неділя, 13 серпня 2017 р.

Справжнє

Сьогодні мене зустрічали ті, хто любить. Малі обійми з розбігу і вереском ще з порогу. Дорослі обійми і дійсно радість, яка не помітна, коли кожен день проводиш поруч. Щаслива, що вони у мене є. Моя чудова сім'я.

середа, 2 серпня 2017 р.

Збій

Не має жінка літати на всіх парах, закинувши язика на плечі, не має вона поспішати і гнатися ні кудись ні за кимось. Ні щоб більше встигнути/досягнути, ні щоб бути кращою за когось.


четвер, 20 липня 2017 р.

Сонце у вікнах

Хочу сонце у вікнах на світанку й на заході. Хочу обирати вигляд з вікна і місце таке, яке подобається, а не те, на що вистачає грошей.

понеділок, 17 липня 2017 р.

Мої ідеальні ранки

Як не дивно, але мені таки хочеться, щоб вони були за розкладом. Можливо, не зовсім фіксованим і жорстким, але все ж...
Хочу щоб вони були всі однаково розслабленими. Не тому, що нема куди поспішати і чого прагнути, а через тверду впевненість, що часу вистачить на все.
Хочу повільно і з задоволенням потягуватися в ліжку, коли сонце вже освітлює м'яким сяйвом кімнату, коли легенький вітерець погойдує штори, а крізь відчинене вікно чутно птахів. Звісно потреби у цілорічному і щоденному щебетанні птахів і наявності вітру у фіранках немає, але є складові таки обов'язкові: солодко і неспішно, за власним бажанням. Ніяких будильників.
Можливо дехто прокидатиметься разом зі мною, а, може, інколи я прокидатимуся й сама. Але кожен ранок буде наповнений. Просто наповнений усвідомленням того, що все на своїх місцях, що шлях мій вірний і я роблю на ньому саме те, що маю робити. Що зараз я вмиюся, зварю собі каву, або не лише собі, або поки вмиюся кава вже буде зварена (а, може, то й не кава взагалі буде), і неспішно питиму її, листаючи книгу, чи дивлячись на світ крізь вікно (або і без вікна), чи просто мовчки дихати поруч  з тим, хто зварив мені каву, зручно вмостившися у кріслі, насолоджуючись кожним подихом.
Вдосталь насидівшись, усвідомити, що повна сил та натхнення. Вдягнути підходяще для роботи вбрання, підпалити ароматну паличку, що заповнить собою не лише мій дім, а і його околиці, вислизаючи тоненькими пасмами диму крізь відчинені вікна.
Впустити в дім першу людину і робити те, для чого я призначена. Без поспіху. Впевнено і з радістю.

четвер, 8 червня 2017 р.

Батьку

Дорікаючи іншим їхніми недосконалостями, не думаєш про те, що і сам не ідеальний​, і робиш часом значно більші промахи. Але тебе ніхто не тикає в це носом. Та навіть якби так. Ти все одно не бачиш зв'язку. Всі мають бути такими, як ти вирішив. І негайно. Один ти вже є ідеальним.  Нічого так і не міняється.
Коли ти починаєш верещати, бо щось не так - у мене спливають спогади про те, як ти мене строїв, про те, як я весь час все робила не правильно, може, заважала тобі, як вони зараз заважають. Але ж я не просила тебе приводити мене у цей світ.

середа, 17 травня 2017 р.

Повага

Я потребую, щоб до мене і до моїх почуттів ставилися з повагою.  Бо як би сильно я не любила, але тепер знаю вже, що продовжувати любити я можу і на відстані, і навіть назавжди припинивши будь-яке спілкування.
Мені потрібна повага, що проявляється в таких дрібницях, як, наприклад, перед тим, щоб щось зробити, подумати про те, як воно може відобразиться на мені, моїх емоціях і почуттях. Це ж так просто. І хоч я кажу, що не варто від когось очікувати того, що зробив би ти сам, але у даному випадку на менше я не згодна. Поважай, будь ласка, почуття тієї, якій ти не байдужий. 

Підтвердження

Ми хочемо, щоб люди забували наші промахи, але при цьому довіку пам'ятали наші хороші вчинки.
Хочемо одним(умовно) втіленим добрим вчинком заробити собі пожиттєву гарну репутацію, але при цьому в теперішньому ніяк не підтверджуємо бажаного статусу.
Не раз траплялися з різних джерел слова, якими я все більше погоджуюсь: "як тільки ти зупиняєшся - починається зворотній відлік" -  відкочування назад, падіння... Так воно і є. Статуси треба підтверджувати.
Будь яка дія має бути народжена, перш за все, внутрішнім бажанням вчинити її. І аж ніяк не бажанням показухи, яка має врізатися в пам'ять людей, на яких вона направлена. І якщо тобі це дійсно вдається - радій. Радій, що не виникає в твоєму розумі думок з присмаком образи, типу: "та я ж для них стільки зробив(тут можете додати власний перелік минулих досягнень)... А вони тепер отак... Невдячні". Якщо людина просто приймає те, що ти робиш для неї від серця, з власної на те потреби та ініціативи - ти їй за це глибоко вдячний, і аж ніяк не очікуєш чогось від неї взамін.
Сьогодні трапилася мені жінка, яка процитувала слова з книги: "не треба робити добро, про яке тебе не просять" - розцілувати її захотілося, адже це настільки вірно! В контексті даної оповіді хочеться доповнити цей вислів наступним: "не вимагай(не очікуй) вдячності за вчинене добро, про яке тебе не просили ". Та якщо вже робиш - то роби його для себе. Просто заради задоволення власної потреби вчинити добро. А чи буде людина вдячною(і як довго вона про це пам'ятатиме) - то уже геть не суттєве, не має бути суттєвим.
Від серця роби і назад не оглядайся. Зробив. Отримав задоволення(досвід). Забув.
Ніхто не має носити тебе на руках за колишні досягнення. Бери нові вершини. Тільки так. А на те, щоб порпатися у минулому, у тебе буде ціла старість. Хоча я переконана, що і її можна наповнити корисними живими діями, що і далі розвиватимуть тебе.
І ще одне: не називай своїм те, що колись добровільно комусь віддав. На то була твоя воля тоді, то було твоє рішення, навіть якщо зараз воно викликає жаль і здається необдуманим. Що зроблено - те зроблено.
Творити. Не оглядаючись назад.

середа, 10 травня 2017 р.

Мій критик

Мій критик у всьому знаходить недоліки і все хоче поправити. Хоче бачити іншими людей, забуваючи про те, що інколи і його власник набуває тих самих рис, які так хочеться виправити в комусь.
Він очікує від інших того, що зробив би  сам на їх місці, але ж він не на їхньому місці, і для чогось це є саме так.  Він дратується, коли хтось робить не так, як він вважає правильним.
А ще йому хочеться тримати усе під контролем, бути в курсі  всього і усім розказувати як треба зробити те чи інше. Часом він дійсно володіє більшою кількістю інформації, ніж виконавець певної задачі, але ж, навіщо ти лізеш, якщо тебе не не просять і не питають. Лише собі ускладнюєш життя, додаєш в нього більше стресу, напруженості.
Дозволь же кожному бути таким, як він сам хоче.
Дозволь тому, хто бажає спитати, самому задавати питання, або самому шукати відповіді на них.
Не говори більше, ніж потрібно.
Не очікуй нічого.
 

середа, 19 квітня 2017 р.

Розгубленість

Огидне відчуття, що я просто зливаю свої страхи, сумніви, аби полегшити свій власний стан. Не задумуючись про те, що слова мої можуть зачепити того, кому адресовані.
Але то лише на поверхні. Якщо спробувати копнути глибше - мої дії є проханням про допомогу. Я шукаю підтримки, хочу щоб хтось, кому це під силу, повернув мені втрачену впевненість.
Але в собі її шукати треба.
Самостійно.

субота, 8 квітня 2017 р.

І знову

Підпустити настільки близько, щоб стати вразливою. Підпустити з надією на взаєморозуміння і гармонію. А отримати щось геть несподіване і незрозуміле. Почуватися безсилою щось змінити і спустошеною. Не почутою почуватися і в чомусь не правильною, не підходящою. Бути приниженою образливими словами і необгрунтованими звинуваченнями, та зазнати ще більшої образи, коли твої почуття піддаються сумнівам. Вже не плакати. Але все ще намагатися зрозуміти чому.

пʼятниця, 7 квітня 2017 р.

Малій вишиванці

Щоразу, коли бачу щось подібне тисне в горлі і виступають сльози.
Коли дивишся на нього, ще майже дитя, убого одягнене, або брудне і вже з такими дорослими очима.
Дитя, яке, як і решта,  не вибирало собі батьків.
Зачепила ти мене.
У таку ще ледь весняну погоду в одній до сірого запраній вишиваночці і сильно потертих джинсах. Напружена і згорблена від холоду та вітру, але так рішуче крокувала у напрямку, відомому одній тобі.
Дівчинко, бажаю тобі вирватися з отих злиднів! Дуже хочу щоб ти виросла чесною, доброю і справедливою людиною.

Про Волю і Слабкість

Спокусливо, і так інколи хочеться бути слабкою. Слабкою у тому сенсі, щоб передати управління своїм життям в чиїсь надійні руки, хоч на кілька годин скинути з себе відповідальність. Але Всесвіт до мене такий люб'язний, що кожного разу, коли виникає бажання так зробити, не залишає варіантів. І я дякую Йому за це.
Дякую, що робиш мене сильнішою.
Що я можу сама переварити все, що Ти мені посилаєш. І хоч я все ще не розумію деякі з Твоїх уроків, але ж Ти бачиш, що я стараюсь. Навчи мене краще користуватися Твоїми підказками. Навчи бути люблячою і терплячою з тими, хто між слабкістю і Волею вибирає слабкість, хоча я бачу там безмежне джерело Волі.
Навчи бачити і сприймати все таким, як воно є, а не таким, як мені того хотілося б.
І дякую за все, чому мене вже навчив.
Люблю Тебе.


неділя, 2 квітня 2017 р.

Скелет

Пробач, що я виросла не в ідеальних умовах. І що є в мені певні страхи, які випливають з мого дитинства, на поверхню за певних обставин.
Прибач і за те, що я, наївно вірячи, поділилася з тобою ними, сподіваючись на розуміння та підтримку.
Ти просто не уявляєш як я хотіла бути втішеною і заспокоєною тобою. Захищеною тобою від тих думок.
Натомість маленька дівчинка знову почувається самотньою і надто сильною, щоб показувати свій сум.
Але це добре.
Дякую тобі, що допоміг витягнути ще одного скелета з моєї шафи.
Господи, скільки ж їх там ще?

субота, 1 квітня 2017 р.

Жалість до себе

Мені здається це найстрашніше із відчуттів. З-поміж інших його найпростіше відслідкувати і визначити як таке, що починається в голові, з розуму, з думок.
Ми вважаємо себе беззахисними і самотніми перед обставинами, в яких опинилися. Але лише вважаємо. Насправді завжди у нас є стільки сил, аби здолати те, що хочеться перекласти на когось іншого.
Але ж саме ми створили таку ситуацію, своїми попередніми діями.
Нема кого звинувачувати, нема на кого ображатися і марно чекати на сторонню допомогу.
Впавши на мить у цей стан, на щастя, дуже швидко приходить тепер усвідомлення того, що я ж можу, насправді, впоратися і з цим. В мені достатньо Волі. І хай навіть моє рішення буде далеким від ідеалу, але воно буде таким, на яке я тільки здатна на даний момент. Я не буду корити себе потім за те, що могла краще, бо не могла тоді. Бо зробила максимально добре і єдино вірно, виходячи зі свого тодішнього рівня розвитку, свідомості, сили. А відтак - правильно. І найголовніше, коли починаєш діяти, допомога приходить, можна сказати, сама. Хтось поруч просто виявляє бажання прийняти участь, розділити з тобою цей твій урок, досвід, пройти пліч-о-пліч з тобою певний відрізок шляху. І ти просто дякуєш за то.
І ще гірше, можливо, коли жалість до себе викликає у когось бажання пожаліти тебе. Не розв'язати ситуацію разом з тобою, а просто розділити твою думку: "так, тобі дійсно не пощастило, бідненька, як же мені тебе шкода". Нас це тішить. Але разом з тим - вбиває, змушує повірити у безвихідність ситуації, у неможливість знайти і втілити рішення, прийняти і гідно прожити її.
Можливо, я занадто високомірна, але жертви у мене викликають лише зневагу. Я кажу про тих, хто тільки розводить руками і каже:"ну а що я можу вдіяти?". Прикро, що ми у більшості своїй не хочемо користуватися закладеною в нас Творцем Силою.

пʼятниця, 31 березня 2017 р.

Очікування/реальність

Буває часом не можеш підібрати слів.
Коли ворушишся аби скоріше завершити після насиченого робочого дня хатні справи, в надії якнайшвидше побачити милі очі і рідну посмішку, а натомість чуєш якесь невнятне бубоніння язика, що заплітається...
Всесвіте, що ти мені підсовуєш?!
Я ж не безмежна в своєму терпінні.
Знаю. Знаю: ніяких очікувань...

субота, 18 березня 2017 р.

Очевидно

Якщо мене щось не влаштовує - проблема в мені. Ніхто ж те тримає і не примушує прийняти те, що для мене не допустимо.
Моя вина в моїх очікуваннях та сподіваннях.

Про наболіле

Мені б не хотілося допускати занурення у роль жертви, яка зазнає певних страждань під тиском обставин, від неї не залежних.
Але мені болить. Кожне твоє недотримане слово, кожна ситуація, в якій твої слабкості беруть над тобою гору.
І до тебе їх багато було у моєму житті. Та лише вкотре зазнавши остаточного краху, я переглядала ті ситуації, і розуміла, що треба було зупинитися і все обірвати значно раніше. Що коли вже пішло щось не так, ніякі спроби виправити і відновити рівновагу не можуть бути успішними, якщо їх не бажає інша сторона. Хоча навіть за наявності бажання можна залишатися бездіяльним, що є рівносильним цілковитій відсутності бажання.
В тобі ж стільки неповторного і рідного мені, що я дуже довго могла б знаходити тобі виправдання.
Певно ще нікого не бачила так серйозно своєю опорою на майбутнє, своїм захистом і, що найдивніше для мене, батьком своїх дітей. Але як тільки в мені оселяється ця переконаність, ти тут же себе компрометуєш. І річ не в тім наскільки дріб'язковими можуть здаватися ті вчинки(ну трохи випив, геть трохи, був втомлений і просто заснув). Страшно те, що такі дрібниці підривають довіру, коли я знову відмічаю їх після чергової обіцянки, що таке не повториться. Якщо так легко поступитися в дрібницях, то і в речах більш вагомих, що  тебе  зупинить? А ще менше я вірю у те, що коли ти будеш поруч зі мною, все буде по-іншому. Бо я вже поруч. Бо ти вже йдеш щовечора до мене на зустріч, а нічого так і не міняється.
Я не хочу шукати виправдання твоїм діям. Бо знаю, що в тобі достатньо волі зробити так, щоб у тих виправданнях пропала усяка потреба. Тільки чому ти її не застосовуєш - для мене загадка.
Чому це відбувається зі мною? Який урок ти мені зараз намагаєшся дати?

понеділок, 13 лютого 2017 р.

Остаточне

Знадобилося два роки, щоб розуміти, що в мені є образа.
Образа, певно й на себе теж.
За те, що своїм намаганням пережити все в собі, не зробити нічого, про що потім пошкодую, не скомпрометувати себе в очах оточуючих, загнала свій біль так глибоко, що не одразу його віднайшла.
Прийняття -так, воно було тоді, здавалося, цілковитим. Воно було.
Але тепер це виглядає так, ніби я передумала.
Тоді моя гордість не дала мені показати як мене зачепило оте твоє найпростіше для тебе рішення, яке ти прийняв за нас двох. І зараз єдине, про що я шкодую - так це про те, що не сказала тобі всього, що думаю про тебе і про твої вчинки по відношенню як до мене, так і до близьких тобі людей. Хоча, звісно, тоді я так не думала. Воно лише з часом усе стало на свої місця  і твій портрет став для мене більш реалістичним.
Я не дозволила собі страждати, я дала тобі спокій, як ти і хотів. Хоча маю сумніви, що тобі стало від того спокійніше, бо проблема ж була не в мені. А у твоїй слабкості, у тому, що ти, як не крути, боягуз. Перекладання відповідальності на тендітні жіночі плечі не прикрашає чоловіка. А ти саме це і робив весь час: скидав із себе тягар відповідальності, перекладав прийняття рішень на кого завгодно, крім себе. Цікаво чи змінилося щось тепер. Чи зробив ти для себе висновки, чи навчився не потурати своїм бажанням.
І знаєш що?
Я рада, що тебе більше немає у моєму житті.
Може й варто було б подякувати тобі за оте останнє і остаточне рішення. Але я не буду.