Вгору

Рухайся, будь ласка, вгору.
Так довше і важче, але, прошу тебе: давай краще вгору.
Я вже ходила тим іншим шляхом. Там справді простіше. Але звідти важко буває потім звернути. Не те щоб важко. Ти просто вже не бачиш для чого повертатися, до кого, куди... Тобі стає байдуже до себе самого. І, можливо, так значно легше, ніж весь час шукати що з тобою не так, хто ти і для чого ти, але кожна сходинка вниз робить тебе менше людиною.., віддаляє тебе від того, заради чого ти сюди прийшов.
Я також все ще  не знаю причин чому я тут і чому все так, як воно є. Але якесь внутрішнє чуття підказує, що краще повільніше і болісніше, але не туди, куди вже ходила і де не знайшла нічого, крім забуття, нічого крім тимчасового, нетривалого випадіння з реальності, яку ми кожен сам собі вимальовуємо у своїй уяві щомиті. Зрештою: сто відсотків нашого нефізичного болю спричиняють наші власні думки, наші ставлення до того, що відбувається, наші уявлення про людей, які нас оточують і так часто не виправдовують наших сподівань. Отже, в основі бажання втечі лежить бажання позбавитись від думок. Змінити своє сприйняття. І саме з цієї точки, де виникає подібне бажання, ти можеш робити вибір: або піднятися над своїми думками і почуттями - подивитися на них як сторонній спостерігач, або спуститися нижче рівня їх виникнення. Спускатися завжди легше, ніж підійматися. Але ти спробуй. Будь ласка, пробуй потихеньку рухатися вгору.