Безжальність - повна відсутність жалю.
Жалість гірша ненависті, бо на перший погляд здається такою людяною і хорошою.
За своєю природою ми усі на глибинному рівні безжальні. Але чомусь у суспільстві так уже склалося, що безжалісним бути погано, безжалісним бути соромно. А от коли ти когось жалієш - то і сам собі і тим, кому ти це демонструєш, здаєшся кращим, вищим за того, на кого направлена твоя жалість(бо жалієш - ти, а не тебе, отже, у тебе самого не все так кепсько, отже комусь зараз гірше, ніж тобі і ти у певній мірі втішаєся з цього. Правда ж? Ну зізнайся сам собі).
Жалість - побічний продукт нашої еволюції. Вона ница і потворна. Вона не вимагає відповідальності - тому так легко прижилася і зробила нас боягузливими і дріб'язковими. Жалість - зло, замасковане під добро.
Інша справа співпереживання(сострадание). Підніміть руки хто здатен на нього? Хто готовий по-справжньому розділити з людиною її негаразди? Взяти за руку і пліч-о-пліч пройти з нею крізь вир її негараздів так, ніби вони твої власні. Тверезо поглянути на проблему і прийняти участь у пошуку її рішення з відчуттям, ніби це життєво важливо для тебе самого.
Простіше кинути копійчину в стару бляшанку і пройти собі далі, залишившись задоволеним собою, своєю великодушністю. Але цим ти тільки зайвий раз доведеш жебраку, що жебракування - це єдиний спосіб отримати гроші. А будь-яка наша жалість і є такою копійчиною, кинутою тому, хто потребує якщо не допомоги то краще вже вашого цілковитого невтручання.
Співпереживання - безжалісне. Бо коли ти насправді бажаєш комусь добра, часом треба дозволити йому впасти, дозволити заблукати, зробити помилку. І ти готовий падати разом із ним, якщо не маєш на думці, як наразі можна обійтися без цього, або підхоплюєш його в падінні і несеш деякий час на руках, з єдиним відчуттям: ти просто робиш так, як мав зробити, не відчуваючи себе героєм. І ти готовий блукати з ним, якщо й сам не бачиш поки виходу з лабіринту, або пропонуєш йому своє товариство, якщо у тебе вже є потрібна для виходу карта, не хизуючись нею. І ти визнаєш доречність його помилок, бо і сам наробив їх уже достатньо, і ще, безперечно, зробиш не одну. Ти приймаєш його усім серцем і готовий відгукнутися при найменшій потребі на його клич. Але при цьому ти залишаєшся тверезим і незворушним - таким є добро.
Жалість гірша ненависті, бо на перший погляд здається такою людяною і хорошою.
За своєю природою ми усі на глибинному рівні безжальні. Але чомусь у суспільстві так уже склалося, що безжалісним бути погано, безжалісним бути соромно. А от коли ти когось жалієш - то і сам собі і тим, кому ти це демонструєш, здаєшся кращим, вищим за того, на кого направлена твоя жалість(бо жалієш - ти, а не тебе, отже, у тебе самого не все так кепсько, отже комусь зараз гірше, ніж тобі і ти у певній мірі втішаєся з цього. Правда ж? Ну зізнайся сам собі).
Жалість - побічний продукт нашої еволюції. Вона ница і потворна. Вона не вимагає відповідальності - тому так легко прижилася і зробила нас боягузливими і дріб'язковими. Жалість - зло, замасковане під добро.
Інша справа співпереживання(сострадание). Підніміть руки хто здатен на нього? Хто готовий по-справжньому розділити з людиною її негаразди? Взяти за руку і пліч-о-пліч пройти з нею крізь вир її негараздів так, ніби вони твої власні. Тверезо поглянути на проблему і прийняти участь у пошуку її рішення з відчуттям, ніби це життєво важливо для тебе самого.
Простіше кинути копійчину в стару бляшанку і пройти собі далі, залишившись задоволеним собою, своєю великодушністю. Але цим ти тільки зайвий раз доведеш жебраку, що жебракування - це єдиний спосіб отримати гроші. А будь-яка наша жалість і є такою копійчиною, кинутою тому, хто потребує якщо не допомоги то краще вже вашого цілковитого невтручання.
Співпереживання - безжалісне. Бо коли ти насправді бажаєш комусь добра, часом треба дозволити йому впасти, дозволити заблукати, зробити помилку. І ти готовий падати разом із ним, якщо не маєш на думці, як наразі можна обійтися без цього, або підхоплюєш його в падінні і несеш деякий час на руках, з єдиним відчуттям: ти просто робиш так, як мав зробити, не відчуваючи себе героєм. І ти готовий блукати з ним, якщо й сам не бачиш поки виходу з лабіринту, або пропонуєш йому своє товариство, якщо у тебе вже є потрібна для виходу карта, не хизуючись нею. І ти визнаєш доречність його помилок, бо і сам наробив їх уже достатньо, і ще, безперечно, зробиш не одну. Ти приймаєш його усім серцем і готовий відгукнутися при найменшій потребі на його клич. Але при цьому ти залишаєшся тверезим і незворушним - таким є добро.
Немає коментарів:
Дописати коментар