Не жертва

Не "чому вони так зі мною чинять?" а "Чому я дозволяю їм вплинути на мене своїми діями, чому я приймаю те, що вони роблять зі мною?" - найперше, що слід зробити - це позбутися позиції жертви. Щойно усвідомила, що це річ, яка мене, мабуть, найбільше дратує в людях: коли відповідальність за події власного життя перекладаєтсья на когось іншого, коли стан речей сприймається як несправедливий і такий, що людина ніби нічого не може вдіяти, змінити. Але є те, що змінити можна завжди - своє ставлення до того, що відбувається. Увімкнути беземоційного спостерігача, який керується здоровим ґлуздом,а не диячою емоційністю, яка прагне призначити винних і отримати захист від когось старшого, сильнішогого. Будь цим сильнішим. Будь цією силою у власному житті, не для когось, а для себе - і цього буде достатньо, щоб цей світ став кращим, щоб в ньому стало на одного нитіка менше. Коли щось не вдається - не скиглимо. Примаємо цей стан речей, навіть коли десь змушені здатися. Можливо, не час, можливо не туди повернули. Визнаємо свою неідеальність, даємо собі право помилятися, не шукаючи винних. Кожне створіння настільки зайняте собою, що навряд чи навмисно створюватиме проблеми комусь іншому. "Чому це відбувається зі мною?" - бо ніщо не виникає випадково. Кожна подія сьогодення є наслідком посіяного нами насіння в минулому. І ми самі робимо собі настільки багато шкоди, що годі намагатися уявити її масштаби цілком. Я сама є причиною всього, що зі мною відбувається. Якщо мені не подобається те, що відбувається - мушу усвідомити що в мені до цього призводить, і змінити це. Важко? Можливо. Але інакше це не працює. Кожна наша думка, а особливо підкріплена емоцією, має вплив на нашу реальність. На те, якими ми самі себе бачимо і ким ми стаємо.

Ілюзія впливу

- Здатність на щось впливати - це ілюзія. Як і весь ваш видимий світ.

- А що ж є натомість?

- Темрява, в якій ви вмикаєте світло своєю тишею та любов'ю.

- Отже тиша і любов - єдині відповіді на будь яке зло, що по суті і є темрявою. Але як їх застосувати?

Отримати нічого

Коли ти слабка - ти нікому не потрібна. Тебе в кращому випадку просто не помічають. Ігнорують. Відмахуються від твоїх слів, коли ти потребуєш підтримки. Ну або ж і нагримають так, що крізь землю провалитися захочеться. Аби лиш відчепилася, чи, може з власної слабкості, від небажання/незнання як можна по-іншому вчинити. Можливо якби закричати про те, що ти її потребуєш(допомоги), щось змінилося б, але ж ти цього не зробиш. Бо тебе вчили бути тихою і зручною, інакше не любитимуть. І ця тиша, цей навмисний ігнор доводять тебе до розпачу. Ніби щоб ти "подумала над своєю поведінкою", щоб зрозуміла, що твої почуття, скарги, прохання недоречні(обтяжливі) і небажані. Коли ти така(проблемна, незручна), коли з тебе нема що взяти(ресурсу, енергії, посмішки, дії) то побудь сама, подумай, поварися в цьому і повертайся такою, як ми звикли тебе бачити. Не раніше. Я то подумаю. І над своєю і над поведінкою оточення. Я здатна збалансувати себе самостійно. Але який сенс мені докладати зусиль, щоб бути вам зручною? Щоб давати вам те, чого ви шкодуєте для мене? Щоб у хвилину, коли підтримка потрібна мені, отримати нічого?

Доросле життя

У мене море співчуття до тих дітей, які цьогоріч закінчили школу. Дивлячись на своїх племінниць я згадую і себе юну. Оця розгубленість перед необхідністю приймати самостійні рішення, відсутність розуміння що і як далі робити зі своїм життям - вона просто світиться в погляді. Так, університет, подальше навчання - все здається світлим і райдужним, але водночас бентежним і хвилюючим. Невизначеність, нерозуміння з боку дорослих, часом відсутність підтримки чи поради, яка була б тобі доречною і важливою, а не просто зручною для дорослих. Особисто для мене це були пекельні роки. Це був внутрішній біль і рух через силу. Я б ніколи не хотіла це повторити чи потрапити знову у місце, де здобувала вищу освіту. В мене немає ностальгії за тими роками. Дуже сподіваюся, що у них буде інакше: легше, свідоміше, з більшою підтримкою та розумінням з боку оточуючих.

Страсна П'ятниця

Страсна П'ятниця. Відчуття дивні. Сум,тривога, бажання звільнитися від чогось і відродитися до життя з більшим усвідомленням. Сьогодні для мене смерть Христа чомусь асоціюється зі звільненням від минулого, з бажанням перенести фокус уваги в теперішнє і спостерігати як все буде делі, без спроб прорахувати майбутнє, щось у ньому передбачити, щоб запобігти, щось спланувати. Це виснажує. І тоді своє життя ти усвідомлюєш лише постфактум: через спогади про те як то було. Чомусь наш розум саме так влаштований, що йому важко знаходитися в теперішньому. І, не знаю кому як, а мені важко тримати його в рамках миті, без втеч у минуле і стрибків у майбутнє, якого може й не бути. Хочеться відчути вмиротворення, прийняття, більше любові та вдячності за все, що я маю, за всі можливості та блага.

Реакції

Якщо тебе чіпляє щось в інших - єдине, що можеш зробити - це позбавитися його в собі. Ти можеш цього не помічати, можеш заперечувати, але, зрештою, в якийсь момент таки знаходиш в собі ті риси, які дратують тебе в оточуючих. І це вже початок зцілення. Виявити, позбутися і дозволити іншим лишатися такими, як вони є.

Про те, що "Бог любить тебе"

Несподівано виявила, що в мені була образа на Бога. Здивування. Констатація, що це цілком можливо і реально має в мені місце. Першим бажанням було молити про пробачення. Ця образа видалась чимость таким дитячим, незрілим, таким, що вже давно стало неактуальним, але я продовжувала його за собою тягнути. Тож почала молитися, думкою підносячись ближче до Нього, із відчуттям, що з мене вилазить щось таке старе і давнє, такий шматок бруду, про який я й не уявляла. І раптом я опинилась у дивовижному місці, де не було нічого окрім Любові. Жодного осуду, необхідності понести покарання за гріховність цього почуття, чи навіть акту прощення. Він показав, що все, чим він є - то Любов, і просити пробачення немає за що, бо та образа в Його просторі не існує, вона руйнувала лише мене саму, тож якщо і варто когось пробачити - то тільки себе. Я буквально чула ці слова: "Що ж тобі прощати? Хіба сама себе пробач." Сльози полегшення. Хочеться назавжди зберегти це відчуття перебування в Його любові: спокійне, затишне, всеохоплююче, таке, що бракує слів, аби повною мірою його означити. Відчуття всебічної захищеності і підтримки, усвідомлення, що ти ніколи не була сама, що тебе вечь час оберігали невидимі руки. Що ж, несподівано, але тепер я знаю що означає фраза "Бог любить тебе", яка завжди мені здавалася лише порожніми словами, за якими я не бачила світла. Тепер маю не тільки відчуття цієї любові, а й її "картинку", образ, що виник в момент цього дивовижного переживання. Я бачила що, Бог любить мене, як і кожну іншу душу, я відчувала цю любов, була нею огорнута, наповнена і причетна до неї, як невід'ємна частина цілого, яка не забута, не загублена, не відкинута за свою недосконалість.