Прозово-поетичне про Біль

Затаєний глибоко емоційний біль сковує наше духовне зростання не менш, ніж фізичний біль сковує фізичні рухи. Але у порівнянні з фізичним болем, біль Душі є більш підступним і часом непомітним. Часто ми ніяк не асоціюємо його з тими чи іншими негараздами, що трапляються на нашому життєвому шляху. І, що найгірше, не відчуваємо необхідності подолати його, розібратися з його причинами раз і назавжди, звільнитися від нього. Ми просто ховаємо його за ширму, коли він вкотре якимось чином намагається вилізти на поверхню та нагадати про свою присутність. А, виявляється, правильно усвідомлений він може стати рушійною силою нашого розвитку. Як парадоксально. Хотілося б мати інші способи. І вони є, напевне, але ж... нас треба стимулювати, аби ми рухалися. Хіба добровільно хтось забажає щось міняти у собі, у способі життя, в своєму світосприйнятті, бодай щось, якщо все тихо, спокійно і ніщо не турбує? Тому біль варто розуміти як вимушений засіб нашої душі для стимулювання процесу нашого ж розвитку.

Я дякую Тобі за весь той біль,
Затаєний так глибоко в мені,
Що я його не знала довгі дні.
Він став мені немов на рану сіль.

Я дякую Тобі за весь той шлях,
Яким з Твоєї милості пройшла
До миті де звершилось одкровення,
Що біль - то для Душі благословення.

Я дякую за все, чого навчив,
І байдуже, що падала без сил,
Знеможена здавалася зневірі,
Омріювані зраджувала цілі.

Я дякую Тобі за весь той біль,
Якого не завдати Ти не смів.
Я визнаю сповна його сьогодні
І відтепер нарешті на свободі.