Гучні сусіди

Вкотре прокинувшись невиспаною намагаюся зрозуміти: чому саме в нас? Чому саме наші сусіди з якогось моменту стали нестерпно шумними: одні з вечора, інша вдосвіта рано?

Засмучує той факт, що ми три роки мало не ходили навшпиньки, аби нікого не потривожити, а натомість отримали під боком купку знахабнілих егоїстів, які крім себе ні про кого більше не думають.

Але сьогодні майнула інша думка: то може й ми такі ж егоїсти? Може оточення шумить для того, щоб змусити нас чути, щоб ми нарешті почули когось окрім себе самих(хоча б у такий спосіб)?

Адже слухаємо ми переважно за гроші(на роботі) чи з обов'язку(у спілкуванні з родичами), і то не особливо замислюючись над почутим, суто формально.

Чи є насправді нормальною така ситуація? Ми розучилися бути щирими і відкритими у спілкуванні, кожен прокручує у своїй голові щось своє, цікавіше(важливіше) за думку чи переживання іншої людини. Сумно констатувати що саме ми відносимося до цього прошарку, але визнання - перший крок до виправлення.

Не-життя у смартфоні

Мені не хочеться марнувати свій час на соцмережі, чи перегляд якихось відеороликів. Не хочеться зазирати в чужі життя за рахунок витрат на це часу свого життя. Я тягнуся до телефону коли мені нудно, коли я не можу(або не хочу) вигадати чим мені зайнятися. А якщо це так - значить я не там, де маю бути. Не в тому місці, чи не з тими людьми, не з тими планами, які мені дійсно до душі. Стільки всього відкладаю на потім, посилаючись на брак часу. Але у мене його ще вдосталь. Це моя велика розкіш, мій дар, яким я так невміло і бездумно розпоряджаюся. Можливо, просто частина моїх планів насправді не мої(чи більше не мої)? Бо ж є речі, заради яких я готова прокидатися вдосвіта, ламати свій звичний розпорядок і при цьому почуватися наповненою та щасливою. І, якщо бути геть відвертою, на мої плани та дії ще дуже впливає думка інших. Я все ще слухаю голову замість серця.

Закономірність

Що я для себе виявила сьогодні? Те, що коли ти виснажений, слабкий і шукаєш якоїсь опори, навіть найближчі люди можуть вчинити щось таке, що тільки доб'є, замість того, щоб підтримати. Можливо то не буде навмисно. Мені хочеться вірити в те, що це просто якась несвідома реакція на мій стан, коли я чекаю щоб хтось пожалів(і певною мірою мені саму себе вже шкода, що я є в такому стані), а натомість дії оточуючих тільки підсилюють це відчуття жалості до себе, паралельно викликаючи образу на них за те, що не помітили, не зрозуміли, що зреагували саме так, як зреагували, що своєю реакцією підсилили мою слабкість. Мені не хочеться розглядати дії інших у такому разі як щось цілеспрямоване і усвідомлене(адже я знаю цих людей з іншого боку, і дивуюся подібній поведінці). Я вважаю, що таким чином, через їхні дії, Всесвіт показує мені, що треба спинитися і перестати відбирати у себе власну силу. Припинити не те, що говорити, а й думати про те "яка я квола, як у мене мало сил, як я втомилася і головне: як мені себе бідненьку шкода у зв'язку з вищеописаним..." Втомилася - то просто зупинися і відпочинь. Не чекай, що хтось інший візьметься повернути тобі твою втрачену рівновагу, чи, ще гірше: почне тебе жаліти. Побудь у тиші, дай собі спокій, а оточуючим - чітке розуміння, що все, чого вони, можливо, очікують зараз від тебе, мусить зачекати.

Поглинута тишею

Сьогодні мене поглинула тиша. Просто посеред вулиці. Між звичними і такими обтяжливими для мене звуками міського шуму я віднайшла її. Вловила, буквально дихала нею, і не хотіла випадати з цього стану. Я спостерігала як з кожним вдихом-видихом змінюється характер моїх рухів, міняється хода, все в мені стає більш гармонійним, правильним, вмиротвореним. Після виснажливого напруження це була надзвичайна винагорода моєму серцю, свідомості та тілу. Хотілося максимально увібрати її, надихатися нею, хотілося розчинитися в ній, стати нею. Стати такою ж непохитною, стабільною, фундаментальною: не втрачати своєї сутності попри всі зовнішні подразники і шуми. Бути. Цей слід в мені надовго. Здається: якщо навчитися вловлювати її будь-де, за будь-яких обставин - я зможу майже миттєво відновлювати рівновагу, яку зараз так часто втрачаю непомітно для себе самої.

Не ідеально

У нас ніколи не буде ідеально підходящого часу, щоб втілювати плани, і ніколи не буде можливості підганяти реальність під себе. Нам лишається тільки самим підлаштовуватися під неї.

Ніколи не буде найкращого часу  щоб купувати будинок, народжувати дітей, приймати інші важливі рішення. Тому треба якось навчитися чути себе(свою інтуїцію, внутрішню мудрість), а не тільки розум з його логічними твердженнями та аналізом всього на світі. Відчути свою готовність і впевненість у тому, що знайдеш сили долати, творити у цій реальності, в такій, яка вона є, без вичікувань і зволікань, починаючи від цього моменту, ящо він хоч на мить здасться тобі слушним, якщо відчуєш внутрішній поштовх до дії. Маневрувати, довіряти Всесвіту і собі. Не скиглити і не перекладати відповідальності,  не боятися  помилок і не нехтувати досвідом, який вони дають. 

Звісно, є в цьому світі багато такого, що від нас не залежить, але те, що залежить, дай, Боже, не пропустити.

Чомусь згадалося буддійське прислів'я: "Ніколи не знаєш, що прийде скоріше: новий день, чи нове життя".

Коли я дозволю собі бути

Коли ми, нарешті, зупинимося і припинимо автоматично повторювати те, як нас навчили, замість того, щоб відреагувати виходячи із власних відчуттів. Коли ми позбавимося від тих уявлень про нас самих, які нам змалечку нав'язували. Коли ми перестанемо судити всіх і все, що не відповідає тим нав'язаним уявленням, з якими ми не факт, що й згодні насправді(бо ніколи про це не думали і не аналізували, приймаючи як аксіому). Коли ми, нарешті, перестанемо боятися вийти за рамки, які дозволили збудувати навколо себе, і бути не такими, якими самі вже звикли себе показувати оточенню, а собою. Коли ми це собі дозволимо - то усвідомимо аналогічне право кожного живого створіння бути у кожний момент таким же справжнім, щирим. Але ж поки ми дресируємо не лише домашніх улюбленців, а й себе самих. Аби бути зручними, приємними, цікавими, продуктивними... але при цьому постійно напруженими і позбавленими відчуття радості. 

Коли я дозволю собі бути...

Отримати більше, ніж сподіваєся

Сьогодні Всесвіт показав мені наскільки сліпими і обмеженими ми можемо бути, просячи у вищих сил допомоги. Я нервувала, і злилася, і дивувалася з того, що цього разу допомоги, як мені здавалося, не було, хоча прохання мої були щирі та завзяті, сповнені вірою та довірою.

В якийсь момент мене охопили зневіра і нерозуміння: чому тепер моє прохання лишилось без відповіді? Адже з недавніх пір я особливо чітко почала відчувати підтримку. Але відповідь була. Тільки це я зрозуміла згодом, після кількох, здавалося, хибних кроків. Саме ці хибні кроки і привели мене до відкриття, яке перевернуло уявлення про стан речей у межах конкретної ситуації, що мала бути вирішена. І тоді я зрозуміла, що весь день, на моє прохання мене вели саме до цього відкриття, яке виявилося більшим за саму проблему, адже вирішувало ще декілька проблем автоматично!

Воістину кажуть: якщо Господь тобі чогось не дає, значить у Нього є для тебе щось краще.

Дякую тобі, архангеле Михаїле, що провів мене крізь цей день. Дякую всьому Небесному воїнству, що було причетним до відповіді на моє прохання.