В мені присутній лише один з них.
І він полягає в тому, щоб не бути каталізатором, не стати причиню смутку/образи/розчарування.
Якщо ж моя совість чиста і жодних дій, спрямованих безпосередньо чи опосередковано на формування певних висновків не було - то хай вибачають вже. Перед ними немає у мене жодного почуття провини і, відповідно, не може бути ніякого страху в такому разі. За власні ілюзії кожен сам несе відповідальність.
Той інший страх теж не зовсім то й страх насправді. То скоріше небажання зашкодити, завдати болю, обережність. І коріння його сягає, цілком закономірно, мого власного досвіду. Я дуже близько для себе прийняла той факт, що не варто вчиняти з людьми так, як не хочеш щоб вчинили з тобою. Адже розплата часом наздоганяє нас несподівано, удар надходить звідти, звідки найменше очікуєш його отримати. І я переконана, що якщо і досі подібне зі мною трапляється - значить заслуговую я того, значить сама провокую появу цього у своєму сьогоденні. Значить ще є над чим працювати. Самі ж притягуємо і людей відповідних, і події у свою реальність.
Моя обережність - то скоріше відповідальність за свої слова, бажання послідовності у своїх вчинках.
Трохи було тих, хто забирав свої слова назад, тих, чиї слова не відповідали діям, але і я така теж була. Була, та більше не хочу. Тому все лише з повним усвідомленням можливих наслідків. Звісно, всього не передбачиш, але все ж: не настільки ми всі один від одного відрізняємось, тож завжди є певні уявлення про те, чого від тебе очікують в наслідок сказаного тобою, чи зробленого.
І на сам кінець: не так страшна розплата; просто хочеться бачити навколо радісні обличчя. І якщо я не можу зробити їх такими, то в моїх силах, принаймні, не змушувати їх зайвий раз плодити в собі негатив і ховати посмішки.
Немає коментарів:
Дописати коментар