Він каже, щоб стати вільною від тебе(чи загалом - від будь-чого/кого), треба знайти точку відліку. Пригадати коли і чому все почалося і в кому була причина. Треба навчитися говорити правду самій собі.
Причина була в мені. Я чомусь у цьому переконана. Коли і навіщо я все це почала? Версій багато, насправді, і я сама не знаю яка з них ближча до істини, і чи є істина хоча б в одній з них взагалі. Він каже, що будь-яка порожнеча має бути заповнена і питання лише в тому хто з'явиться на горизонті першим, аби зайняти вільне місце. Я й сама про це думала колись. І, можливо, так воно й було спочатку, але не тепер. Тепер вже ніщо, здається, не має значення. Ні сенсу ні значення.
Можливо, це була лише гра мого его, яке потребувало нової іграшки, коли втратило стару. Але... ти з'явився раніше, ніж я відчула втрату. І все ж, коли втрата стала очевидною - тебе стало в мені значно більше. Ти не лишив жодного міліметра вільного простору у моїй душі.
Ти був нудний і байдужий - я відмовилася вірити, що людина може бути настільки нецікавою і захотіла дослідити тебе. Дослідження можна було б продовжувати до нескінченності, але того, що було виявлено до сьогодні вже більше ніж достатньо, аби нишком захоплюватися тобою і губитися у власних чуттях, намагаючись добрати вірних слів, щоб висловити який ти. Власне: я побачила те, що сподівалася побачити. Ми творимо свою реальність власними думками. мабуть, і тебе я придумала собі таким, як сама схотіла.
Але чи могло бути в мені стільки сили, аби ту реальність, яку придумала собі я, могли побачити й інші?
Якщо спинити процес мислення - чи зникне разом з цим геть усе, що пов'язано з тобою? Маю сумніви стосовно цього. Бо вже пробувала. Можливо, лише інерція. Ажде всі наші енегретичні тіла нерозривно пов'язані між собою і змінивши щось в одному з них, треба міняти і в інших. Само воно не зникне одразу і назавжди.
Найбільше за все мене цікавить питання: чи було це грою? Байдуже, чим це було для тебе. Мені важливо чи грала я? Чи і справді я загралася так, що сама повірила у свою гру? Чи гордість зараз не дає мені визнати, що все було вигадане, чи я просто плутаю зараз грішне з праведним?
Часом мені здається, що я взагалі нічого не вирішую. Що всю дорогу мене щость підштовхувало і направляло. І все частіше здається, що це було щось, скоріше, лихе, ніж хороше. Але... вчора натрапила на слова, які говорять, що у Бога нема розподілу на хороше і погане. Все просто відбувається. Для чогось. І навіть якщо я справді все вигадала - то і це, певно, для чогось було потрібно
Наскільки я вільна сама обирати як далеко мені заблукати і яких дров наламати?
А точку відліку так і не знайдено.
Причина була в мені. Я чомусь у цьому переконана. Коли і навіщо я все це почала? Версій багато, насправді, і я сама не знаю яка з них ближча до істини, і чи є істина хоча б в одній з них взагалі. Він каже, що будь-яка порожнеча має бути заповнена і питання лише в тому хто з'явиться на горизонті першим, аби зайняти вільне місце. Я й сама про це думала колись. І, можливо, так воно й було спочатку, але не тепер. Тепер вже ніщо, здається, не має значення. Ні сенсу ні значення.
Можливо, це була лише гра мого его, яке потребувало нової іграшки, коли втратило стару. Але... ти з'явився раніше, ніж я відчула втрату. І все ж, коли втрата стала очевидною - тебе стало в мені значно більше. Ти не лишив жодного міліметра вільного простору у моїй душі.
Ти був нудний і байдужий - я відмовилася вірити, що людина може бути настільки нецікавою і захотіла дослідити тебе. Дослідження можна було б продовжувати до нескінченності, але того, що було виявлено до сьогодні вже більше ніж достатньо, аби нишком захоплюватися тобою і губитися у власних чуттях, намагаючись добрати вірних слів, щоб висловити який ти. Власне: я побачила те, що сподівалася побачити. Ми творимо свою реальність власними думками. мабуть, і тебе я придумала собі таким, як сама схотіла.
Але чи могло бути в мені стільки сили, аби ту реальність, яку придумала собі я, могли побачити й інші?
Якщо спинити процес мислення - чи зникне разом з цим геть усе, що пов'язано з тобою? Маю сумніви стосовно цього. Бо вже пробувала. Можливо, лише інерція. Ажде всі наші енегретичні тіла нерозривно пов'язані між собою і змінивши щось в одному з них, треба міняти і в інших. Само воно не зникне одразу і назавжди.
Найбільше за все мене цікавить питання: чи було це грою? Байдуже, чим це було для тебе. Мені важливо чи грала я? Чи і справді я загралася так, що сама повірила у свою гру? Чи гордість зараз не дає мені визнати, що все було вигадане, чи я просто плутаю зараз грішне з праведним?
Часом мені здається, що я взагалі нічого не вирішую. Що всю дорогу мене щость підштовхувало і направляло. І все частіше здається, що це було щось, скоріше, лихе, ніж хороше. Але... вчора натрапила на слова, які говорять, що у Бога нема розподілу на хороше і погане. Все просто відбувається. Для чогось. І навіть якщо я справді все вигадала - то і це, певно, для чогось було потрібно
Наскільки я вільна сама обирати як далеко мені заблукати і яких дров наламати?
А точку відліку так і не знайдено.
Немає коментарів:
Дописати коментар