Час минає, а сталеві лещата у грудях не послаблюють свого тиску.
Я вкотре своїм опором заганяю себе в крайнощі, і лиш при 38,9 по Цельсію таки визнаю, що треба визнати і зізнатися хоча б собі, що геть не байдуже. Що його бракує. Що сумно від його рішення і важко виконувати його останнє бажання - мовчки зникнути назавжди без жодних запитань. Що виснажливий кашель - то всі мої не сказані йому слова, що задушливий нежить - то мої не виплакані сльози, для яких я так і не знайшла часу(все сподівалася, що з якоїсь миті це вже стане непотрібним).
Я собі нагадую щеня, яке ще вчора раділо, коли до нього зверталися, лащилося, вихляло радісно хвостом, підставляло мордочку теплій долоні, насолоджуючись її теплом, і не думало, що його радість може колись отак раптово скінчитися, що його можна отак просто залишити і більше не згадати. Та, виявляється, можна. Люди цього світу ніколи не перестануть мене дивувати. А я, певне, ніколи так і не перестану їм довіряти, відкриватися і, нажаль, сподіватися чогось.
Чого мені хотілося б позбутися найбільше - це сподівань. Ніхто ж не зобов'язаний справджувати їх. Я це розумію. І ніхто не зобов'язаний завжди бути таким, яким здався нам одного разу. Але так хочеться, щоб існувало щось у цім світі незмінне, стабільне та надійне. А його не існує. І не може існувати в принципі. Така вже особливість цього мінливого світу.
Вчора єдине, що мене змусило піднятися з ліжка - це бажання випити чаю з лимоном. Ще ніколи причини не були такими до абсурду дріб'язковими. Сьогодні вже не хотілося навіть чаю. Але він все одно був(а раптом?..) А раптом не сталося. Сталося лише відчуття, ніби тебе розірвали навпіл, а потім як-попало зліпили до купи пластиліном.
Мені чомусь здавалося, що ніхто не помічає зміни мого настрою. Виявилося, що його бачуть усі. Тільки ніхто не знатиме причин. Бо я менше за все хочу жалості. Власне, я взагалі не знаю чого я зараз хочу. Можливо, якоїсь вибіркової амнезії.
Розумію, що якось таки можу подолати цей жалюгідний стан. І часом навіть здається, що його вже здолано. Але дуже швидко все повертається назад і вдаряє з новою силою.
Розумію, що якось можу, але поки не знаю як.
Я вкотре своїм опором заганяю себе в крайнощі, і лиш при 38,9 по Цельсію таки визнаю, що треба визнати і зізнатися хоча б собі, що геть не байдуже. Що його бракує. Що сумно від його рішення і важко виконувати його останнє бажання - мовчки зникнути назавжди без жодних запитань. Що виснажливий кашель - то всі мої не сказані йому слова, що задушливий нежить - то мої не виплакані сльози, для яких я так і не знайшла часу(все сподівалася, що з якоїсь миті це вже стане непотрібним).
Я собі нагадую щеня, яке ще вчора раділо, коли до нього зверталися, лащилося, вихляло радісно хвостом, підставляло мордочку теплій долоні, насолоджуючись її теплом, і не думало, що його радість може колись отак раптово скінчитися, що його можна отак просто залишити і більше не згадати. Та, виявляється, можна. Люди цього світу ніколи не перестануть мене дивувати. А я, певне, ніколи так і не перестану їм довіряти, відкриватися і, нажаль, сподіватися чогось.
Чого мені хотілося б позбутися найбільше - це сподівань. Ніхто ж не зобов'язаний справджувати їх. Я це розумію. І ніхто не зобов'язаний завжди бути таким, яким здався нам одного разу. Але так хочеться, щоб існувало щось у цім світі незмінне, стабільне та надійне. А його не існує. І не може існувати в принципі. Така вже особливість цього мінливого світу.
Вчора єдине, що мене змусило піднятися з ліжка - це бажання випити чаю з лимоном. Ще ніколи причини не були такими до абсурду дріб'язковими. Сьогодні вже не хотілося навіть чаю. Але він все одно був(а раптом?..) А раптом не сталося. Сталося лише відчуття, ніби тебе розірвали навпіл, а потім як-попало зліпили до купи пластиліном.
Мені чомусь здавалося, що ніхто не помічає зміни мого настрою. Виявилося, що його бачуть усі. Тільки ніхто не знатиме причин. Бо я менше за все хочу жалості. Власне, я взагалі не знаю чого я зараз хочу. Можливо, якоїсь вибіркової амнезії.
Розумію, що якось таки можу подолати цей жалюгідний стан. І часом навіть здається, що його вже здолано. Але дуже швидко все повертається назад і вдаряє з новою силою.
Розумію, що якось можу, але поки не знаю як.
Немає коментарів:
Дописати коментар