неділя, 13 серпня 2017 р.

Справжнє

Сьогодні мене зустрічали ті, хто любить. Малі обійми з розбігу і вереском ще з порогу. Дорослі обійми і дійсно радість, яка не помітна, коли кожен день проводиш поруч. Щаслива, що вони у мене є. Моя чудова сім'я.

середа, 2 серпня 2017 р.

Збій

Не має жінка літати на всіх парах, закинувши язика на плечі, не має вона поспішати і гнатися ні кудись ні за кимось. Ні щоб більше встигнути/досягнути, ні щоб бути кращою за когось.


четвер, 20 липня 2017 р.

Сонце у вікнах

Хочу сонце у вікнах на світанку й на заході. Хочу обирати вигляд з вікна і місце таке, яке подобається, а не те, на що вистачає грошей.

понеділок, 17 липня 2017 р.

Мої ідеальні ранки

Як не дивно, але мені таки хочеться, щоб вони були за розкладом. Можливо, не зовсім фіксованим і жорстким, але все ж...
Хочу щоб вони були всі однаково розслабленими. Не тому, що нема куди поспішати і чого прагнути, а через тверду впевненість, що часу вистачить на все.
Хочу повільно і з задоволенням потягуватися в ліжку, коли сонце вже освітлює м'яким сяйвом кімнату, коли легенький вітерець погойдує штори, а крізь відчинене вікно чутно птахів. Звісно потреби у цілорічному і щоденному щебетанні птахів і наявності вітру у фіранках немає, але є складові таки обов'язкові: солодко і неспішно, за власним бажанням. Ніяких будильників.
Можливо дехто прокидатиметься разом зі мною, а, може, інколи я прокидатимуся й сама. Але кожен ранок буде наповнений. Просто наповнений усвідомленням того, що все на своїх місцях, що шлях мій вірний і я роблю на ньому саме те, що маю робити. Що зараз я вмиюся, зварю собі каву, або не лише собі, або поки вмиюся кава вже буде зварена (а, може, то й не кава взагалі буде), і неспішно питиму її, листаючи книгу, чи дивлячись на світ крізь вікно (або і без вікна), чи просто мовчки дихати поруч  з тим, хто зварив мені каву, зручно вмостившися у кріслі, насолоджуючись кожним подихом.
Вдосталь насидівшись, усвідомити, що повна сил та натхнення. Вдягнути підходяще для роботи вбрання, підпалити ароматну паличку, що заповнить собою не лише мій дім, а і його околиці, вислизаючи тоненькими пасмами диму крізь відчинені вікна.
Впустити в дім першу людину і робити те, для чого я призначена. Без поспіху. Впевнено і з радістю.

четвер, 8 червня 2017 р.

Батьку

Дорікаючи іншим їхніми недосконалостями, не думаєш про те, що і сам не ідеальний​, і робиш часом значно більші промахи. Але тебе ніхто не тикає в це носом. Та навіть якби так. Ти все одно не бачиш зв'язку. Всі мають бути такими, як ти вирішив. І негайно. Один ти вже є ідеальним.  Нічого так і не міняється.
Коли ти починаєш верещати, бо щось не так - у мене спливають спогади про те, як ти мене строїв, про те, як я весь час все робила не правильно, може, заважала тобі, як вони зараз заважають. Але ж я не просила тебе приводити мене у цей світ.

середа, 17 травня 2017 р.

Повага

Я потребую, щоб до мене і до моїх почуттів ставилися з повагою.  Бо як би сильно я не любила, але тепер знаю вже, що продовжувати любити я можу і на відстані, і навіть назавжди припинивши будь-яке спілкування.
Мені потрібна повага, що проявляється в таких дрібницях, як, наприклад, перед тим, щоб щось зробити, подумати про те, як воно може відобразиться на мені, моїх емоціях і почуттях. Це ж так просто. І хоч я кажу, що не варто від когось очікувати того, що зробив би ти сам, але у даному випадку на менше я не згодна. Поважай, будь ласка, почуття тієї, якій ти не байдужий. 

Підтвердження

Ми хочемо, щоб люди забували наші промахи, але при цьому довіку пам'ятали наші хороші вчинки.
Хочемо одним(умовно) втіленим добрим вчинком заробити собі пожиттєву гарну репутацію, але при цьому в теперішньому ніяк не підтверджуємо бажаного статусу.
Не раз траплялися з різних джерел слова, якими я все більше погоджуюсь: "як тільки ти зупиняєшся - починається зворотній відлік" -  відкочування назад, падіння... Так воно і є. Статуси треба підтверджувати.
Будь яка дія має бути народжена, перш за все, внутрішнім бажанням вчинити її. І аж ніяк не бажанням показухи, яка має врізатися в пам'ять людей, на яких вона направлена. І якщо тобі це дійсно вдається - радій. Радій, що не виникає в твоєму розумі думок з присмаком образи, типу: "та я ж для них стільки зробив(тут можете додати власний перелік минулих досягнень)... А вони тепер отак... Невдячні". Якщо людина просто приймає те, що ти робиш для неї від серця, з власної на те потреби та ініціативи - ти їй за це глибоко вдячний, і аж ніяк не очікуєш чогось від неї взамін.
Сьогодні трапилася мені жінка, яка процитувала слова з книги: "не треба робити добро, про яке тебе не просять" - розцілувати її захотілося, адже це настільки вірно! В контексті даної оповіді хочеться доповнити цей вислів наступним: "не вимагай(не очікуй) вдячності за вчинене добро, про яке тебе не просили ". Та якщо вже робиш - то роби його для себе. Просто заради задоволення власної потреби вчинити добро. А чи буде людина вдячною(і як довго вона про це пам'ятатиме) - то уже геть не суттєве, не має бути суттєвим.
Від серця роби і назад не оглядайся. Зробив. Отримав задоволення(досвід). Забув.
Ніхто не має носити тебе на руках за колишні досягнення. Бери нові вершини. Тільки так. А на те, щоб порпатися у минулому, у тебе буде ціла старість. Хоча я переконана, що і її можна наповнити корисними живими діями, що і далі розвиватимуть тебе.
І ще одне: не називай своїм те, що колись добровільно комусь віддав. На то була твоя воля тоді, то було твоє рішення, навіть якщо зараз воно викликає жаль і здається необдуманим. Що зроблено - те зроблено.
Творити. Не оглядаючись назад.