно розуміти, що тебе люблять. І досі, через так багато років і подій, після стількох образ і зречень. І ти сама пам'ятаєш лише хороше, тому щиро відповідаєш "Я тебе також..." на фразу "Я радий був чути тебе". І відчуваєш теплу таку легку і приємну ніжність. І це не є слабкість. І це не просто емоція. Це усвідомлено і чесно.
Чому йому так хотілося свободи, коли я була поруч? Беззахисна, відкрита і вся його....
Чому тепер знову хочеться отримати мене? Коли у мене вже нова хвороба серця, коли вже відкриті очі бачити усе таким, яким воно є, і не  плекати ніяких ілюзій.
Господи, мені більше не підходять ті ролі, які я грала колись!
Міняємо сценарій.

понеділок, 13 квітня 2015 р.

Легко

Зі мною справді легко лише у двох випадках: або ти мені байдужий, або ти дійсно мій.
 

Вразливість

Я боюся показувати свою вразливість.
Я маскую її байдужістю, вдаваною незворушністю, буває, що агресією, награною веселістю і безтурботністю, показовим прийняттям ситуації і напускною мудрістю, з якої промовляю, що саме так і мало статися для моєї користі. Звісно, я розумію, що мені корисно те, що посилає Всесвіт для мене, але я не вмію дозволяти собі засмучуватися, не вмію виражати свою слабкість перед обличчям певних обставин, хоча ці відчуття в мені виникають.
Мені хочеться захищатися, відбиватися, бути сильною і незламною. І всі вже звикли до того, що я така. І від мене вже чекають саме такої поведінки. 
Нажаль...

четвер, 9 квітня 2015 р.

Не вона...

Вона з'явилася першою.  Сірою, несправною та заіржавілою.
Зараз вона красива, відреставрована, сяюча, синя... моя...
І вона дорога мені, бо я вклала у неї багато часу, зусиль та натхнення.
Я дбайливо витираю з неї пил, зрідка заправляю аркуш паперу і торкаюся її клавіш, але продовжую любити іншу. Ту, що звучала під моїми пальцями дуже недовго, а потім повернулася туди, звідки прийшла. Я люблю її з облупленим корпусом і як-попало наспіх запаяним  механізмом підйому стрічки, люблю її зміщену донизу цифру "9" і її праву задню ніжку, яка вже хтозна відколи без пом'якшуючої гумки, тому трохи коротша за інші, люблю м'який і рішучий звук удару її літер об гумовий барабан крізь папір і її лунке "Дзень" при переводі каретки.
Вона незрівнянна, але тепер я боюся навіть просто побачити її. Бо навіщо, якщо вона ніколи не зможе стати моєю...

Втрата часу

Облиш думати про те, що може статися. Воно може й не статися...

вівторок, 7 квітня 2015 р.

Наслідки

Постирати усі можливі сліди не достатньо.
Повидаляти звідусіль всі переписки.
Сховати все, що нагадує про нього.
Уникати всього, що могло б нагадати.
І все одно.... треба припинити робити те, чим займався він і чим ми займалися разом.
А це означає 8 годин на день робити щось інше, ніж те, що я з радістю робила досі.

пʼятниця, 3 квітня 2015 р.

Ніхто

Не можна СТАТИ для людини ніким.
Можна лише БУТИ ніким ВІД САМОГО ПОЧАТКУ.

Вибір

Коли ми не можемо обирати події, які з нами відбуваються, то ми все ще можемо обирати своє ставлення до них.

середа, 1 квітня 2015 р.

Мій монстр

Господи, не допусти більше, аби я робила те, що мені не до душі. Бо тоді я перетворююсь на монстра. А випустити його на волю вже не можу: не хочу наслідків. Значно важче з ним уживатися, коли він у клітці.

Прохання і подяка

І нехай все влаштовано так, що найважливіші події нашого життя є наперед визначеними і неминучими. Хай собі потяг неквапливо рухається прокладеними рейками. У світі залишається безліч того, що ми вільні обирати для себе на власний розсуд. Він наповнений несподіваними сюрпризами і відкритий для невичерпних творчих пошуків та реалізацій.
Достатньо лиш стати трішки уважнішими, аби щодня відкривати для себе нові можливості, закономірності, взаємозалежності і т. д. Ми дослідники, експериментатори і винахідники. І, може, саме тому все влаштовано так, як воно влаштовано. Що б ми могли спокійно зосередитися на вивченні меж власних можливостей і не переймалися тим, що поки ми захоплено пізнаємо себе, світ навколо розсиплеться.

Плоди всього лиш однієї доби:
1) Мій емоційний стан впливає на емоційний стан тих, хто навколо. Господи, дай мені мудрості, уважності та терпіння не провокувати негативних проявів поруч з собою.
2) Ті, хто навколо, також здатні впливати на мій емоційний стан навіть не зачіпаючи мене. Господи, навчи зупинятися і нейтралізувати надмірну емоційність у потрібний момент. Адже своєю незворушність я можу привносити спокій та любов у навколишню атмосферу.Можу виступати у якості трансформатора.
3) Мої бажання втілюються з неймовірною швидкістю, якщо вони з дбайливою ніжністю загорнуті в любов і випущені на свободу - від щирого серця забажала і одразу відпустила. Дякую Тобі, Господи, за те, що наповнюєш моє перебування тут дивами. Дякую, що спосіб, у який Ти реалізовуєш те, чого я бажаю, дивує мене не менше, ніж сам факт отримання бажаного. Дякую, що в якійсь мірі я відчуваю себе творцем.
4) Якщо попросити своє тіло про послугу - воно на неї відгукнеться. Важливо не  забувати дякувати йому за виконання. А можна і авансом :) Дякую своєму тілу. Рада нашій співпраці.




  

вівторок, 31 березня 2015 р.

Провідник

Людина не може бути джерелом. Вона - провідник.
Але в її волі обирати провідником чого вона хоче виступити: світла чи темряви, добра чи зла, любові чи байдужості.

понеділок, 30 березня 2015 р.

Точки входу

Є такі особливі моменти, коли ми абсолютно відкриті перед світом, перед іншими людьми. І тоді їм дуже легко проникнути в самий центр нашого серця.
Мені здається я якось навчилася відслідковувати ці моменти. Вловлювати ці точки входу і блокувати їх. Свідомо блокувати. Навіщо? Не маю відповіді. Частина мене радіє таким новим здібностям, які мають убезпечити від суму\болю\розчарувань у перспективі, але й від радості\ легкості\закоханості - каже друга частина, яка з цього приводу засмучена.

пʼятниця, 27 березня 2015 р.

Замкнене коло

Повернулося відчуття, що від мене весь час втікає щось надзвичайно важливе.
Я його майже розумію, але не розумом, а всією собою. Я його точно можу осягнути і усвідомити, але заважають по-перше - страх невідомого і по-друге - бажання якось інтерпретувати це неясне знання. І тут виходить замкнене коло. Щоб виконати інтерпретацію - треба втратити страх і впустити це неясне і невідоме. А страх каже: інтерпретуй мені якось що воно таке - тоді вирішимо, що з ним робити.
Все як у моїх вже звичних снах, де я прокидаюся за мить від того, щоб зрозуміти сенс чиїхось слів, сказаних невідомою мені мовою, чи усвідомити зміст книжки, що також написана мовою, яку я не можу читати, але все ж якимось дивовижним чином сприймаю.

середа, 25 березня 2015 р.

Лист в нікуди

Мені сьогодні трохи сумно.
Почалося все з того, що в очікуванні доставки книг подумала про те, що робитиму з Твоїм примірником. Чи анулює моя остання обіцянка всі попередні? Напевне, що так. Він просто залишиться зі мною.
 А потім якось думка почала чіплятися за думку і вилились вони у щось таке, що мені хотілося б Тобі сказати, та, враховуючи неможливість подібного вчинку, я можу лиш писати про це. Без жодних сподівань на те, що мої слова будуть колись прочитані Тобою. Та, певно, і без потреби у тому, щоб вони були прочитані.
Я писатиму для себе. І, може, так мені стане легше.
Пробач, що Тобі діставалося найгірше, що в мені було. Що ділилася з Тобою переважно сумом, болем, розгубленістю та тривогами. Що, відчуваючи до Тебе глибоку довіру, я несла Тобі все те, чого не могла показати нікому іншому. Пробач, що так співпало, що дні мої були мало наповнені  радістю, тому я виливала Тобі те, що було в наявності.
Пробач, що обтяжувала Тебе масою своєї особистої інформації, якої Ти, напевне, волів би взагалі не знати. Чомусь нікому мені не було так легко відкриватися, як Тобі. Я і досі іноді ловлю себе на бажанні поділитися чимось і, зрештою, розумію, що сказати це можна було б лише Мішці.

І я хотіла б на додачу подякувати за все-все, чого Ти мене навчив. І ще за те, що колись повернув мені натхнення писати, хоч воно і зникло також слідом за Тобою.
Дякую Тобі безмежно.

вівторок, 24 березня 2015 р.

Шкода

Шкода втраченого часу. 
Я пропустила багато цікавого і важливого. Адже могла ще 15 років тому бути в курсі і у вирі подій, про які зараз лише читаю з книжок, намагаючись пригадати чим я займалась у той час, що було мені важливим та визначним. Могла в режимі реального часу проживати те, про що зараз лише читаю. Наскільки далі я могла б знаходитися у своєму розвитку тепер, якби почала ще тоді.
Хоча... можливо, істиний рівень важливості подій усвідомлюється лише з часом. Можливо, тоді я просто не вірила б і точно не сприймала б так, як я це роблю тепер.
А зі мною все ж трапився не найгірший з можливих варіантів.

Відстрочка

Зерно самопізнання, якому ти одного разу дозволив торкнутися ґрунту свого внутрішнього світу, неодмінно проросте. Навіть без світла твоєї уваги, без тепла твого серця, без живильної вологи твоїх прагнень пізнати себе, це відбуватиметься. Хай повільно. Але якщо ти його вже впустив - то воно неодмінно про себе нагадає колись. Воно вже не дасть тобі залишитися колишнім.
Ти нехтуватимеш його присутністю, здавшись страху перед змінами.
Знаходитимеш тимчасову радість у тисячі дрібниць навколо. І весь час душитимеш в собі відчуття нездоланої(не нездоланної, а саме нездоланої, бо ти відмовився від боротьби з власної волі) порожнечі, незбагненного суму. Незавершеності.
Але то буде лише відстрочка.
З якоїсь миті ти більше не зможеш його ігнорувати. І тоді у тебе не залишиться вибору(власне, його у тебе вже зараз нема, але поки ти цього не зрозумів).
Муситимеш подивитися в обличчя своїм страхам - і зрозумієш їх примарність.
Муситимеш зламати те, що вибудовував роками - і звільнити простір для себе нового. Муситимеш зазирнути всередину - і віднайти там джерело безкінечної радості, не схожої на жодну з тих, які тобі донині вдавалося знаходити зовні.

пʼятниця, 20 березня 2015 р.

Безжальність

Безжальність - повна відсутність жалю.
Жалість гірша ненависті, бо на перший погляд здається такою людяною і хорошою.
За своєю природою ми усі на глибинному рівні безжальні. Але чомусь у суспільстві так уже склалося, що безжалісним бути погано, безжалісним бути соромно. А от коли ти когось жалієш - то і сам собі і тим, кому ти це демонструєш, здаєшся кращим, вищим за того, на кого направлена твоя жалість(бо жалієш - ти, а не тебе, отже, у тебе самого не все так кепсько, отже комусь зараз гірше, ніж тобі і ти у певній мірі втішаєся з цього. Правда ж? Ну зізнайся сам собі).
Жалість - побічний продукт нашої еволюції. Вона ница і потворна. Вона не вимагає відповідальності - тому так легко прижилася і зробила нас боягузливими і дріб'язковими. Жалість - зло, замасковане під добро.
Інша справа співпереживання(сострадание). Підніміть руки хто здатен на нього? Хто готовий по-справжньому розділити з людиною її негаразди?  Взяти за руку і пліч-о-пліч пройти з нею крізь вир її негараздів так, ніби вони твої власні. Тверезо поглянути на проблему і прийняти участь у пошуку її рішення з  відчуттям, ніби це життєво важливо для тебе самого.
Простіше кинути копійчину в стару бляшанку і пройти собі далі, залишившись задоволеним собою, своєю великодушністю. Але цим ти тільки зайвий раз доведеш жебраку, що жебракування - це єдиний спосіб отримати гроші. А будь-яка наша жалість і є такою копійчиною, кинутою тому, хто потребує якщо не допомоги то краще вже вашого цілковитого невтручання.
Співпереживання - безжалісне. Бо коли ти насправді бажаєш комусь добра, часом треба дозволити йому впасти, дозволити заблукати, зробити помилку. І ти готовий падати разом із ним, якщо не маєш на думці, як наразі можна обійтися без цього, або підхоплюєш його в падінні і несеш деякий час на руках, з єдиним відчуттям: ти просто робиш так, як мав зробити, не відчуваючи себе героєм. І ти готовий блукати з ним, якщо й сам не бачиш поки виходу з лабіринту, або пропонуєш йому своє товариство, якщо у тебе вже є потрібна для виходу карта, не хизуючись нею. І ти визнаєш доречність його помилок, бо і сам наробив їх уже достатньо, і ще, безперечно, зробиш не одну. Ти приймаєш його усім серцем і готовий відгукнутися при найменшій потребі на його клич. Але при цьому ти залишаєшся тверезим і незворушним - таким є добро.  

четвер, 19 березня 2015 р.

Хочеться бути так

Хочеться бути так, щоб нікому нічим не завадити і не зашкодити.
Щоб не вриватися у чужий простір без запрошення і не нав'язувати своїх поглядів.
Щоб не говорити слів, яких у тебе не питають і не робити дій, про які не просять.
Бо хочеться, щоб і в мій простір ніхто не вривався порожніми фразами і безглуздими діями.

середа, 18 березня 2015 р.

Очевидно і беззаперечно

Очевидно і беззаперечно: ми є творцями власної реальності.
Дивно спостерігати, як одну й ту ж саму подію ти і хтось інший сприймаєте зовсім по-різному. В залежності від того, чого шукаєте на даний момент. 

Парадокс

Знаючи деякі речі, мусиш продовжувати діяти так, ніби не знаєш їх...

четвер, 12 березня 2015 р.

Зміни

Чому ти не хочеш бачити змін у мені? Чому так вперто переконуєш і мене і себе, що я така, якою ти мене знав кілька років тому? Побач мене іншою. Побач мене такою, яка я просто тепер. Не приписуй мені того, від чого я давно відмовилась і не змушуй ховати те, що в мені зараз є. Припини думати, що на мене можна впливати проти моєї волі, що мої рішення можна змінити вмовляннями. І найголовніше: припини намагатися робити це. Можливо, ти будеш засмучений. Можливо, ти будеш розчарований. Але я ні в якому разі не гратиму з тобою ту, ким вже не є.

середа, 11 березня 2015 р.

Знаєш

    Знаєш, по-справжньому легко стає лише тоді, коли  усвідомлюєш, що нікому крім себе самого ти не потрібен. Знаєш - бо я це вже говорила. І хоч і киваєш головою та погоджуєся, але все одно продовжуєш шукати чи чекати і просто вірити, що я помиляюсь, що ти сам помиляєшся, погоджуючись зі мною. І я тебе розумію. Бо поки є ще хоч крихточка сил - продовжуєш вперто вірити. А в мене їх уже не стало. Це як доторкнутися дна кінчиками пальців ніг і видихнути останнє повітря з легенів.  І  тоді у тебе ще є шанс побачити світло і радіти йому як ніколи раніше. Скористайся ним обов'язково, якщо тобі доведеться опинитися там.
      Знаєш, у Кастанеди написано, що ти по-справжньому можеш допомогти комусь тільки тоді, коли він тобі байдужий(в моєму розумінні: не викликає у тебе ні бажань, ні очікувань, ні сподівань, ні жалості) і щось в мені після кількахвилинної розгубленості таки відгукнулося на ці слова. І я знаю, що за такого стану речей все ще можна любити. Можливо, навіть глибше, ніж ти можеш це собі зараз уявляти. Почуття та емоції заважають робити добрі справи. За їх наявності ми робимо багато зайвих рухів і прагнемо допомогти там, де нас не просять - а це, певно, одна з найбільших шкод, які ми можемо заподіяти комусь:  відібрати у нього свободу дій, власного вибору, власних помилок, віру у власні сили.
     Знаєш, для того, щоб почуватися цілісним та наповненим, крім себе самого тобі більше нікого не треба. Справжня потреба в інших виникає тоді, коли ти вже настільки переповнений, що маєш нестримне бажання ділитися своєю радістю, теплом, любов'ю. А доки тобі на одинці з собою порожньо та незатишно  - ти ніким насправді не зможеш заповнити порожнечу. Вона все одно дасть про себе знати рано чи пізно. Чи є щось гірше, ніж почуватися самотнім поруч з кимось, кого ти добровільно обрав колись? Поки ти не знаєш хто ти і який ти, як ти можеш знати якої людини потребуєш? Ніхто інший не допоможе тобі стати собою, ніхто інший не зможе сказати тобі ким ти є і для чого ти є. "Щоб втамувати спрагу - ти мусиш пити сам" - так каже Ошо.
    Радій. Насолоджуйся собою і світом, невід'мною частиною якого ти є,  світом, який є продовженням тебе. Змінюючи себе - ти змінюєш його. Не пам'ятаю хто сказав: "Жоден твій вчинок не минає безслідно для Всесвіту"  - чомусь і з цим я згодна. Прикрась цей світ собою - і спостерігай за тим, як він тобі відповідатиме.

пʼятниця, 6 березня 2015 р.

Про все на світі і ні про що

Час минає, а сталеві лещата у грудях не послаблюють свого тиску.
Я вкотре своїм опором заганяю себе в крайнощі, і лиш при 38,9 по Цельсію таки визнаю, що треба визнати і зізнатися хоча б собі, що геть не байдуже. Що його бракує. Що сумно від його рішення і важко виконувати його останнє бажання - мовчки зникнути назавжди без жодних запитань. Що виснажливий кашель - то всі мої не сказані йому слова, що задушливий нежить - то мої не виплакані сльози, для яких я так і не знайшла часу(все сподівалася, що з якоїсь миті це вже стане непотрібним).
Я собі нагадую щеня, яке ще вчора раділо, коли до нього зверталися, лащилося, вихляло радісно хвостом, підставляло мордочку теплій долоні, насолоджуючись її теплом, і не думало, що його радість може колись отак раптово скінчитися, що його можна отак  просто залишити і більше не згадати. Та, виявляється, можна. Люди цього світу ніколи не перестануть мене дивувати. А я, певне, ніколи так і не перестану їм довіряти, відкриватися і, нажаль, сподіватися чогось.
Чого мені хотілося б позбутися найбільше - це сподівань. Ніхто ж не зобов'язаний справджувати їх. Я це розумію. І ніхто не зобов'язаний завжди бути таким, яким здався нам одного разу. Але так хочеться, щоб існувало щось  у цім світі незмінне, стабільне та надійне. А його не існує. І не може існувати в принципі. Така вже особливість цього мінливого світу.
Вчора єдине, що мене змусило піднятися з ліжка - це бажання випити чаю з лимоном. Ще ніколи причини не були такими до абсурду дріб'язковими. Сьогодні вже не хотілося навіть чаю. Але він все одно був(а раптом?..) А раптом не сталося. Сталося лише відчуття, ніби тебе розірвали навпіл, а потім як-попало зліпили до купи пластиліном.
Мені чомусь здавалося, що ніхто не помічає зміни мого настрою. Виявилося, що його бачуть усі. Тільки ніхто не знатиме причин. Бо я менше за все хочу жалості. Власне, я взагалі не знаю чого я зараз хочу. Можливо, якоїсь вибіркової амнезії.
Розумію, що якось таки можу подолати цей жалюгідний стан. І часом навіть здається, що його вже здолано. Але дуже швидко все повертається назад і вдаряє з новою силою.
Розумію, що якось можу, але поки не знаю як.
 

вівторок, 3 березня 2015 р.

Якщо важко

Якщо тобі важко - це не завжди означає, що ти рухаєшся вгору. Можливо, ти просто впертий бовдур, який пре проти того, що має бути, не бажаючи визнати своєї помилки, змінити свої погляди і ставлення.

понеділок, 23 лютого 2015 р.

Тиша і присутність

Мені більше нема чого сказати. Я не маю про що говорити. Бо все, що має значення, не запакуєш у слова. Тому ні говорити ні писати немає сенсу. 
Мені нема чого віддавати. Тож єдине, чим я можу поділитися - це моя присутність.
Тиша і присутність. Все решта - сміття, яким ми залатуємо дірки у непізнаних частинах себе, яким ми наповнюємося, аби не здаватися собі та іншим порожніми.
Побудь поруч і помовчи - це найбільше, що ми можемо один одному дати.

середа, 18 лютого 2015 р.

Вгору

Рухайся, будь ласка, вгору.
Так довше і важче, але, прошу тебе: давай краще вгору.
Я вже ходила тим іншим шляхом. Там справді простіше. Але звідти важко буває потім звернути. Не те щоб важко. Ти просто вже не бачиш для чого повертатися, до кого, куди... Тобі стає байдуже до себе самого. І, можливо, так значно легше, ніж весь час шукати що з тобою не так, хто ти і для чого ти, але кожна сходинка вниз робить тебе менше людиною.., віддаляє тебе від того, заради чого ти сюди прийшов.
Я також все ще  не знаю причин чому я тут і чому все так, як воно є. Але якесь внутрішнє чуття підказує, що краще повільніше і болісніше, але не туди, куди вже ходила і де не знайшла нічого, крім забуття, нічого крім тимчасового, нетривалого випадіння з реальності, яку ми кожен сам собі вимальовуємо у своїй уяві щомиті. Зрештою: сто відсотків нашого нефізичного болю спричиняють наші власні думки, наші ставлення до того, що відбувається, наші уявлення про людей, які нас оточують і так часто не виправдовують наших сподівань. Отже, в основі бажання втечі лежить бажання позбавитись від думок. Змінити своє сприйняття. І саме з цієї точки, де виникає подібне бажання, ти можеш робити вибір: або піднятися над своїми думками і почуттями - подивитися на них як сторонній спостерігач, або спуститися нижче рівня їх виникнення. Спускатися завжди легше, ніж підійматися. Але ти спробуй. Будь ласка, пробуй потихеньку рухатися вгору.

четвер, 12 лютого 2015 р.

Затишно...

Затишно знати, що ти не залишена один на один зі своїми страхами, недосконалостями і невдачами. Затишно усвідомлювати, що є хтось, хто підстрахує у разі, коли ти будеш не здатна справитися сама, і не чекатиме від тебе взамін нічого. Підстрахує просто тому, що так має бути, так треба, і слово "зобов'язаний" хоч і звучить, але звучить якось природньо і усвідомлено, так, як тоді, коли ти це "зобов'язаний" добровільно обрав для себе і приймаєш його з радістю.
Дякую.

субота, 7 лютого 2015 р.

Дзеркальне відображення

Негідно сподіватися від людини щирості, коли сам з нею не щирий. Усвідомлюючи цей свій недолік, розумієш як насправді важко буває говорити про все-все відверто. І можеш тоді зрозуміти і того, хто чинить так само, як і ти.
Не довіряючи не варто чекати довіри до себе.

пʼятниця, 6 лютого 2015 р.

У центрі катастрофи

Прикро визнавати, що істино хтось сказав: "Як би не було кепсько - завжди може бути ще гірше". Зараз здається, що цьому просто таки немає меж. Але в той же час десь ледь чутно тьмяніє віра у те(чи, радше, знання того), що завжди бути так не може, що найтемніша ніч - перед світанком, що після бурі неодмінно наступає тиша і спокій.
І, може, й добре, що на фоні того, що розривало моє серце, з'явилося щось, що винесло мені мозок і щось, що виснажило моє тіло - так легше буде перечекати той час, що необхідний, аби загоїтись.
Минуло 10 років, відтоді, як трапилося щось подібне: коли якось одночасно паскудно все і скрізь.  Але тепер у центрі катастрофи залишається малесенький острівець спокою. Хоч часом він і губиться у руйнівних хвилях мого неспокою, але все частіше я таки відчуваю його ледве вловиме тепло.

четвер, 5 лютого 2015 р.

Знаки

Дякую, Всесвіте, за прозорі знаки, які Ти посилаєш мені  у відповідь на мої прохання. Дякую за таку пряму і безпосередню реакцію на мої запити. За такі радикальні прийоми дякую.
Все ж, треба ретельніше підбирати слова, прохаючи Тебе про щось.
Ти вклався у три дні, як я і просила Тебе.
Так несподівано і безапеляційно.
Дякую Тобі за ясність.

середа, 4 лютого 2015 р.

Про серйозне

Про важливі речі говорять чомусь жартома. Бо вони самі по собі занадто серйозні, щоб серйозно про них говорити. Вони відчуваються і проживаються у всій своїй глибокій повноті, смиренно чи й приречено, але озвучуються напівжартома.
І тільки маловагоме у глобальному контексті намагається звучати серйозним, аби надати собі неіснуючої важливості.

четвер, 15 січня 2015 р.

середа, 14 січня 2015 р.

Різниця

Він тебе приваблює, він живе у твоїх думках, бажаннях, снах. Але якось по-іншому. Ти усвідомлюєш, що це лише гра. Ти дозволяєш йому бути просто заради втіхи. Насолоджуєшся його дотиками, словами, поглядами. Крадькома спостерігаєш і усміхаєшся, дивуючись власним бажанням, але кожної миті усвідомлюючи, що це лише швидкоплинне захоплення. Що воно зовсім не схоже на те інше, що ти відчуваєш до того, іншого. Те, що ти не вибирала сама для себе. Те, що тобі просто дали не спитавши, те, чим ти просякнута наскрізь. Те, що часом викликає відчуття приреченості, але так часто надає тобі крил, сил, натхнення, бажання посміхатися і рухатися у просторі пританцьовуючи, ледь торкаючись землі.  
Думаю, цілком можливо сплутати одне з іншим, якщо... якщо не слухати отой маячок всередині, який здатен скерувати у вірному напрямку.

неділя, 11 січня 2015 р.

Найкращий гарбуз і останні фарби

Дістала найкращий гарбуз, який берегла не відомо для чого.
Дістала фарби. Почала перебирати їх з думкою, що, мабуть, вже ніколи не купуватиму нових.
 

Спільник

Мені потрібен спільник. Не співрозмовник, не слухач, не оповідач не коханець, а саме спільник. Людина, з якою ми могли б разом, чи кожен окремо - це не суттєво - досліджувати світ і кожен себе, а потім ділитися своїми спостереженнями, досягненнями. Інший пробував би те, що один вже спробував, ми могли б влаштовувати якісь спільні експерименти, шукати способи здійснення того, що не вдалося з першої(чи й з n-ної спроби) і радіти досягненням. Але головне: кожному було б цікаво слухати про здобуті навики та відкриття іншого. І хай ми не мали б потрібного досвіду щоб допомогти один одному в чомусь, що не вдається здійснити на шляху пізнання, але кожен з нас знав би, що є людина, якій можна просто розказати і їй не буде байдуже те, що ти говориш. У неї всередині щось відгукнеться на твої слова, бо вона така ж сама, як і ти. От цього мені справді бракує: когось, з ким можна поділитися, хто розумітиме мої пошуки, радітиме досягненням(можливо навіть з невеличкими нотками світлих заздощів) та підбадьорюватиме у разі невдач. І я так само раділа б за нього(чи за неї)  і так само у чомусь трохи заздрила б(бо, як не крути, не існує двох однакових людей, кожен має пройти свій персональний неповторний шлях і те, що корисне одному, іншому може бути шкідливим і тому Кимось завбачливо забороненим).   

понеділок, 5 січня 2015 р.

Точка відліку

Він каже, щоб стати вільною від тебе(чи загалом - від будь-чого/кого), треба знайти точку відліку. Пригадати коли і чому все почалося і в кому була причина. Треба навчитися говорити правду самій собі.
Причина була в мені. Я чомусь у цьому переконана. Коли і навіщо я все це почала? Версій багато, насправді, і я сама не знаю яка з них ближча до істини, і чи є істина хоча б в одній з них взагалі. Він каже, що будь-яка порожнеча має бути заповнена і питання лише в тому хто з'явиться на горизонті першим, аби зайняти вільне місце. Я й сама про це думала колись. І, можливо, так воно й було спочатку, але не тепер. Тепер вже ніщо, здається,  не має значення. Ні сенсу ні значення.
Можливо, це була лише гра мого его, яке потребувало нової іграшки, коли втратило стару. Але... ти з'явився раніше, ніж я відчула втрату. І все ж, коли втрата стала очевидною - тебе стало в мені значно більше. Ти не лишив жодного міліметра вільного простору у моїй душі.

Ти був нудний і байдужий - я відмовилася вірити, що людина може бути настільки нецікавою і захотіла дослідити тебе. Дослідження можна було б продовжувати до нескінченності, але того, що було виявлено до сьогодні  вже більше ніж достатньо, аби нишком захоплюватися тобою і губитися у власних чуттях, намагаючись добрати вірних слів, щоб висловити який ти. Власне: я побачила те, що сподівалася побачити. Ми творимо свою реальність власними думками. мабуть, і тебе я придумала собі таким, як сама схотіла.
Але чи могло бути в мені стільки сили, аби ту реальність, яку придумала собі я, могли побачити й інші?
Якщо спинити процес мислення - чи зникне разом з цим геть усе, що пов'язано з тобою? Маю сумніви стосовно цього. Бо вже пробувала. Можливо, лише інерція. Ажде всі наші енегретичні тіла нерозривно пов'язані між собою і змінивши щось в одному з них, треба міняти і в інших. Само воно не зникне одразу і назавжди.
 Найбільше за все мене цікавить питання: чи було це грою? Байдуже, чим це було для тебе. Мені важливо чи грала я? Чи і справді я загралася так, що сама повірила у свою гру? Чи гордість зараз не дає мені визнати, що все було вигадане, чи я просто плутаю зараз грішне з праведним?
Часом мені здається, що я взагалі нічого не вирішую. Що всю дорогу мене щость підштовхувало і направляло. І все частіше здається, що це було щось, скоріше, лихе, ніж хороше. Але... вчора натрапила на слова, які говорять, що у Бога нема розподілу на хороше і погане. Все просто відбувається. Для чогось. І навіть якщо я справді все вигадала - то і це, певно, для чогось було потрібно
Наскільки я вільна сама обирати як далеко мені заблукати і яких дров наламати?
А точку відліку так і не знайдено.

пʼятниця, 2 січня 2015 р.

Дуальність

Коли я знаю - я не маю чого сказати. Коли я починаю говорити - я вже нічого не знаю. Коли я знаю - я відірвана від землі. Коли я твердо стою на землі - я знов нічого не  знаю.
Мені все менше хочеться давати назви явищам, подіям, речам, людям, почуттям, відчуттям. І все більше хочеться зрозуміти хто я і для чого.
Мені не хочеться шукати відповідь хто перший і хто крайній. Але дуже хочеться знати куди ми йдемо і чи можна дістатися туди іншими шляхами.