пʼятниця, 19 січня 2018 р.

Людину не можна захистити від самої себе...
Жоден оберіг не є дієвим, якщо  руйнування йде зсередини.

Одним словом

"Охолонь" - оцим одним словом ти сьогодні зробив мені настрій.
Я почула його у відповідь на мої намагання допомогти нам, підказати тобі як зі мною можна співіснувати більш гармонійно, щоб не зачіпати, не ображати, бо мені самій не до вподоби оті реакції, які ти в мені викликаєш певними своїми діями, і я не хочу ненароком образити й сама. Спокійно і без емоцій.
Я хотіла висловити те, що мене зачепило, те, що мені не приємно, і що мені хотілося б змінити.
Але, як виявилося, тепер не я вирішую, як зі мною краще поводитися, тепер хтось знає все за мене, а мої слова відскочили, як горох від стінки, ще й викликали появу отого "Охолонь".
Деякі мої думки, що я їх озвучую, з невідомих мені причин сприймаються як погрози, чи повчання. От і тепер, мені здається, краще просто промовчати.
Але так я дійсно охолону з часом. Якщо мені не можна говорити, я все ще можу писати. Та тільки користі з цього не буде, розуміння не стане більше, близькість не стане глибшою, довіра міцнішою.
Мене засмучує такий стан речей, коли не можна говорити про все. Намагаюся зрозуміти що я роблю не так, чому ставлення до мене тепер інше, чому в словах моїх сприймається геть не те, що я хочу донести, і звідки такий опір діалогу, чому зникла повага до моїх особливих станів, коли я буваю надмірно чутлива і я тепер почуваюся винною у тому, що вони є.
Почуватися самотньою поруч із кимось не дуже приємна річ.
Завжди говорила, що не хочу так, як у всіх, але саме так воно і виходить. 

вівторок, 16 січня 2018 р.

Образа

Хоч я й не була у тій історії позитивним персонажем, але вона все ще мене чимось тримає.
Тримає тим, що попри все недобре, що я вчинила своїми діями і бездіяльністю, я все ж почуваюся ображеною.
Звісно ця образа  також і на себе, і викликана вона тим, що люди не можуть(і не мають) бути такими, як я то собі придумала. Іноді вони дивують приємно, але часом буває так, як у даному випадку: коли той, кого ти безмежно ідеалізувала проявляє свої не найкращі якості, намагаючись врятувати власну шкуру, коли заради порятунку чогось ближчого і ріднішого малодушно топче і вбиває  того, хто беззахисний перед ним, але... зайвий.
Я не вірю, що не було інших способів і шляхів вирішити ту ситуацію. Але кожен обирає спосіб найпростіший для себе, наймеш болісний і затратний. Не знаю чи вчинила б я у подібній ситуації так само.

четвер, 7 грудня 2017 р.

Нагадування

- Понимаешь... мы ведь ссоримся... всё время... мы не можем быть вместе, да?
- А ты любишь вишню?
- Да.
- А ты выплёвываешь косточки, когда её ешь?
- Ну да.
- Так и в жизни... Учись выплевывать косточки и одновременно любить вишню...

пʼятниця, 20 жовтня 2017 р.

Відповідь

Я пам'ятаю той день, коли ви мали повертатися додому після кількох днів, проведених у Білій Церкві. Тих днів, коли ви виконували підготовку до запуску білоцерківського філіалу.
Як же мені не хотілося, щоб ти їхав.
Це здавалося безглуздими дівчачими фантазіями, адже хто я, хто ти, і на якій підставі у мені могли виникнути такі відчуття?Але вони були. Дуже хотілося обійняти тебе міцно-міцно. Дуже хотілося затримати ще хоч на день, але ти зовсім не звертав на мене уваги. Та й чому мав би то зробити?  Воно ще тоді все починалося. А ти лише зараз, коли минуло майже десять років, питаєш чи подобаєшся мені.
Я йду додому , думаю про те, що за кілька годин туди прийдеш і ти. І не можу досі повірити, що це той самий ти, якого я мовчки так не хотіла відпускати тоді, десять років тому, якого більше не сподівалася колись побачити, бо не було між нами нічого спільного.
Тепер ми засинаємо і прокидаємось в одному ліжку. А ти питаєш, чи подобаєшся мені. Посміхаюсь. Відповідь здається очевидною.  А я і досі не можу повірити, що все так.

четвер, 19 жовтня 2017 р.

До Тебе

Уже сутеніло, коли я проїжджала повз той світлий храм. Маленький і затишний. Крізь затемнені вікна було видно слабке тепле світло всередині. І мені захотілося  опинитися там. Поруч з тим світлом. Прийти у той затишок і відчути Твою любов. Розплакатися, скидаючи з плечей усе, що обтяжувало, усе, що закривало мені шлях до спокою і гармонії, до миру всередині, плекаючи який я можу чути Твою любов і передавати частинку її у світ.
Але ж до Тебе мені не треба ходити у храм. Бо Ти завжди в мені і зі мною. І я плачу від того, що знову забула як же Ти мене любиш, забула, що в мені самій є величне Світло, дароване Тобою, яке тьмяніє, коли я поринаю у буденність і починаю жити лише головою. Жити доти, поки не виснажусь, поки сама себе не зажену у точку, де більше нічого не хочеться, де втома така глибока, що навіть молитва моя здається порожньою, де вже немає місця почуттям і бажанню рухатися вперед.
Я не хочу шукати Тебе і йти до Тебе тоді, коли вже на межі, коли до відчаю лишається крок.
Хочу чути завжди Твоє тепло, Твій захист, Твою присутність. І плакати, як зараз, від того, що мене переповнює Твоя любов, любов до Тебе.
Амінь.

середа, 27 вересня 2017 р.

Аби-як

Як-попало говорю.
Що-попало їм.
Що-попало на себе одягаю.
І від того живу аби-як.
Весь час втомлена і часто чимось незадоволена.
Нічого не встигаю, дратуюся, вгамовую себе. Спиняюся виснажена власною дурістю.
Набридло.