понеділок, 5 лютого 2018 р.

Уже давно

Уже давно треба було б стати добрішою до людей. Навчитися приймати їх з усим, що в них є. Без осуду, без критики, без оцінок. У кожного своя правда і свій шлях.
Уже давно треба було б навчитися бачити у кожному з тіл стражденну душу. І ту, яку хоча б зрідка намагаються слухати і ту, за яку взагалі забули, що ледве жевріє у погаслих очах, що, як говорять, є її дзеркалом.
Уже давно треба позбутися своєї злості до тих, хто не такий, як я вважаю правильним, і прийняти цей світ з усіма його особливостями.
Він здається огидним і безнадійним, але щось в ньому  таки зачіпає до самих глибин. Посмішки дітей, які ще не розуміють, куди потрапили і можуть почуватися тут абсолютно щасливими, очі собак, які бувають красномовнішими за будь-які слова,  і за ті ж самі очі людей. Обійми рідних, дотики коханих, небо, трава, сонце і хмари, можливість допомогти комусь, хто цього потребує, історії про чужі долі і вчинки, тепла ковдра і гарячий чай...
Уже давно пора припинити перейматися тим, хто і що скаже, адже коли ти щось робиш від серця - воно не може бути помилковим, та розуміння цього доступне лише для іншого серця.
Уже давно пора припинити боятися, що хтось може завдати тобі болю, бо його стільки вже було, а й досі жива, і досі при здоровому грузді і навіть виросла. Немає випробувань більших за наші можливості. Тому уже давно пора припинити закривати своє серце. Я переконана, що недобрі наміри обійдуть таке серце стороною, адже у ньому немає нічого, чим можна було б їх притягнути.
Уже давно час припинити реагувати на провокації і перестати принижувати людей жалістю.
Уже давно час почати давати їм те, чого вони потребують, а не те, що мені самій хотілося б віддати. Навіть за умови якщо доведеться виконувати не найкращі ролі у їхніх життях, адже загальна картина стає зрозумілою лише згодом. А справжні ліки рідко бувають смачними та приємними.
Уже давно пора припинити робити те, чого від тебе очікують і почати робити так, як потребуєш ти сама, припинити діяти всупереч своїм власним інтересам заради задоволення чиїхось  потреб.
Уже давно час бути господарем свого життя, прийнявши всю відповідальність за те, яким воно є, що у ньому відбувається і куди все це приведе.


пʼятниця, 19 січня 2018 р.

Людину не можна захистити від самої себе...
Жоден оберіг не є дієвим, якщо  руйнування йде зсередини.

Одним словом

"Охолонь" - оцим одним словом ти сьогодні зробив мені настрій.
Я почула його у відповідь на мої намагання допомогти нам, підказати тобі як зі мною можна співіснувати більш гармонійно, щоб не зачіпати, не ображати, бо мені самій не до вподоби оті реакції, які ти в мені викликаєш певними своїми діями, і я не хочу ненароком образити й сама. Спокійно і без емоцій.
Я хотіла висловити те, що мене зачепило, те, що мені не приємно, і що мені хотілося б змінити.
Але, як виявилося, тепер не я вирішую, як зі мною краще поводитися, тепер хтось знає все за мене, а мої слова відскочили, як горох від стінки, ще й викликали появу отого "Охолонь".
Деякі мої думки, що я їх озвучую, з невідомих мені причин сприймаються як погрози, чи повчання. От і тепер, мені здається, краще просто промовчати.
Але так я дійсно охолону з часом. Якщо мені не можна говорити, я все ще можу писати. Та тільки користі з цього не буде, розуміння не стане більше, близькість не стане глибшою, довіра міцнішою.
Мене засмучує такий стан речей, коли не можна говорити про все. Намагаюся зрозуміти що я роблю не так, чому ставлення до мене тепер інше, чому в словах моїх сприймається геть не те, що я хочу донести, і звідки такий опір діалогу, чому зникла повага до моїх особливих станів, коли я буваю надмірно чутлива і я тепер почуваюся винною у тому, що вони є.
Почуватися самотньою поруч із кимось не дуже приємна річ.
Завжди говорила, що не хочу так, як у всіх, але саме так воно і виходить. 

вівторок, 16 січня 2018 р.

Образа

Хоч я й не була у тій історії позитивним персонажем, але вона все ще мене чимось тримає.
Тримає тим, що попри все недобре, що я вчинила своїми діями і бездіяльністю, я все ж почуваюся ображеною.
Звісно ця образа  також і на себе, і викликана вона тим, що люди не можуть(і не мають) бути такими, як я то собі придумала. Іноді вони дивують приємно, але часом буває так, як у даному випадку: коли той, кого ти безмежно ідеалізувала проявляє свої не найкращі якості, намагаючись врятувати власну шкуру, коли заради порятунку чогось ближчого і ріднішого малодушно топче і вбиває  того, хто беззахисний перед ним, але... зайвий.
Я не вірю, що не було інших способів і шляхів вирішити ту ситуацію. Але кожен обирає спосіб найпростіший для себе, наймеш болісний і затратний. Не знаю чи вчинила б я у подібній ситуації так само.

четвер, 7 грудня 2017 р.

Нагадування

- Понимаешь... мы ведь ссоримся... всё время... мы не можем быть вместе, да?
- А ты любишь вишню?
- Да.
- А ты выплёвываешь косточки, когда её ешь?
- Ну да.
- Так и в жизни... Учись выплевывать косточки и одновременно любить вишню...

пʼятниця, 20 жовтня 2017 р.

Відповідь

Я пам'ятаю той день, коли ви мали повертатися додому після кількох днів, проведених у Білій Церкві. Тих днів, коли ви виконували підготовку до запуску білоцерківського філіалу.
Як же мені не хотілося, щоб ти їхав.
Це здавалося безглуздими дівчачими фантазіями, адже хто я, хто ти, і на якій підставі у мені могли виникнути такі відчуття?Але вони були. Дуже хотілося обійняти тебе міцно-міцно. Дуже хотілося затримати ще хоч на день, але ти зовсім не звертав на мене уваги. Та й чому мав би то зробити?  Воно ще тоді все починалося. А ти лише зараз, коли минуло майже десять років, питаєш чи подобаєшся мені.
Я йду додому , думаю про те, що за кілька годин туди прийдеш і ти. І не можу досі повірити, що це той самий ти, якого я мовчки так не хотіла відпускати тоді, десять років тому, якого більше не сподівалася колись побачити, бо не було між нами нічого спільного.
Тепер ми засинаємо і прокидаємось в одному ліжку. А ти питаєш, чи подобаєшся мені. Посміхаюсь. Відповідь здається очевидною.  А я і досі не можу повірити, що все так.

четвер, 19 жовтня 2017 р.

До Тебе

Уже сутеніло, коли я проїжджала повз той світлий храм. Маленький і затишний. Крізь затемнені вікна було видно слабке тепле світло всередині. І мені захотілося  опинитися там. Поруч з тим світлом. Прийти у той затишок і відчути Твою любов. Розплакатися, скидаючи з плечей усе, що обтяжувало, усе, що закривало мені шлях до спокою і гармонії, до миру всередині, плекаючи який я можу чути Твою любов і передавати частинку її у світ.
Але ж до Тебе мені не треба ходити у храм. Бо Ти завжди в мені і зі мною. І я плачу від того, що знову забула як же Ти мене любиш, забула, що в мені самій є величне Світло, дароване Тобою, яке тьмяніє, коли я поринаю у буденність і починаю жити лише головою. Жити доти, поки не виснажусь, поки сама себе не зажену у точку, де більше нічого не хочеться, де втома така глибока, що навіть молитва моя здається порожньою, де вже немає місця почуттям і бажанню рухатися вперед.
Я не хочу шукати Тебе і йти до Тебе тоді, коли вже на межі, коли до відчаю лишається крок.
Хочу чути завжди Твоє тепло, Твій захист, Твою присутність. І плакати, як зараз, від того, що мене переповнює Твоя любов, любов до Тебе.
Амінь.