Винагорода

Невимовна вдячність і радість від усвідомлення того, що труди мої не пропали марно, що є результати моїх старань. Вони дозрівають. Хай поступово. Але я рада. Хай навіть ціною мого спокою, комфорту, але зараз я бачу, що всі оті жахіття і незручності варто було пройти, аби почути і побачити те, як воно все стало тепер.
Приємно відчувати визнання моєї участі тими, хто став об'єктом, причиною і метою моєї праці, яка так часто зривалася у зневіру і здавалася абсолютно марною.
Дякую, що не дав мені здатися.

Не суди

 Не суди - тобі ніколи не знати чим керується людина у своїх діях, що твориться у її внутрішньому всесвіті.  Не суди і тим більше не слухай того, що думають про людей інші люди. Лише власний досвід має значення, хоча разом з тим, часом, і власну ціну.  
 

В меншості...

Міш, бракує тебе тут.
З твоїми правилами і переконаннями, які ти передав мені, згідно з якими ти вчив мене працювати.
Тепер все не так, а я не хочу від них відступатися. Вони мені вже надто близькі і здаються безперечно вірними.
Я хочу і надалі робити все якнайкраще, а мені кажуть: роби так, аби працювало. Не буду.
Я хочу і надалі максимально пояснювати принципи роботи і пошуку власних помилок тим, хто користується результатами нашої роботи. Замість цього  тепер обирається простіший варіант, від якого ти мене вчив відмовлятися: зробити все самому, не заморочуючись спробами пояснити людині як вона може виправити ситуацію сама, без нашої допомоги. 
У мене відчуття, що тепер я в меншості. І все частіше виникають ситуації, коли згадую тебе, і твоє "Ні, так не піде".
Ти був хорошим учителем, наставником, колегою, другом. Не дивлячись на всю оту неформальність нашого спілкування, яка в ітозі була класифікована як така, що "завдає незручностей", було б чудово бачити тебе знову у нашій команді.  Але на жаль...  все є так, як воно є.

Про правила і порядки

Правила потрібні лише доти, поки ти не здатен відрізняти біле від чорного, поки ти не здатен свідомо обирати  те, що не нашкодить ні тобі ні тим, хто навколо тебе.
Вони як милиці, що допомагають нам рухатися у вірному напрямку доки ми не навчимося впевнено стояти на власних ногах. Тоді їх можна відкинути.
А доти нехтувати ними - то майже безглуздя. Бути сліпим і говорити при цьому, що  поводир тобі не потрібен якось по-дитячому. Треба мати сміливість визнати, що потребуєш допомоги, підказок і не соромитися ними користуватися, дотримуватися їх.
Але не менше безглуздя і вічне слідування правилам. Без спроб віднайти зв'язок з власним внутрішнім визначником того що правильно, а що ні. Все життя керуватися писаними істинами, не розвиваючи себе, задовольняючись чужою правдою, мені здається це також не наближує до основної мети нашого перебування тут - до розвитку Душі. Чомусь прийшло на думку порівняння з заморозкою: ти просто на протязі цілого життя підтримуєш її в одному стані.

Ошо: Любовь - единственная заповедь. Если нет любви, тогда все 10 Заповедей бесполезны. 10 Заповедей не нужны; они нужны лишь потому, что ты не готов следовать первой и единственной заповеди. Эти 10 Заповедей всего лишь слабая замена единой заповеди: люби.

Що легко - те правильно

"Що легко - те правильно" - вже не пригадаю коли і з якого першоджерела взяла цей вислів.
Він спливає у моїй пам'яті у ті моменти, коли щось не складається, щось іде не так і я топчуся на одному місці й, чи то не бачу рішення,чи те, що я бачу і роблю, не дає бажаних результатів. Наступним виникає питання: "Навіщо? Для чого мені те, що я так безуспішно прагну отримати? Чи дійсно воно мені так вже потрібне?" І тоді я лізу в минуле.
Я не згодна з тим, що його треба позбуватися. Адже під час його аналізу часто стає зрозумілим як діяти тепер, у дану мить.   
А мені воно каже, що найкраще з того, що трапилося мені і зі мною, приходило якщо не майже випадково, то геть не легко.
Бо часом воно намагалося прорости на тому місці, де я ще відмовлялася зруйнувати існуюче на той момент.
Бо часто, щоб до нього дотягнутися, потрібно було вискочити з комфортних умов і зробити щось не властиве старій мені, змінити себе відповідно до умов, які могли забезпечити отримання бажаного результату. І я не розумію досі, я не можу пояснити чому я тоді все те робила, що змушувало рухатися вперед.
Сьогодні прийшло на думку: певно, деякі наші запити настільки вагомі, що потребують підтвердження, яке ми і виявляємо не здаючись.
Тому вислів набуває відтепер нового сенсу: якщо від чогось можеш легко відмовитися - правильно буде відмовитися і не гаяти часу.
А до того, від чого відмовлятися не готовий, без чого себе уявляти не хочеш - треба таки йти будь-якими зусиллями. І колись Всесвіт таки відчинить перед тобою потрібні двері. Коли отримає необхідне підтвердження від тебе. Коли доведеш, що вартий того, щоб мати те, до чого прагнеш не лише думками, а й діями.

Зміщення акцентів

Час уже робити акцент на світлому. Тоді його стає більше.
Звісно, темне саме собою не розчиниться і його замовчування - не рішення, але ж... відмітила, що про хороше говориться мізерно мало. Про хороше в нас. Про те, що надихає, про те, що подобається.
А неприємне... його можна, напевне, згладжувати тими ж акцентами на світлому, прийняттям, любов'ю без умов.   

Система

Якщо я тут з усим тим, з чого я складаюся, то не варто, мабуть, ділити себе на душу, тіло, розум, емоції та інші складові.
Якщо десь щось в мені не так - це проблема цілого і ту частинку мене не треба відокремлювати і розглядати відділеною від решти мене. Я - ціла. Я маю відчувати себе у комплексі. Нероздільно, але з усвідомленням діяльності кожної із систем, розумінням того, що усі вони - одне ціле і зміни в одній з них, безперечно, впливають на загальний стан усієї системи.
Дякую, Крайоне

Констатація

Дякую, що мене вистачило сьогодні на все.
Хоч не з усім вдалося впоратися з першої спроби та все ж: як воно дивовижно усвідомлювати що можеш вплинути і на фізичний стан і на емоції тих, хто цього потребує. Що простір навколо можна наповнити власним спокоєм. Що тиша моя дає можливість вгамовуватися й тим, хто навколо мене.
Дякую за все.

Про Неї і про те, як все є

Вона більше ніколи не буде зі мною сліпою.
І в мені стане сил приборкати її, загнати в рамки, чи й позбавитись. Завжди.
Інколи це видається мені страшним і безнадійним мінусом.
Але така вона тепер - моя реальність. Я знаю себе і знаю, що сил вистачить. Адже стільки разів усе зводилося на нуль у тих випадках, коли здавалося, що це остаточно.
Я не потребую чиєїсь присутності, бо мені комфортно з собою, оскільки я повноцінна.
Але разом з тим в мені невгамовна радість, якщо хтось бажає розділити зі мною свій час та простір, наповнивши його взаєморозумінням.
Я не шукатиму цього навмисне і тим більше не проситиму. 
Все, що хоче піти - нехай іде. На все добре.
Все, що лишається - нехай буде без жодних умов і домовленостей.

Сила чужої думки

Думки і бажання інших людей, які стосуються безпосередньо нас, безперечно, нами відчуваються.
Якщо вони співпадають з нашими власними - нас такі люди приваблюють.
Якщо не співпадають - в нас виникає опір. Рідко ми розуміємо з чим пов'язане бажання відсторонитися від людини. Ніби немає жодних видимих причин для цього, а хочеться дистанції.
А бувають і такі потужні думки, підкріплені сильними бажаннями, що ми починаємо робити речі нам не властиві. Піддаємося чужому впливу і міняємо себе згідно з чиїмись уявленнями. Відчуваючи постійну тривогу, але не усвідомлюючи її причин.
У всіх п'яти варіантах була вже.
Знаючи це починаєш і за своїми думками слідкувати ретельніше, аби нікого не відштовхнути і нікому не нав'язати те, чим він є лише у нашій уяві.

Різниця

Навчилася нічого не чекати.
Геть природнім здається той факт, що люди майже ніколи не чинять так, як вчинив би ти за подібних обставин. Та й свої власні слова досить таки систематично не підкріплюють жодними діями. І після тисячного підтвердження вже ніяк не реагуєш на то. Лише констатуєш факт: все, що пов'язано зі мною, можна відкласти, відмінити(часом не попередивши мене), або й просто забути.
Дякую за ще одне нагадування. Нічого не міняється. 
Яскрава різниця між тими, хто є у моєму житті у свій вільний час і тими, хто його звільняє для того, аби там бути. І що б хто не казав - а вибір таки за вами.

До списку відкриттів

Ще кілька днів тому ви почали спливати у пам'яті, дехто якось нагадував про себе, інформація про інших "випадково" потрапляла на очі. Дивувалась, усвідомлюючи, що попри все немає до вас нічого, крім любові. Посміхалась, бо була впевнена, що усе минає, і з кожним наступним минає все швидше, все менш болісно і з більшим розумінням.
І тепер я стала ще трішки сильніша. І то завдяки кожному з вас сьогодні все не так трагічно, як могло б здаватися.
Все минає щораз швидше  - ще кілька днів тому я могла рішуче заявляти. Тепер я говорю: нічого не минає, бо до кожного з вас і зараз відчуваю те, що колись.
Минають емоції. Минають образи. І навіть спогади про тодішні відчуття невблаганно згасають. А вона лишається така ж свіжа і жива, і посмішкою такою осяює, як ще ніколи раніше.
Я просто про це не думала. Я не уявляла, що воно може бути так. Що минулий час існує лише у наших головах.
Кожен із вас приніс мені певних змін і навчив чогось важливого.
Так само і ви пішли від мене не такими, як з'явилися. Хтось полюбив книжки, а хтось нарешті навчився приймати самостійні рішення. І мені байдуже, якщо з часом ви не зможете згадати за яких обставин набули цих якостей.
Я вдячна кожному з вас за те, що ви принесли і так само за те, що ви забрали.
Адже разом зі шматочками серця ви забирали і мої недосконалості. Ви допомагали мені ставити галочки навпроти тих моїх задач, які були ще не зараховані.
Я не знаю скільки їх лишилося тепер. І мене це, насправді, мало хвилює.
Кожному з вас без роздумів відкрила б свої обійми десь зустрівши - легко і з посмішкою. І не лише тому, що все ще люблю дивувати. Просто вони у мене незмінно замість тисячі слів. Декому і досі маю змогу їх відкривати і таки роблю це, не приховуючи радості. За цю можливість особливе моє вам "дякую", дорогі. І ще за те, що вистачило волі залишитися у моєму сьогоденні. Знаю, як то було важко, тому дійсно - неоціненно.
Дякую всім і кожному окремо за те, якою я зараз є.

https://www.youtube.com/watch?v=xITO4feZWR8

Неформат

Відчуття, що я не відповідаю якимось вимогам. Не така, якою мені треба було б бути, щось роблю не так, не тому радію, не тим насолоджуюсь.
Але ж хтось казав: "у кожного свій шлях". Відповідно: у кожного своє бачення того, як і куди ним іти, від чого почуватися щасливим, завмирати, тамувати подих, захоплюватися. У кожного своє оточення, в якому, знову ж таки, свої індивідуальні подразники(причини для радості, смутку, тиші чи обговорення). У кожного свої чудеса. Як я можу бачити твої, не будучи поруч з тобою? Можеш не сумніватися - побачила б, але у мене тепер інші. Вони не кращі і не гірші, між іншим, за те, що є там у тебе. Вони просто обумовлені моїм місцем перебування.
Мені не бракує ні тиші всередині, ні уважності до того, що навколо.
І той рівень заглиблення у себе, який я маю наразі, обраний мною. Він зручний мені саме таким.
Не варто намагатися розбудити мене, бо, може, тобі лише здається, що я сплю. Просто будь. І просто дозволь мені бути такою, як я сама обираю для себе.
Людині треба давати те, чого вона дійсно потребує, а не те, що нам хочеться дати їй. Часто ці дві речі геть не співпадають.

Зворотна сторона

Таки все має свою зворотну сторону. І навіть те, що виглядає безперечно привабливим, містить у собі підводні камені.
Все має бути в міру і все має бути згідно з задумом.
Хай не шукає твій розум легких варіантів, які є просто зручними. Бо у якийсь момент все одно, як грім з ясного неба, впаде усвідомленння: слідувати треба серцю. Навіть коли для цього часом потрібно зробити крок, без якого можна було б, на перший погляд, обійтися.
Тиша - то добре для тимчасового перепочинку, але від людей відгородитися назавжди - то слабкість, то малодушно і просто зручно. Тобі зручно.
Самотність - вона теж, певне, необхідна часом, аби почути себе, але назавжди я цього теж не хотіла б. Людині потрібна інша людина. Адже не завжди вистачатиме сил все робити самотужки. Людині потрібна інша людина, чи інші люди, бо це не соромно - потребувати допомоги, і це не менш важливо, ніж надавати її комусь, бути потрібним.
Дякую за цей урок.
Прикро, що так довго я цього не бажала бачити і визнавати.

По-іншому

У мене просто був ти, з яким цікаво і спокійно. Якому я раділа без меж. Раділа схожості і відмінностям, раділа змінам і незмінності. Раділа тому, як все є.
Без назв, яких я ніколи не любила, в моєму житті просто була людина. Просто і безмірно важливо. Просто і більше, ніж достатньо.
Я не знаю що трапилося з цією чудовою людино і чому вона стала потребувати якихось відповідей та  шукати назв, від яких я вже давно намагаюся відмовитися.
Мені сумно, що слова, якими я намагаюся пояснити важливість її присутності, чомусь не задовольняють вимог, не відповідають встановленим стандартам.
Мені сумно, що слова мають таку вагу і значення.
Мені сумно,  що я не можу ними маніпулювати, бо для мене все трохи інакше.
Бо потрібний мені шлях пліч-о-пліч - довший, можливо, ніж  запас її терпіння.
Бо, може, ніякого шляху й не вистачить, аби зробити, врешті, остаточну заяву.
Бо, в решті решт, сам шлях може бути таким легким, цікавим, та радісним, що не буде потреби в жодних заявах.
Чому нам так кортить запхати все у визначення, законсервувати і розкласти по поличках, зробити зрозумілим(та чи таким воно може бути взагалі?) і остаточним?
Впізнаю у ньому себе. Багато в чому впізнаю.
Не хочу більше грати за такими правилами, не хочу повертатися назад.
Нового хочу.
Невідомого, з якого таки не відомо що виросте.
Все може бути по-іншому. Я переконана.

Періодичність

Коли в тобі спокій, коли в тобі тиша і немає потреби у спілкуванні, в переживаннях, емоціях - то перепочинок. Він не означає, що потреба в інших людях відпала. Вони все ще дорогі і важливі, вони все ще можуть розраховувати на мене, мені все ще цікаво як вони почуваються, чим переймаються, але час від часу мені достатньо для спілкування себе, я хочу побути з собою, почути і відчути себе на самоті.
Якщо я мовчазна - то це не означає, що я ображена, чи перестала бути щирою та відвертою. Це означає лише те, що я не відчуваю потреби у вираженні чого б то не було, мені не хочеться слів. Не треба все ускладнювати. Після вони можуть зірватися нестримним потоком так, що їх буде навіть забагато, але іноді їх дійсно просто  нема. Я люблю ці моменти. І я не хочу почуватися винуватою через це.  Така я є. І цей нюанс, на відміну від деяких інших, не занесено до списку тих,  яких я хотіла б позбавитись.

Спустошена

Спустошена.
Необхідністю слухати розлогі пояснення того, що можна було б сказати кількома словами.
Необхідністю шукати слова для пояснень, які відчуваються мною як виправдання, з бажанням уникнути образ, але в ітозі все одно їх отримуючи.
Відчуттям, що не здатна дати того, що від мене очікують.
Безплідними пошуками в собі того, що в мені бачать інші.

Пилюка

Щось нове з'явилося у моєму погляді на людей. Помічаю, що більшість із них ніби "притрушені пилюкою", шаром чогось, що не є ними, що не є добрим, чи просто вартим того, аби таки бути. Я бачу це майже фізично. Хочеться знімати з них ці маски, змивати оте нашарування, під яким вони інші, більш природні і живі. Хочеться їм самим показати які вони насправді красиві.

Розбалансовано

Припинити бігти одночасно в кількох напрямках.
Виділити для кожної справи свій відрізок часу таким чином впорядкувавши думки. Здавалося б просто, але ж... багато з того, що відбувається в режимі реального часу потребує вирішення прямо зараз, паралельно з задачами, які вже у процесі реалізації. Бракує рівноваги всередині, аби балансувати отак, залишаючись розслабленою.
Втома?

Дистанції

Там, де їх могло й не бути, вони, нездоланні, нами ж і створені.
Так тонко і майстерно, що самі дивуємось: коли, як, хіба ж це я власноруч?..
І стоїмо навпроти, мить тому ще з милими посмішками, та вже у стані війни. Чи один з одним, чи кожен сам з собою.
Скільки їх ми вибудовуємо у найрізноманітніших напрямках навкруг себе, аби лиш не відкрити своєї вразливості. Та навіть показавши її на мить, віддаляємось за тим ще більше. Навіщо? Ступивши крок вперед, відступаємо тричі назад.
Не всім цікаво встромляти ножі в наші рани, та, спробувавши одного разу, очікуватимеш таки цього й там, де його не може бути в принципі. Можеш навіть нескінченно звинувачувати себе у тому, що людям так хочеться, бо ти чимось саме на це заслуговуєш, але ж, уроки у вас спільні. Все пов'язане з усім у світі. Не всі однаково використовують надані можливості. Але для того, щоб переконатися у цім, неминуче потрібно таки нищити деякі дистанції.
 

Життя зі своїми уроками

Воно не має на меті покарати нас, чи змусити страждати без будь-якої на те причини.
Все в нього логічно і гнучко сплановано, гнучко - бо плани міняються в залежності від певних наших дій і кроків.
Часом наші уявлення про нас самих і те, якими нам варто бути, не збігаються з його намірами. Та вже не одноразово була змога переконатися, що не завжди ми  здатні обрати найкращий для себе варіант. Його рішення, яким ми опиралися,  в результаті виявляються кращими за наші. Тут важливо лише  уловити зв'язок.
У нього немає наміру вести нас геть від нашої природи. Скоріше воно підштовхує всіма можливими способами до того, аби ми все більше ставали собою справжніми, такими, як було задумано. І лише у певний момент, озирнувшись, ти побачиш що і для чого було.
Життя - процес повернення до себе самого, процес пошуку і відкриття того, що було в тобі завжди, процес пізнання того, чим насправді ти завжди був поза всіма ролями, уявленнями, переживаннями, бажаннями, успіхами та невдачами. 

Коли на самоті

Бувають періоди, коли ти сам на сам зі своїми відкриттями, які крім тебе нікому не потрібні, досягненнями, які нікому не цікаві і світоглядом, який нікому не зрозумілий.
І хочеться в якусь мить покинути всі оті здобутки і повернутися туди, де навколо все звичне, і бути також звичним для свого оточення.
Вони можуть тягнутися роками ці періоди.
Але прийдуть, колись таки прийдуть ті, хто зрозуміє і оцінить тебе нового, з усіма твоїми здобутками  і відкриттями. І новий, ще вчора такий самотній, часом чужий і незрозумілий  порожній світ потроху наповниться новими світлими людьми, що любитимуть тебе теперішнього з усім, що в тобі є.
Треба просто перечекати.

Є таке явище

Є таке явище: повага до чужих почуттів.
Її не можна вимагати, як і будь-чого іншого, в принципі. І, можливо, я сама не завжди її проявляла, тому і маю тепер оте, що маю. Та вона потрібна мені. Для мене важлива її присутність з боку людей, які мені важливі. Бо, як не парадоксально,  відсутність цієї поваги з боку сторонніх людей не так зачіпає.
 

Твоя гонка

Ця гонка лише спосіб втечі від себе.
Як говорив мій любий Кастанеда: "Не можна почати нове життя, не відмовившись від старого хламу". А він і досі є. Він наповнює 99% твого часу і простору.
Ти намагаєшся напхати чогось нового туди, де вже вичерпано вільне місце. І скільки б я про це не говорила - не чуєш, і не почуєш, поки не заженеш себе у такий куток, з якого вихід лише один: позбавитись всього. І, можливо, то навіть буде не добровільно, можливо просто заберуть у тебе все, що заважає тобі рухатися туди, де ти маєш рухатися, адже  ти - цінний, ти, безперечно, цінний.
І те, що ти сприймаєш як перешкоди, насправді є підказкою, чи навіть проханням Всесвіту до тебе: зупинись, обдумай, зміни. Ти ж неухильно пнешся далі попри всі перестороги і перешкоди, щоб довести не зрозуміло що не зрозуміло кому. Що ти з цього матимеш в решті решт? Вдоволене его? І забуту засмучену душу, якій нема як рости за всією тією метушнею, якою ти наповнюєш щомиті свій світ.
Але втікай, ганяйся за примарами, живи ілюзіями - все що забажаєш, все, що сам для себе обираєш. І не кажи, що це не твій вибір. Не списуй на обставини. Все твоє.

Рівновага

Лише тепер відкриваються багато речей, що не здатна я була бачити раніше.
Скільки терпіння твого і мудрості твоєї, мамо, знадобилося  на підтримку рівноваги у стосунках як з батьком так і з нами.
Бути сильною і залишатися гнучкою, знаходити обхідні шляхи для врегулювання чогось таким чином, аби в результаті всім було добре, намагатися зрозуміти почуття, відчуття, бажання та причини того, що робив, чи хотів лише зробити кожен із нас.  Напевно, часом варто було б більше тобі в цьому допомагати, але ми все виправимо і надолужимо. І бути завжди в курсі всього то не просто твоя забаганка, адже лише так ти зможеш вчасно втрутитись і виправити те, що можна(вгамувати, заспокоїти, підтримати, порадити). Нам не завжди приємно це втручання, але по іншому ти просто не вмієш, бо ми - твій світ, центром якого є ти сама, і рівновагу якого ти ж і підтримуєш.
Дякую, мамо.

Коротко і з посмішкою

З такого спокійного, затишного стану хочеться лише дякувати.
Дякувати, що щоразу дозволяєш виправлятися.
Що кількість хибних кроків з кожним наступним разом - все менша(хочеться вірити).
Що вир емоцій вгамовується щораз швидше.
Що отримуєш те ж, що й віддаєш.
Що вже не береш на себе роль карателя і не чиниш з людьми так, як вони з тобою, і розумієш, що не в тобі причина цих дій, а в них( у більшості з випадків).
Що попри все готовий відгукнутися у разі необхідності й допомоги, коли це під силу.
Що бачиш в людях перш за все, людей, а не їхні діючі, або потенційні ролі у перебігу твого життя.
Що розумієш: те, що ти ненавидиш в них, не обов'язково  твоє.
Що помічаєш в них все більше себе і вдоволено посміхаєшся, бо замітки ці приємні і не хочеться нічого з виявленого міняти.
Що не зникла здатність радіти тому, що приходить, і разом з тим з'явилася здатність відпускати те, що йде, бо на все воля Твоя і деякі речі(а, може, й усі) ми робимо саме тому, що у такий спосіб Ти виявляєш її через нас.
 Що є усвідомлення власної потрібності людям поруч з усвідомленням того, що і я потребую присутності декого з них.
Що все легше пробачати, не очікуючи вибачень, чи й взагалі сприймати все так, що необхідність вибачати повністю відпадає: все просто так, як воно є, і крапка.
Далі, певно,  буде...

Невідповідність

Я думала: люди, які говорять, що стомилися і бажають спокою, потребують присутності людей, в яких можна бути впевненим із дня в день, які незмінно залишатимуться поруч без будь-яких умов. Та насправді вони цінують тебе лише тоді, коли щомиті бояться втратити, коли весь час треба робити якісь дії, аби підтримувати зв'язок, коли не відомо чи будеш ти доступний для них завтра.

Визначеність

Все, що може бути визначеним, хай буде визначено.

Зло в мені

Скільки зла могла б я зробити, якби дала волю своїм думкам.
Скільки розтрощити навколо, зруйнувати і скількох змусила б страждати від того.
Здається мені стало би легше тоді. Але тільки мені. Егоїстично, але так заманливо, коли уже просто розпирає зсередини.
Воно виривається через край таке потужне й нестримне, що може знести усе на своєму шляху, якщо дати йому свободу.

Дай мені сили втриматися.

Перший удар

В деяких ситуаціях якщо не вдариш першим - неодмінно вдарять тебе.
Хтозна що гірше: витримати час і зазнати удару чи таки вдарити першим.
Останнє на перший погляд виглядає слабкістю, бажанням захистити себе,  рятуватися від ймовірного болю, але ж... Якщо обидва лише чекатимуть удару - то невизначеність може тривати вічно. Очікування здатне зводити з розуму і повільно вбивати. Тож для того, аби розривати деякі вузли потрібно все ж приймати неприємні вольові рішення.

За підсумками дня

Кажеш: "не добра, а справедлива" - та це відштовхує людей: через небажання бути викритим, через небажання визнати правду, чи принаймні почути її.  Вони радше готові навішати купу своїх власних переконань і спробувати довести, що це зі мною щось не так, якимись обхідними шляхами, звісно, бо страшно, я ж бачу, хоча ти говориш, що "не страшна, а сильна". Та в чому ж вона та сила? Що їх так насторожує, гальмує та викликає страх? Моя чітка картинка світу, в якій немає місця жалості? Моє усвідомлення власних бажань та потреб? Моє небажання миритися з тим, чого я не хочу приймати? Моє небажання робити тільки приємне та правильне з чиєїсь точки зору? Мені досить вже. Кому я зроблю краще, якщо буду підживлювати їхні ілюзії, буду потурати їхнім примхам? Ніхто ж не примушує погоджуватися зі мною. Ніхто ж не примушує зберігати спокій, просто прийміть мій і не намагайтеся довести, що без емоцій я не справжня, що життя моє не повне. Досі від них я нічого хорошого в результаті не отримувала. Бажання контролювати? Так, я намагаюся слідкувати за своїми словами, адже розумію, що вимова кожного з них може мати певні наслідки.А не за всі я готова відповідати. І не егоїзм це. Егоїзм: виливати всім усе, що є в тобі, з метою відчути полегшення, полегшення, яке лише для тебе самого. А людям потім що робити з твоїм наговореним?
Ні, я не буду така, якою мене бажають бачити. Бо зараз я нарешті така, якою завжди хотіла відчувати себе. І тому ви залишаєтесь таки, попри всі ваші образи, здивування і невдоволення ви все одно повертаєтеся. І знаєте чому, глибоко, всередині ви розумієте що вас повертає.
Ні в якому разі не тріумфую, не хизуюся цим  і не пишаюся.  Я вдячна. Вже за те, що, повертаючись, ви визнаєте  мене.

В'язниця страху

Цілком логічно вважати страх образити когось саме такою в'язницею - страхом того, що про тебе подумають інші. Та є один нюанс, який  виявляє необхідність розподілу того страху на два різних підвиди: те, яких зусиль ти особисто доклав до того, аби людина склала про тебе саме таку думку, яку вона таки склала.
В мені присутній лише один з них.
І він полягає в тому, щоб не бути каталізатором, не стати причиню смутку/образи/розчарування.
Якщо ж моя совість чиста і жодних дій, спрямованих безпосередньо чи  опосередковано на формування певних висновків  не було - то хай вибачають вже. Перед ними немає у мене жодного почуття провини і, відповідно, не може бути ніякого страху в такому разі. За власні ілюзії кожен сам несе відповідальність.
Той інший страх теж не зовсім то й страх насправді. То скоріше небажання зашкодити, завдати болю, обережність. І коріння його сягає, цілком закономірно, мого власного досвіду. Я дуже близько для себе прийняла той факт, що не варто вчиняти з людьми так, як не хочеш щоб вчинили з тобою. Адже розплата часом наздоганяє нас несподівано, удар надходить звідти, звідки найменше очікуєш його отримати. І я переконана, що якщо і досі подібне зі мною трапляється - значить заслуговую я того, значить сама провокую появу цього у своєму сьогоденні. Значить ще є над чим працювати. Самі ж притягуємо і людей відповідних, і події у свою реальність.
Моя обережність - то скоріше відповідальність за свої слова, бажання послідовності у своїх вчинках.
Трохи було тих, хто забирав свої слова назад, тих, чиї слова не відповідали діям, але і я така теж була. Була, та більше не хочу. Тому все лише з повним усвідомленням можливих наслідків. Звісно, всього не передбачиш, але все ж: не настільки ми всі один від одного відрізняємось, тож завжди є певні уявлення про те, чого від тебе очікують в наслідок сказаного тобою, чи зробленого.
І на сам кінець: не так страшна розплата; просто хочеться бачити навколо радісні обличчя. І якщо я не можу зробити їх такими, то в моїх силах, принаймні, не змушувати їх зайвий раз плодити в собі негатив і ховати посмішки.

Про граблі і шишки

Не раз вже помічала, що за мої слова мене змушують відповідати.
І от знову: виклик, який я пропонувала прийняти іншій людині( більше того навіть сказала як я діяла б тоді) тепер Всесвіт пропонує прийняти мені.
Менше треба роздавати своїх порад, менше втручатися в життя інших, припинити критикувати, ділити чужі дії на правильні і неправильні.
Лише власні шишки змушують таки вчитися обходити граблі.

П. С. Моя унікальна колекція граблів продовжує поповнюватися

Мій Хрест

Символічно і прозоро.
Маленька крамничка з безліччю хрестів. На будь-який смак. Безліч розмірів і конструкцій.
Я у ній з чіткими побажаннями: він має прикривати моє серце, але не повинен обмежувати свободи рухів.
Пропонують взяти щось громіздке і дуже дивної конструкції, я спочатку опираюся, але коли він опиняється на моїй шиї усвідомлюю його особливу красу, та ж він... зламаний!
Але жінка, що вручила його мені, пропонує тут же відремонтувати все. Я ж кажу що "він занадто важкий, великий, і я не збираюся знімати заради нього з шиї той, що вже є на мені, я і його нестиму далі". Але... в решті-решт на мені лишаються обидва.
Зламаний - бо не раз я відмовлялася від нього. Та таки відремонтували, повернули, одягнула, прийняла, мій, хоч і обмежує. Відтоді не знімала більше.
Є рішення, що приймаються один раз і не підлягають оскарженню.

Обіцянки

Всі, дані Тобі - тримаю, так само як і всі, дані комусь із мені подібних, адже даючи обіцянку комусь, у кому є безсмертна часточка Тебе, я даю обіцянку безпосередньо Тобі(Еккл.5:3-4). Так це для мене і цього ж я очікую у відповідь, хоча дійсність показує, що марно.
Один день минув. Лишилося два з обіцяних. Ще багато.
Прожитого сьогодні досить, але буде таки три. Все, як обіцяла.

Без уявлень

Схоже, сьогодні Він нарешті доповнив і завершив те, що почав говорити кілька тижнів тому: не варто складати ніяких уявлень про людей, і перша думка може бути дуже оманливою. Вони здатні дивувати тебе неймовірним чином.
Скептичний і маловірний подзвонив подякував із щирим подивом і радістю, що "воно працює!", навіть не чекаючи закінчення необхідного для відновлення терміну. А правильна і, як виявилося, псевдорелігійна, голосила, що "все пропало, все кепсько, стало ще гірше!"
До всіх ставитися однаково: з повним прийняттям, визнанням їхнього права бути такими, як вони самі вибирають.
Жорсткості бракує мені. Але знайду, як буде треба. Вірно?
Дякую.

Знахідка

Цікаво, коли речі, написані хтозна коли, стають знову доречними і актуальними.
Цікаво, що цей, не пам'ятаю з яких причин неопублікований, запис трапився на очі саме тепер.

Ще трохи - і я зрозумію правила Гри. Тоді я зможу остаточно припинити ставитися до неї серйозно.
Ще трохи - і до мене дійде чому все так, як воно є, і як користуватися обставинами за власним бажанням.
Ще трохи - і найстрашніші трагедії моєї життєвої історії відкриють свою істину суть, озброївшись якою я надалі вже буду режисером, а не просто виконавцем.

Ще трохи - і я знатиму, чому з деякими людьми зв'язок не уривається не дивлячись ні на що. Чому, не з'являючись роками, вони виникають поруч тоді, коли я потребую їхньої присутності, ніби якимось незрозумілим чином здатні відчувати мої думки. Чому вони змінюють своє ставлення до мене тоді, коли я сама себе починаю оцінювати по-іншому і чому мені так хочеться висловлювати свою вдячність за кожен момент перебування поруч, за кожну дію, за відсутність умов і взаємних зобов'язань, за уважність і таку несподівану турботу.

Підказка

Не пам'ятаю дати, коли зроблено цей запис, але добре пам'ятаю події того дня.
Ніколи раніше не записувала своїх снів, та  оце повідомлення тоді здалося важливим, бо було дуже дивно отримати його.  Ніколи раніше мені не робили подібних підказок(хоча, можливо, я просто залишалася до них глухою і сліпою).
Вона кілька разів зупиняла мене за крок від того, щоб образити, обірвати зв'язки, змушувала бути уважнішою до своїх дій і слів на протязі досить тривалого проміжку часу.
Тепер все трохи по-іншому.  Інколи виникала думка викинути її вже за непотрібістю, але щось зупиняло. Тож і досі вона є.
Весь час свого існування вона була захована між сторінками книги, яку я відкриваю майже щодня. І що символічно: вилітала з-поміж них і потрапляла мені на очі саме тоді, коли мене огортали сумніви, бажання здатися, відмовитися, припинити все. І тоді я розуміла що ще не час. Що відповідальності з мене ніхто ще не знімав(чи такий варіант і не передбачався взагалі від самого початку?). Посміхаюсь, заспокоююсь, ідемо далі.

Зміни

В якусь мить зрозуміла, що не приймаю змін.
Те, що відбувається не є поганим. Воно, можливо, не дуже приємне, але далеко не страшне. Просто інше. Просто не так, як я звикла.
Якщо зміни відбуваються саме в такому напрямку і таким чином - значить є якась причина на те. Тож треба прийняти, спробувати підлаштуватися і не робити з цього трагедії.
Все міняється.

Спокусливість

Спокусливість в мені - то від диявола.
Вона спонукає звертати на мене увагу тих, кому я насправді не потрібна, кому насправді потрібна не я, хто взагалі не намагається зрозуміти яка я всередині. Тому мало навколо мене справжніх і справжнього. Хоча... зрештою, хорошого ж багато й не буває. 

Рівнозначні протилежності

Як легко в стані радісної ейфорії завдати болю своїм необережним словом тим, хто не є учасниками твого свята. Так само легко, як і у протилежному, негативному стані.
Висновок все той же: будь посередині, спостерігай. Без крайнощів. Не вчиняй так, як поступають з тобою. 

Про Людей і Щурів

Така незначна, і така суперважлива, вагома відмінність: Воля.
Не та, що свобода  від, а та, що намір, відповідальність за.
Ми дійсно нічим не відрізняємось від тварин, коли не здатні приймати вольових рішень: поступитися, обмежити себе, стримати бажання, а часом і прийняти все, як воно є.

P. S. Дякую Ошо, і дякую Віталію, який нагадав мені про нього.

Тільки те, чого хочеш сама

Тільки те, чого хочеш сама. Тепер так легко,  природно і не зрозуміло відколи.
Дозріла, нарешті, не робити що модно, що круто(на чиюсь думку), що дивно, що престижно, що від тебе очікують і т. д. 
Важливі лише бажання і необхідність(залишається все-таки те, що робити ТРЕБА, навіть якщо не дуже хочеться). 

Вже геть не сумна констатація

Практика показує, що жодного разу ще моє першочергове бажання захистити особистий простір не було безпідставним. Відкрилась, розслабилась, довірилась, розчарувалась, зневірилась.
Хоча бувало й по-іншому, коли одразу все якось легко, щиро і з радістю. Та фінал мало чим відрізнявся від решти історій. 
Виходить в решті-решт люди стомлюються один від одного, стають "незручними", нецікавими, чи ти просто тобі важко і далі прикидатися таким, яким показав себе одразу, а справжнього являти світу не хочеться.
Ховай свої рани, продовжуй гноїти старі скелети у своїй шафі і радіти новим людям, які так само стануть колись "незручними", нецікавими, чи ще якимись, і можна буде, як завжди просто виправдати себе словом "не моє".
 Уроки  ми один для одного. Чи може бути щось більше? Чи може бути щось просто інше?

Своя

Однозначно потрібно час від часу бути нікому не потрібною. Адже лише в такі миті ти можеш усвідомити наскільки потрібна сама собі. Наскільки тобі бракувало власної уваги до себе. В цей час ти можеш просто бути, не переймаючись відповідальністю, не поспішаючи нікуди,  не картаючи себе докорами за те, що заради хвилин спокою довелося відмовити комусь в увазі/допомозі. Ти повністю своя, сама для себе.

Вчасно

Вчасно приходити мені вдається.
Лишилось навчитися вчасно зникати.

Умовно стабільно

Стабільність хитка. Майже уявна.
І не даремно Він посилає мені людей, які про це нагадують, доводять з деякою періодичністю.
Все мінливе. І хай не все від нас залежить, але дещо залишається умовно стабільним лише тому, що ми кожної миті вибираємо його знову.

Людина, що замінить весь світ?

Я віддалялась.
Я закривалась.
Я знаходила собі людину, яка заміняла мені весь світ.
Я безжально і сліпо виштовхувала зі свого оточення всіх, крім нього.
Він залишився один. Він був усім. Був цілим світом моїм.
До певного моменту.
А потім весь мій світ було зруйновано, коли він пішов. І це було пекельно боляче. І це було. І я ніколи не хотіла б повторення. Тепер мені під силу.
Боляче навіть спостерігати за тим, як хтось повторює мою помилку.
Якщо вже замкнути свій світ на одній людині - то тільки на собі самому. Єдиний надійний варіант.
Якщо впускаєш когось одного - залишай місце й для інших. 
Ні що не є остаточним.
 

Відчуття слабкості

І сила твоя ховається, стаючи непотрібною там, де є чоловіки, здатні брати на себе відповідальність, оточувати увагою і турботою. І байдуже наскільки сильна ти. Ти така тільки через їх відсутність поруч.  Інакше не дадуть, не допустять, щоб ти сама. Зроблять, допоможуть, захистять і будеш квіткою тендітною і легкою.
Дякую тим, хто дарує мені це відчуття слабкості, про яке я не знала досі.

Загублені

Сьогодні виникла думка. що всіх людей можна розділити на  дві категорії:

Перша - ті, у кого все завжди було правильно, за Планом, хто слідував своїм шляхом і отримував усе, призначене для нього.

Друга - ті, хто втратив свою долю з певних причин, хто не має на сьогодні майбутнього. Ті, хто загубився, хто згубив свою дорогу і вже ніколи не зможе надолужити. Ця група ділиться ще на дві:

 А) такі, що не усвідомлюють/не визнають своєї "загубленості", з часом все глибше занурюючись у безодню і в решті-решт, йдуть з цього світу відносно молодими за якихось загадкових/безглуздих обставин, на переродження, на нове коло, на повтор, бо нині вже безнадійні і не можуть більше нічим бути корисними Йому у нинішньому своєму втіленні.

Б) такі, що в якийсь момент зупинилися за крок від прірви і намагаються вишкрябатися. Такі, хто прагне стати кращим, ніж є, хто розуміє наскільки все було у їхньому житті не так, як мало бути, інтуїтивно якось розуміє, можливо навіть без аналізу розумом. Вони шукають і неодмінно знаходять тих, хто здатен вказати їм новий напрямок руху, новий шлях, яким вони ітимуть зі своїм власним, ніким не нав'язаним відчуттям, що тепер, нарешті, все на своїх місцях. І це буде вже не той шлях, який був призначений  для них Богом від народження. Це буде інший. На ньому все залежатиме від Волі, від постійного Вибору продовжувати рухатися саме в такому напрямку, як підказало серце. На ньому будуть і боротьба і зневіра, і каяття, і біль. Але все це прийматиметься з вдячністю. З вдячністю за те, що ти і досі є, за те, що тобі дали шанс виправитися. І їм зустрічатимуться такі ж загублені і віднайдені, як вони самі. І вони впізнаватимуть один одного і будуть взаємодіяти один з одним, оскільки розумітимуть, що у світі праведних їм не знайти такого глибокого розуміння і прийняття. І, можливо, їм навіть вдасться кілька разів за решту свого життя "перетягнути" кількох "загублених" з категорії А в категорію Б. Бо хто сам ходив дорогою -  може розказати про неї іншим. Вони є знедоленими у тому сенсі, що втратили можливість отримати призначене для них, але разом з тим, можливо, вони є найщасливішими людьми цього світу, оскільки тепер мають можливість творити своє сьогодення і майбуття разом з такими ж знедоленими(переконана, що не інакше), як самі.

Про неї

Тобі потрібна тільки ти.
Щоб почуватися щасливою та наповненою тобі крім себе самої не треба більше нікого.
Наповнена, переповнена так, що переливається і розливається на всіх, хто навколо.
Вдячна і радісна, нарешті прийнявши кожного, хто приходив, хто є і хто ще прийде, як учителя. Під'єднана незримою ниточкою до Нього тому така трепетна і чутлива. Тому така відкрито беззахисна і непереможна.
Тепер я знаю її. Це більше ніж уявляти і це неможливо описати, коли ти всіх і кожного, коли до всіх усміхнено, коли усім - добра. Коли бачиш попри все досконалими. Коли визнаєш право робити не так, як вважаєш правильним ти.
Тобі потрібна тільки ти, щоб наповнитись і переповнитись.
Квітці в полі байдуже, чи хтось її бачить. Вона просто цвіте.

Розум, відчуття та емоції

Думала не допишу, але нині відчуваю потребу завершити почате. Адже вкотре я намагалася сьогодні пояснити різницю і знову, здається безуспішно.
Можливо я по своєму якось, спотворено це розумію.
Але у мене воно працює. То ж чому б ні? Спробую поділитись.
Одна проблема є лиш - назви. Не факт, що те, що я називаю білим, таким буде і у вашому сприйнятті, але все ж.
Я навчилася після років крайнощів розділяти відчуття і емоції.
Жити одним розумом не те щоб не правильно, але сухо, обмежено, одноманітно.
Пірнати з головою в емоції, втрачаючи контроль над ними - друга крайність.
Але є те, з чого все починається - відчуття. За ними виникає думка. Розум прагне їх проаналізувати і покласти на поличку, або ж викинути. А емоція виникає як реакція на результати аналізу. Знайдено приємний спогад/асоціацію - емоція світла і радісна, знайдено неприємний спогад - емоція відповідна. Та її можна уникнути, якщо відчуття спостерігати на протязі всього його часу протікання. Не реагувати, а спостерігати і насолоджуватись перебігом. Або ж просто приймати і тверезо визнавати факт його наявності, якщо це відчуття неприємне. Тверезо визнавати десь глибоко всередині. Не розумом, а серцем. Залишатися спостерігачем, тлом, на якому розгортаються події. Тоді можна відчути вдячність за все, що приходить. Тоді ти розумієш, що що б не відбувалося, воно не зачіпає тебе справжнього, не впливає на твою сутність.
Варто лише навчитися відчувати себе.

Ролі не мають значення

Певно, ролі не мають значення. Ті, хто має - залишаться, хтось піде, хтось прийде тимчасово, а хтось остаточно. Та ролі не мають значення. Байдуже хто кому і ким є. За межами звичайних прив'язаностей і визначень важливо лише те, що ми можемо дати, і що нам побажають дати у відповідь, з якою метою ми віддаватимемо і як прийматимемо дари інших.

Не моя

Не моя думка, але дуже сподобалась:  
- Жінка то є ємність, яку треба наповнювати, а не "відсьорбувати"...

Мої три види

Не знала наперед, що побачу тієї у ночі у сні, але знала що він буде. Було дано мені відповіді на запитання, що турбувало мене. Те, що я вже знала, доповнилося тим, що досі не наважувалася спитати.
І, здається, що мою дійсність хтось просто склав як сценарій, аби не скучно було ні переглядати його реалізацію, ні приймати у цій реалізації безпосередню участь.
Три можливих види моїх стосунків. Неймовірно порадувало те, що серед них відсутній варіант, у якому я була б диктатором.
Певно, відсортовані вони були у порядку зменшення  своєї привабливості для мене.
І зіткнулися в одну мить в одному місці моє минуле, теперішнє і, ймовірно, майбутнє, якого я ще не знаю.
Перший варіант небезпечний, але неймовірно заманливий. Він як виклик. Як заклик не шукати легких шляхів і зробити усе на максимум, на межі своїх можливостей.  У ньому відсутні "Я" і "Ти", натомість є лише нероздільне "Ми". Це був образ клубка з двох переплетених між собою по спіралі ниток: вишневої і зеленої. Клубок, який сяяв іскрами, і в якому двох не можна було розділити, не знищивши, не розмотавши до кінця весь клубок. Це була повна довіра, взаєморозуміння і рух в одному напрямку.
Другий варіант на перший погляд здався більш привабливим, ніж попередній: там я була квіткою, чарівною червоною квіткою посеред зеленого саду, виплеканою, доглянутою, але самостійною, не частиною чогось, а просто об'єктом для спостереження(захоплення?) у мене ні в чому не було потреби, мені ніхто нічим не дорікав і не диктував ніяких умов, я була не сама, але водночас сама по собі. Це було затишно і комфортно, але коли я повторно поринула у відчуття, які виникли в момент появи цього видіння, прийшла інформація, яка все змінила: "Яке б міцне коріння не дала квітці земля, а без Сонця(Світла) це нічого не варте". В моєму ж затишному саду було похмуро. Той садівник не міг забезпечити мене Сонцем, я могла б шукати і знаходити його і далі, але сама...
І, нарешті, третій варіант, від якого мені захотілося відгородитися, як тільки я вловила дух диктаторства. Я не бачила образів ні себе ні його. Лише сірий туман і сіра коробка на чорному фоні. По відчуттях у тій коробці нічого приємного. Здається, там мої пута, там набір обмежень, які я маю прийняти. На цьому дослідження варіанту три завершилось. Можливо, зараз надто рано ще, щоб ясніше бачити картину. Можливо моя інтерпретація була дещо спотворена моїми бажаннями, але... їх три. 

Бажай обережно

Бажай обережно.
І хай ніколи не настане той час, коли ти пошкодуєш хоча б про одне своє озвучене бажання.
Якось дружно потоком пішли в реалізацію безліч моїх мрій, навіть ті, про які я давно забула, намріяні п'ять і більше років тому. Тепер тільки обережно. Навіщо приваблювати до себе без потреби те, від чого хтось інший міг би отримати більше користі та задоволення.  Фільтруй бажання.

По Кастанеді

Всі образи мої від моїх же сподівань нездійснених.
Всі сподівання мої від неоднозначності слів і вчинків тих, хто мені небайдужий.
Хочеться все по Кастанеді: стати бездоганним воїном, який живе в тіні життєвих історій, спокійно приймаючи всі сторони свого перебування в цьому світі з їх радісними митями і з усим, що засмучує. Однаково сприймаючи як минучість і приємне і не дуже, виголошуючи в будь-якому  випадку своє звичне і безкінечно щире рішення: "і все ж..."
І все ж колесо долі крутиться далі. Щось нам дають міняти, а на щось - зась. Хоч сотню літ бийся головою об стіну, а якщо тобі не туди - все одно не отримаєш бажаного результату.
Бажання мої це другий мій ворог на шляху до спокою.
Як би навчитися душити їх ще у зародку і не давати квітнути пишними садами в моїй уяві.
Робити б свою світлу і водночас брудну роботу. Важливу роботу. Ту, для якої мене обрали. Чи яку я для себе випросила. От робити б її і більше нічим не перейматися.
Нікого в серце.
Нікого в оточення.
Нікого в думки.
І щоб усе завжди рівно. Рівно всередині, як би там не було зовні. Без реакцій і емоцій. З повним прийняттям і ясними діями.
Чи дійду колись я до цього?

Близький простір

Рано чи пізно у людей, з якими тісно спілкуєшся, починають з'являтися певні очікування стосовно твоєї поведінки та твоїх вчинків. А мені не цікаво відповідати чиїмось сподіванням.
А в мені щось прокидається, що навпаки хоче зробити всупереч.
Я хочу бути собою, робити те, що мені до душі і не перейматися через те, що хтось може бути цим розчарований.
Визнаю що і я сама можу так само очікувати і сподіватися, а потім розчаровано зітхати.
Тому більше нікого в мій близький простір. 

Сильна

Сильна не тому, що більше ніяк, не тому, що по-іншому не вмію....
Сильна через відсутність когось, з ким можна показати свою слабкість, розслабитись і бути безмежно жіночною і ніжною.

Мій список

Я вірю в те, що може бути просто.
З потрібною людиною і з потрібного моменту.
Без взаємних претензій і образ. З тверезим сприйняттям дійсності і щирим бажанням рухатися в одному напрямку.
І відсутність когось поруч свідчить наразі лише про рішучий намір на безкомпромісне щастя. З тим, хто прийме мене мною, з тим, кого і я не стану переробляти "під себе".
Мені потрібно насправді не так вже й багато:
- уваги трохи, уважності до мене, ласки, теплих слів - це все не потребує ніяких матеріальних затрат, але може створити затишну атмосферу навколо мене, що є запорукою спокою не лише мого, а й того, хто зможе дати мені це.
-  почуватися потрібною, цікавою, бажаною.
- не лише отримувати любов у всіх її проявах, а і віддавати від щирого серця, з радістю і вдячністю за те, що інший її приймає.
-  втілювати разом спільні мрії і допомагати по мірі можливостей у втіленні мрій один одного. З повним розумінням їх важливості для іншого і щирим бажанням бути співучасником їх реалізації.
- мати впевненість у людині, яка поруч, а відтак - почуватися захищеною. Знати, що завжди можеш розраховувати на підтримку.
- а ще мене треба іноді слухати і чути, реагувати якось на мої слова(обійми у цьому випадку мене цілком задовольнили б). Я не потребую того, щоб за мене приймали рішення. Я не прагну перекласти на чиїсь плечі свою відповідальність. Просто слухати і чути. Бо насправді і мені буває не завжди просто справитися з моїми реакціями на наслідки власних рішень. Достатньо просто бути поруч.
- почуватися іноді слабкою і  безпорадною. І навіть коли сильною - все одно жіночною(тут багато залежить від мене самої, але коли в тобі бачать прекрасну жінку - ти сама починаєш її глибше приймати, відчувати, розуміти).

Думаю цей список з часом буде продовжений. Він не такий вже й маленький, але, мені здається, що якщо мене любиш - то все це не важко, а навіть навпаки: щиро і з задоволенням.

Потребую

Я хочу віддавати своє тепло, ділитися ніжністю, огортати турботою, але так само я хочу, щоб мене хтось дорогий і рідний серцю просто загорнув у свої обійми і сказав: "все буде добре, а зараз просто відпочинь", і щоб слухав мене, іноді я так цього потребую. Треба хтось, хто розумітиме, хто розділятиме, хто схожий на мене  і разом з тим часом може бути значно сильнішим, аби я могла розслабитись і просто бути, і почуватися захищеною від усього в світі.  Надійного плеча потребую, впевненості якоїсь у тому, що завтра воно теж планує бути, хоче бути, готове бути, не дивлячись на те, що за великим рахунком не відомо які на нас плани у Бога.

Без відповідей

Коли ти весь час чимось зайнятий, такі питання не виникають. Цей жахливий стан відступає. Ти крутишся, бігаєш, щось починаєш, щось завершуєш, не зупиняючись, бо нема часу. Але як тільки навколо виникає тиша - він повертається знову. Знову постають переді мною питання, на які ніхто не зможе дати відповідь. Чужих відповідей багато. До якогось моменту вони цілком мене задовольняли, але щось зламалось. Я маю знайти свої власні. Я стомилася вірити. Я мушу знати.
Часом я буваю щаслива, усвідомлюючи повну відсутність сенсу у моєму житті. Це так легко і радісно: просто бути, тішитися з того, що відбувається і розуміти, що ні що не є важливим. Але бувають моменти такого відчаю, коли все в мені кричить "Господи! Та навіщо ж ми тут? Для чого ти мене сюди послав?" І ніби є у мене призначення: робота Твоя, Боже, яку я виконую з радістю і добросовісно. Але навіщо? Яка мета? Навіщо Ти через мене допомагаєш боротися іншим з їхніми демонами? Хіба їх Ти створив з уже вбудованим від самого початку сенсом?
Я не хочу вигадувати його собі. Але й не можу нікому відкрито зізнатися в цьому. Бо є люди, через наявність яких не можу собі дозволити відв'язатися від усього повністю. Мені не страшно того, що буде потім і як це буде. Я просто не бажаю засмучувати їх. Просто коли на мене хтось розраховує - я відчуваю необхідність бути готовою прийти на допомогу. Іноді цей обов'язок дуже обтяжує. Обмежує мою свободу, з якою я навряд чи знайшла б що зробити, якби вона стала абсолютною. Мене обтяжує наявність залежних по різних причинах від мене людей. І я не хотіла б збільшувати їхню кількість, що неодмінно станеться, якщо колись у мене з'явиться власна сім'я. І звідси у мене починається ще одне запитання: навіщо? Чому більшість прагнуть створити її? Чому так важливо народжувати дітей? Істот, які так само як ми прийдуть сюди без сенсу і або вигадають його для себе, або так, як я, в якийсь момент зупиняться і не зможуть знайти відповіді: "навіщо ми тут?"
Я ні в якому разі не бажаю собі смерті. Не раніше, ніж Ти, Боже, вирішиш, що вже час. Але все ж я чомусь вважаю, що лише вона здатна звільнити мене від роздумів, що відповіді я так і не знайду, перебуваючи тут. Тому я б хотіла знати що маю робити, аби ніколи більше не народжуватися. Я хочу, щоб це було останнє моє життя на цій планеті, останнє втілення моєї душі.

Як я стала безсердечною

Я не хотіла.
Я просто стомилась.
Якою б сильною не була людина в якусь мить вона сама потребує поруч з собою когось не те щоб сильного, і не обов'язково сильнішого за себе, а просто когось, хто може сховати її від світу у своїй увазі, обіймах, словах. Ми всі губимося і збиваємося зі шляху.
Тож я зупинилась. Чи просто відпочити, чи змінити напрямок, не знаю. Але я стомилась і зупинилась. І я навіть зізналась, що потребую допомоги. Безжальної, можливо, неприємної моєму его, безапеляційної, я потребую жорсткого втручання у мій світ!
Так, звісно я знаю, що й сама можу вишкрябатись, якось. Неодмінно. Але як хочеться іноді, щоб не самій, а з кимось за руку, потихеньку, повільно. Мені не треба жалості. Ні в якому разі. Просто підтримка. Просто розуміння моєї слабкості. Хай навіть я сама не розумію її причини. Прийняття мене, терпіння і очікування моменту коли я остаточно втомлюся і виснажена вирішу, нарешті, що не так і куди мені бігти далі.
Але так не буває. З тобою поки ти світла. З тобою поки ти радісна і легка. А твій розпач нікому не треба. З цим сама. Звісно, жодній людині не зрозуміти до кінця що в тобі твориться, але ж можна просто бути. Просто слухати мою маячню, аж поки вона вся не зійде нанівець(а вона неодмінно закінчиться якоїсь миті). Якщо я можу так бути - чому не може хтось? Але це нікому не треба.
Так само як і твоя турбота нікому не треба. Не давай більше ніж у тебе просять.
Для чого ви приходите, люди? Ви шукаєте легких рішень, але мінятися не бажаєте. І мене це вбиває. Мені не шкода витраченого часу, мені не шкода сказаних слів і зроблених дій. Але для чого воно вам, якщо нічого не зміниться?
Я прибиральниця. Прибиральниця ваших душ. Але який вам зиск з того, що там стане чисто, якщо у своїх головах ви й далі будете носити гори сміття... І нічого не зміниться, ви підете від мене такими ж як і прийшли. Хоча ні, можливо, ви підете ображеними і розчарованими, бо я зробила не те, чого ви сподівалися. Але ваше життя я за вас не проживу. Я не прийму ваші рішення за вас і не зроблю за вас необхідні рухи. Вибачте. Але  знаючи це я все одно буду прибирати у ваших душах, коли ви приходитимете. Лиш не буде більше ні співчуття, ні теплоти, ні підтримки. Якщо ви не попросите. І навіть якщо попросите, боюся, виглядатиме це з мого боку безжально і жорстко. Я викриватиму  ваші слабкості, так, як зараз викриваю свої власні і за це ви будете мене ненавидіти. Та ви вже мене ненавидите за те, що я говорю про ту гидоту, яку ми в собі творимо, ненавидите, бо бачите її в собі, і плекаєте, і не відпустите. Бо хто ви без неї? Які ви без неї? Ви ідентифікуєте себе з нею, ви зрослися, поріднилися. Вас без неї немає. Я не вирву силою те, чого ви не бажаєте відпустити.
Та я відпускаю свої сподівання.
Я відпускаю свої очікування стосовно кожного з вас.
Я відпускаю своє бажання зробити вас кращими для вас самих, а не для мене.
Я відпускаю свою віру в те, що ви дійсно хочете змін.
Я відпускаю віру в те, що якщо можу я - то може і хтось.
Ви не байдужі мені. Але я більше не бачу варіантів крім як бути безжальною. Безжальною до ваших слабкостей, безжальною до ваших сліз і скарг. Я втратила віру у доброту. Але добре, що доброта не є добром.
Тому мій вибір безжальне добро.
Я люблю вас, люди.

Те, що зветься словом "життя"

Є тільки шоу, яке ти можеш обіграти на власний розсуд, або взагалі відмовитися від нього. І просто бути у тиші і спокої наодинці з собою, аж поки хтось не втрутиться. Тоді муситимеш таки якось щось зіграти.
Якщо ти вже тут і якщо не хочеш вигадувати неіснуючого сенсу йому, то просто грай. Практикуй у свій власний спосіб контрольовану дурість, про яку так гарно писав Кастанеда. Давай те, що принесе іншим радість, або те, чого від тебе очікують - тобі то байдуже, тож яка різниця що робити, принаймні потішиш тих, хто таки вигадав для себе якийсь сенс...
Тебе весь час намагатимуться втягнути з головою у той хаос, що зветься життям. З якимись умовними цінностями, з якимись пріоритетними важливостями, і цілком ймовірно ти таки в якийсь момент забудеш, що ніщо у світі не є важливішим за все інше. А поки грай. Насолоджуйся грою. Насолоджуйся там, де інші навіть не підозрюють, що вони лише маріонетки власного розуму.

Маска

Люди навколо такі, як завжди, говорять таку ж маячню, як завжди, але я по-іншому на неї реагую. Насправді гарний у мене настрій. І я з радістю посміхалася б, але тоді маячні слухати доведеться  ще більше. Тому що моя посмішка або добре слово чомусь служать каталізатором, сигналом до дії. От і сиджу я надута як сич, і кидаюсь колючими фразами, показую найгидкіше, що у мені є, аби лиш менше привертати до себе увагу, аби не стимулювати у них бажання ділитися зі мною своїм внутрішнім хламом. 

Самотність

І все ж: у самотності є своя краса.
Сьогодні на мить побачила себе старою бабцею у невеличкій хатині, біля ніг лащився вгодований полосатий кіт і він був моїм єдиним компаньйоном. І я почувалася вдоволеною, розслабленою, в повній гармонії зі світом. Ця картина була мені приємна.
Можливо, я вже зараз хотіла б, щоб було так. А, можливо, мені бракує когось, хто б переконав мене, що може бути й по-іншому просто добре.