Як я стала безсердечною

Я не хотіла.
Я просто стомилась.
Якою б сильною не була людина в якусь мить вона сама потребує поруч з собою когось не те щоб сильного, і не обов'язково сильнішого за себе, а просто когось, хто може сховати її від світу у своїй увазі, обіймах, словах. Ми всі губимося і збиваємося зі шляху.
Тож я зупинилась. Чи просто відпочити, чи змінити напрямок, не знаю. Але я стомилась і зупинилась. І я навіть зізналась, що потребую допомоги. Безжальної, можливо, неприємної моєму его, безапеляційної, я потребую жорсткого втручання у мій світ!
Так, звісно я знаю, що й сама можу вишкрябатись, якось. Неодмінно. Але як хочеться іноді, щоб не самій, а з кимось за руку, потихеньку, повільно. Мені не треба жалості. Ні в якому разі. Просто підтримка. Просто розуміння моєї слабкості. Хай навіть я сама не розумію її причини. Прийняття мене, терпіння і очікування моменту коли я остаточно втомлюся і виснажена вирішу, нарешті, що не так і куди мені бігти далі.
Але так не буває. З тобою поки ти світла. З тобою поки ти радісна і легка. А твій розпач нікому не треба. З цим сама. Звісно, жодній людині не зрозуміти до кінця що в тобі твориться, але ж можна просто бути. Просто слухати мою маячню, аж поки вона вся не зійде нанівець(а вона неодмінно закінчиться якоїсь миті). Якщо я можу так бути - чому не може хтось? Але це нікому не треба.
Так само як і твоя турбота нікому не треба. Не давай більше ніж у тебе просять.
Для чого ви приходите, люди? Ви шукаєте легких рішень, але мінятися не бажаєте. І мене це вбиває. Мені не шкода витраченого часу, мені не шкода сказаних слів і зроблених дій. Але для чого воно вам, якщо нічого не зміниться?
Я прибиральниця. Прибиральниця ваших душ. Але який вам зиск з того, що там стане чисто, якщо у своїх головах ви й далі будете носити гори сміття... І нічого не зміниться, ви підете від мене такими ж як і прийшли. Хоча ні, можливо, ви підете ображеними і розчарованими, бо я зробила не те, чого ви сподівалися. Але ваше життя я за вас не проживу. Я не прийму ваші рішення за вас і не зроблю за вас необхідні рухи. Вибачте. Але  знаючи це я все одно буду прибирати у ваших душах, коли ви приходитимете. Лиш не буде більше ні співчуття, ні теплоти, ні підтримки. Якщо ви не попросите. І навіть якщо попросите, боюся, виглядатиме це з мого боку безжально і жорстко. Я викриватиму  ваші слабкості, так, як зараз викриваю свої власні і за це ви будете мене ненавидіти. Та ви вже мене ненавидите за те, що я говорю про ту гидоту, яку ми в собі творимо, ненавидите, бо бачите її в собі, і плекаєте, і не відпустите. Бо хто ви без неї? Які ви без неї? Ви ідентифікуєте себе з нею, ви зрослися, поріднилися. Вас без неї немає. Я не вирву силою те, чого ви не бажаєте відпустити.
Та я відпускаю свої сподівання.
Я відпускаю свої очікування стосовно кожного з вас.
Я відпускаю своє бажання зробити вас кращими для вас самих, а не для мене.
Я відпускаю свою віру в те, що ви дійсно хочете змін.
Я відпускаю віру в те, що якщо можу я - то може і хтось.
Ви не байдужі мені. Але я більше не бачу варіантів крім як бути безжальною. Безжальною до ваших слабкостей, безжальною до ваших сліз і скарг. Я втратила віру у доброту. Але добре, що доброта не є добром.
Тому мій вибір безжальне добро.
Я люблю вас, люди.