Не вона...

Вона з'явилася першою.  Сірою, несправною та заіржавілою.
Зараз вона красива, відреставрована, сяюча, синя... моя...
І вона дорога мені, бо я вклала у неї багато часу, зусиль та натхнення.
Я дбайливо витираю з неї пил, зрідка заправляю аркуш паперу і торкаюся її клавіш, але продовжую любити іншу. Ту, що звучала під моїми пальцями дуже недовго, а потім повернулася туди, звідки прийшла. Я люблю її з облупленим корпусом і як-попало наспіх запаяним  механізмом підйому стрічки, люблю її зміщену донизу цифру "9" і її праву задню ніжку, яка вже хтозна відколи без пом'якшуючої гумки, тому трохи коротша за інші, люблю м'який і рішучий звук удару її літер об гумовий барабан крізь папір і її лунке "Дзень" при переводі каретки.
Вона незрівнянна, але тепер я боюся навіть просто побачити її. Бо навіщо, якщо вона ніколи не зможе стати моєю...