Потребую

Я хочу віддавати своє тепло, ділитися ніжністю, огортати турботою, але так само я хочу, щоб мене хтось дорогий і рідний серцю просто загорнув у свої обійми і сказав: "все буде добре, а зараз просто відпочинь", і щоб слухав мене, іноді я так цього потребую. Треба хтось, хто розумітиме, хто розділятиме, хто схожий на мене  і разом з тим часом може бути значно сильнішим, аби я могла розслабитись і просто бути, і почуватися захищеною від усього в світі.  Надійного плеча потребую, впевненості якоїсь у тому, що завтра воно теж планує бути, хоче бути, готове бути, не дивлячись на те, що за великим рахунком не відомо які на нас плани у Бога.

Без відповідей

Коли ти весь час чимось зайнятий, такі питання не виникають. Цей жахливий стан відступає. Ти крутишся, бігаєш, щось починаєш, щось завершуєш, не зупиняючись, бо нема часу. Але як тільки навколо виникає тиша - він повертається знову. Знову постають переді мною питання, на які ніхто не зможе дати відповідь. Чужих відповідей багато. До якогось моменту вони цілком мене задовольняли, але щось зламалось. Я маю знайти свої власні. Я стомилася вірити. Я мушу знати.
Часом я буваю щаслива, усвідомлюючи повну відсутність сенсу у моєму житті. Це так легко і радісно: просто бути, тішитися з того, що відбувається і розуміти, що ні що не є важливим. Але бувають моменти такого відчаю, коли все в мені кричить "Господи! Та навіщо ж ми тут? Для чого ти мене сюди послав?" І ніби є у мене призначення: робота Твоя, Боже, яку я виконую з радістю і добросовісно. Але навіщо? Яка мета? Навіщо Ти через мене допомагаєш боротися іншим з їхніми демонами? Хіба їх Ти створив з уже вбудованим від самого початку сенсом?
Я не хочу вигадувати його собі. Але й не можу нікому відкрито зізнатися в цьому. Бо є люди, через наявність яких не можу собі дозволити відв'язатися від усього повністю. Мені не страшно того, що буде потім і як це буде. Я просто не бажаю засмучувати їх. Просто коли на мене хтось розраховує - я відчуваю необхідність бути готовою прийти на допомогу. Іноді цей обов'язок дуже обтяжує. Обмежує мою свободу, з якою я навряд чи знайшла б що зробити, якби вона стала абсолютною. Мене обтяжує наявність залежних по різних причинах від мене людей. І я не хотіла б збільшувати їхню кількість, що неодмінно станеться, якщо колись у мене з'явиться власна сім'я. І звідси у мене починається ще одне запитання: навіщо? Чому більшість прагнуть створити її? Чому так важливо народжувати дітей? Істот, які так само як ми прийдуть сюди без сенсу і або вигадають його для себе, або так, як я, в якийсь момент зупиняться і не зможуть знайти відповіді: "навіщо ми тут?"
Я ні в якому разі не бажаю собі смерті. Не раніше, ніж Ти, Боже, вирішиш, що вже час. Але все ж я чомусь вважаю, що лише вона здатна звільнити мене від роздумів, що відповіді я так і не знайду, перебуваючи тут. Тому я б хотіла знати що маю робити, аби ніколи більше не народжуватися. Я хочу, щоб це було останнє моє життя на цій планеті, останнє втілення моєї душі.

Як я стала безсердечною

Я не хотіла.
Я просто стомилась.
Якою б сильною не була людина в якусь мить вона сама потребує поруч з собою когось не те щоб сильного, і не обов'язково сильнішого за себе, а просто когось, хто може сховати її від світу у своїй увазі, обіймах, словах. Ми всі губимося і збиваємося зі шляху.
Тож я зупинилась. Чи просто відпочити, чи змінити напрямок, не знаю. Але я стомилась і зупинилась. І я навіть зізналась, що потребую допомоги. Безжальної, можливо, неприємної моєму его, безапеляційної, я потребую жорсткого втручання у мій світ!
Так, звісно я знаю, що й сама можу вишкрябатись, якось. Неодмінно. Але як хочеться іноді, щоб не самій, а з кимось за руку, потихеньку, повільно. Мені не треба жалості. Ні в якому разі. Просто підтримка. Просто розуміння моєї слабкості. Хай навіть я сама не розумію її причини. Прийняття мене, терпіння і очікування моменту коли я остаточно втомлюся і виснажена вирішу, нарешті, що не так і куди мені бігти далі.
Але так не буває. З тобою поки ти світла. З тобою поки ти радісна і легка. А твій розпач нікому не треба. З цим сама. Звісно, жодній людині не зрозуміти до кінця що в тобі твориться, але ж можна просто бути. Просто слухати мою маячню, аж поки вона вся не зійде нанівець(а вона неодмінно закінчиться якоїсь миті). Якщо я можу так бути - чому не може хтось? Але це нікому не треба.
Так само як і твоя турбота нікому не треба. Не давай більше ніж у тебе просять.
Для чого ви приходите, люди? Ви шукаєте легких рішень, але мінятися не бажаєте. І мене це вбиває. Мені не шкода витраченого часу, мені не шкода сказаних слів і зроблених дій. Але для чого воно вам, якщо нічого не зміниться?
Я прибиральниця. Прибиральниця ваших душ. Але який вам зиск з того, що там стане чисто, якщо у своїх головах ви й далі будете носити гори сміття... І нічого не зміниться, ви підете від мене такими ж як і прийшли. Хоча ні, можливо, ви підете ображеними і розчарованими, бо я зробила не те, чого ви сподівалися. Але ваше життя я за вас не проживу. Я не прийму ваші рішення за вас і не зроблю за вас необхідні рухи. Вибачте. Але  знаючи це я все одно буду прибирати у ваших душах, коли ви приходитимете. Лиш не буде більше ні співчуття, ні теплоти, ні підтримки. Якщо ви не попросите. І навіть якщо попросите, боюся, виглядатиме це з мого боку безжально і жорстко. Я викриватиму  ваші слабкості, так, як зараз викриваю свої власні і за це ви будете мене ненавидіти. Та ви вже мене ненавидите за те, що я говорю про ту гидоту, яку ми в собі творимо, ненавидите, бо бачите її в собі, і плекаєте, і не відпустите. Бо хто ви без неї? Які ви без неї? Ви ідентифікуєте себе з нею, ви зрослися, поріднилися. Вас без неї немає. Я не вирву силою те, чого ви не бажаєте відпустити.
Та я відпускаю свої сподівання.
Я відпускаю свої очікування стосовно кожного з вас.
Я відпускаю своє бажання зробити вас кращими для вас самих, а не для мене.
Я відпускаю свою віру в те, що ви дійсно хочете змін.
Я відпускаю віру в те, що якщо можу я - то може і хтось.
Ви не байдужі мені. Але я більше не бачу варіантів крім як бути безжальною. Безжальною до ваших слабкостей, безжальною до ваших сліз і скарг. Я втратила віру у доброту. Але добре, що доброта не є добром.
Тому мій вибір безжальне добро.
Я люблю вас, люди.