Невпевненість

Часто я надто багато думаю перш ніж прийняти рішення і почати діяти.
Думаю не тим органом, яким треба було б.
Я погано вмію слухати серце, а робота мозку заключається в тому, аби весь час породжувати сумніви, шукати "за" і "проти". Він у мене зазвичай такий голосний і гучний, що серця розчути майже неможливо. От і маємо лише купу сумнів і невпевненості.
Найкращі мої рішення приходили спонтанно, без роздумів.
Я скаржуся, що мені бракує тиші зовні, але не можу забезпечити її необхідну кількість навіть у себе всередині.

Диктаторство

Я не проти, щоб мною керували, якщо  з розумом(не сухим інтелектом, а тим, який поєднує в собі інтелектуальну та інтуїтивну(духовну) складові). Якщо ж ніхто не бажає брати на себе відповідальності і урегульовувати процес, аби він якнайшвидше і якнайкраще дійшов до свого логічного завершення - то гріх не скористатися ситуацією, особливо тоді, коли маєш певні уявлення про те, до чого треба дійти в результаті. Але часом мене і справді заносить. Я настільки хочу, щоб події розвивалися саме за моїм сценарієм, що схильна переконувати учасників процесу у правильності саме моєї версії сценарію. Звісно ж не всіх і не завжди таке влаштовує. От вони мене тихенько собі й називають диктатором.
Мені здавалося, що я вже переросла цю рису, але... Для моєї сестри я і досі диктатор. Можливо, тут проблема не стільки в мені, як у ній. У відсутності ініціативносі з її боку, у відсутності бачення послідовності необхідних дій, у відсутності бажання брати на себе якусь відповідальність. Обов'язково спробую в якійсь ситуації передати ініціативу повністю у її руки. Цікаво чим завершиться.

Прискіпливість

Найчастіше від цього страждають найближчі люди.
Мої зауваження малоприємні, але мета їхня на перший погляд здається благородною: я хочу аби вони були кращими. Як сказав у своїй останній лекції Ренді Пауш: "Якщо вас не критикують - значить на вас забили".
Прискіпуюсь, коли бачу, що може зробити краще, ніж зробив, але й прискіпусь тоді, коли зробив не так, як зробила б я, чи не так, як хотіла я, щоб він зробив.
Тому що бракує довіри.
Кожен вільний сам визначати свої межі і рівні. Кожен вільний робити власні помилки. А я маю довіряти Всесвіту і приймати те, що люди навколо не завжди такі, якими б мені хотілося їх бачити.

Дратівливість

 Іноді мені бракує терпіння. Терпіння переважно по відношенню до людей. Дратує, коли людина не може чітко висловити чого вона від мене хоче. Дратують особи, які не здатні тримати себе в руках(тут сама не без гріха) а ще ті, хто робить із себе жертву, перекладає свою провину(відповідальність) на когось(напевне, я дратуюся через те, що сама вже не можу бути настільки легковажною, щоб відмовитися від відповідальності за себе).

Вибуховість

Я запальна. І я намагаюся з цим боротися. Мене легко роздратувати і так само легко заспокоїти(не всі, звісно, знають як, але, на щастя, дехто таки знає). Рідко бувають випадки, коли моє роздратування переростає у некерований гнів, але таке ще трапляється. І, як мені завжди потім здається, не безпідставно. Власне, підстави і виправдання я завжди здатна вигадати як для себе  так і для інших. Але не завжди їх шукаю. Бо частенько здатна робити з мухи слона(визнаю). А потім, глянувши на свою реакцію вже спокійним, критичним поглядом, не залишається нічого іншого, крім як посміятися з себе. Я не люблю повторювати двічі і не люблю пояснювати очевидне. А найбільше мене розпалює необхідність виконувати безглузді задачі(але бурчу і все одно роблю їх, бо робота така, ніхто не примушує, сама вибирала). Можливо, сюди треба підключати більше почуття гумору?

Сподівання

Вони часто призводять до розчарувань, що здатні навіть переростати у депресії. Адже ніхто не зобов'язаний виправдовувати моїх сподівань. Ніхто не мусить зі мною чинити так, як вчинила б я сама, і тому сподіваюся цього й від інших. В результаті почуваєся зрадженою, ошуканою, обманутою, а по суті надурила себе сама.
Їх варто замінити вірою, чи навіть краще просто довірою(до людей, до життя - до всього). Тоді, що б не сталося, це буде легше прийняти. І реалізовані Всесвітом варіанти можуть виходити навіть кращими, ніж я собі здатна придумати.

Заздрісність

Є в мені й таке.
Це відчуття  не зле, не сліпе і всепоглинаюче. Але трапляється, що от хочу я те, що є у когось, чи таке, яке є у когось, бо воно б мені пасувало, я б знайшла йому краще застосування, чи(увага!) найбільша помилка: я почувалася б щасливішою, якби воно у мене було. Іноді я не можу зрозуміти, чому життя дало це не мені, а комусь, забуваючи про те, що той хтось не має натомість чогось, що є у мене, чи на додачу до того, що мені приглянулося, має якийсь бонус, наявність якого для мене могла б бути неприйнятною. Тож Всесвіт краще знає що кому з нас треба - от це я собі й намагаюсь нагадувати щоразу, коли виникає відчуття заздрості.
Якщо у мене чогось нема - значить я маю змогу отримати щось значно краще і підходяще саме для мене.

Осуд

Треба, врешті, написати про те, чим я грішу. Про те, що живе в мені там, куди ще не дісталася любов і на чому я часто ловила інших і дратувалася з такої їх поведінки.
Одне з явищ цієї категорії - це осуд. Не так засудження, як просто судження, порівняння, оцінювання.
Певно, у мене є якісь шаблони, якісь уявлення про нормальність поведінки, зовнішнього вигляду, і т. д. Коли хтось виходить за рамки цих моїх уявлень - я беруся оцінювати і судити. Іноді навіть вслух(звісно що не в присутності об'єкта, який розглядається)Чому я це роблю? Та, мабуть, тому, що всі так час від часу роблять і, схоже, вважають нормою. А це гидко насправді. Це негідно. Я сама часто відмовляюся відповідати загальноприйнятим нормам, а від решти чекаю, що вони будуть правильним і передбачуваними. Чому я вважаю, що мені можна більше, ніж комусь?
Зараз вже вдається ловити себе в моменти, коли вмикається цей процес. Незвично бачити себе такою гидкою. Але поки що це частина мене. Чим пильніше я за нею спостерігатиму - тим скоріше вона трансформується у щось менш огидне і більш прийнятне. Мені здаєтсья це щось можна назвати прийняттям.

Щастя

Я сьогодні спитала своїх ангелів чи я щаслива.
Відповідь мене здивувала й збентежила: виявилося, що ні.
Почала перебирати те, чого мені могло б бракувати для повного щастя, але жоден з запропонованих варіантів не отримав узгодження.
Аж раптом прийшла підказка: "Розуміти хто ти" - певно, це і є справжнє і єдине щастя.
І, мабуть, не лише для мене, а й для кожного з нас.
Лишилось зовсім трішки: зрозуміти хто ж я :)

....

Я не радію Тобі, бо в Твоїй присутності я і є Радість.
Коли я посміхаюсь Тобі, я - Посмішка.
Коли обіймаю Тебе - просто Обійми.
І я не люблю Тебе: я є Любов.

Що б ти не робив

Що б ти не робив - це має наближувати тебе до себе самого. До розуміння та втілення твого призначення. А значить: що б ти не робив - твоє серце має відчувати легкість від твоїх рішень, радість від їх реалізації, спокій у миті, коли нічого не відбувається. Бо перепочинок є обов'язковою складовою подорожі, що приходить на зміну руху.
Ти можеш відчувати тривогу, ти можеш відчувати розгубленість чи страх - вони виникають  в передчутті найбільших відкриттів, на порозі найважливіших змін. І вони здатні спинити тебе. Не дати зробити вирішальний крок. Але коли до них прислухатися уважніше - вони помітно відрізняються від тих, які виникають як застереження перед невірним кроком і по суті є лише витівками твого розумую, який зміни не дуже то й полюбляє. Вчись відрізняти одні від інших. Уяви себе в світі, де крок вже зроблено. Якщо при цьому твоє серце сповниться радістю - дій без роздумів. Коли ж його поглине порожнеча - перепочинь.

Сумно

Люди, ви мене засмучуєте!
Окрім того, що лише одиниці із вас хоча б приблизно знають з власного досвіду що означає любити(справді любити) ви ще й безсоромно висміюєте почуття тих, хто в меншості. Тих, хто не боїться відкривати свого серця і впускати до нього інших людей. Хто відчуває потребу залишатися відкритим не залежно ні від чого. Не всупереч чомусь. Не за для чогось. А просто не залежно ні від чого. Щиро і з радістю.
Ви натхненно приймаєтеся судити про те, чого  самі не відчуваєте. А чому не відчуваєте? Бо потрібна мужність. Бо потрібна відвага. І потрібне смирення. Правда страшно показувати своє нутро і відповідати за його вміст? Правда боязко стати вразливим і просто довіряти? А висміювати когось, кому це не страшно - як два пальці об асфальт.
Не маючи поваги до інших - ви й себе поважати не здатні.
Люди, мені сумно бути оточеною вами такими.

Так просто

Щоб позбавитися своїх недосконалостей буває достаньо просто визнати їх наявність.

На паузі

Поки ти вдаєш з себе абсолютне добро або зло - ти на паузі. Поки ти не визнаєш у собі одну зі сторін - життя в тобі не тече.
В нашому світі все так спроектовано: має бути як плюс так і мінус - лише за таких умов можливий рух. А вгору чи вниз - залежить уже від тебе.

Майбутнє

Майбутнє невизначене.
Ми схильні вірити у його напередвизначеність тоді, коли(і тому, що) не чуємо власної Душі і без її участі(і всупереч її потребам) намагаємося щось змінювати, будувати чи руйнувати. А у неї інші плани для нас. Вона не згодна з нашими діями і продовжує рухати нас у тому напрямку, який для нас неодмінно є кращим(кориснішим), ніж той, що ми самі собі придумали.І в результаті виникають думки типу "від долі не втечеш".  Звісно ми приходимо у цей Світ зі списком уроків, які маємо пройти, але для кожного уроку існує безліч варіантів реалізації. І від того, який шлях ти обрав для проходження поточного уроку, залежить те, чи знадобиться тобі проходити наступний.  Завжди є ймовірність, що потреба у ньому може відпасти взагалі.

Чотиривимірна в'зниця

Безпорадна і непрактична - мінімум, яким можна себе охарактеризувати за обставин, коли тобі конче потрібно прямо зараз опинитися десь, де ти потрібна. А ти змушена летіти на зупинку, тремтіти від хвилювання в маршрутці дорогою і знову летіти - з маршрутки до пункту призначення і думати: "Чому мені не доступна можливість телепортації? "і злитися на своє чотиривимірне тіло,  і, як ніколи відчувати підступність часу і простору, які відділяють тебе від цілі. Бо іноді все вирішують секунди. Бо іноді все вирішують міліметри... 

Останній пункт

Моя єдина нерозв'язана прив'язаність - Люди.
Подолати її - і я Свобода.

Листи з минулого

Сьогодні позбирала по схованках листи, які колись писала собі в майбутнє.
І зрозуміла, що солодко не бувало майже ніколи.
І, можливо, тоді я була сильнішою, ніж тепер. А ще безглуздо категоричною, як показав час, бо деякі прощання так і не стали крапками, а деякі граблі так і не було правильно використано. Читаю себе і розумію, що залишається в мені щось незмінне. І, певно, це добре. Недобре лиш те, що, здається, я майже не виросла з часу останнього листа.
Можливо, далі просто страшно.
Страшно, що люди можуть стати не такими важливими, як тепер.
Страшно уявляти, що насправді можливо жити й без найближчих  та найдорожчих.
І що з усим я зможу справитися сама.
Страшно мати картинку світу не таку, як у решти і за рахунок цього не мати нікого, з ким можна було б її розділити.

 

Грати

Він грає своє життя, як це може робити лише людина, яка знає хто вона і навіщо тут.
Він грає ідеального чоловіка.
Грає татка.
Грає суворого дядю і доброго мага.
Грає того, кого вважає за потрібне грати саме зараз.
Та всі його дії незмінно просякнуті любов'ю.
Він живе переважно за правилами суспільства, але при цьому у нього є непохитна система власних правил, яка змінюється в залежності від обставин.
Його життя просте, бо він точно знає, що все, що ми можемо робити в цьому світі - це грати. Грати на стороні добра, або зла. Балансувати на грані між ними обома, не завжди вловлюючи де вона та розмита грань.
Він точно знає. А я поки що можу тільки вірити, що насправді все не так серйозно, як ми собі думаємо. Що і справді тут треба просто зіграти якнайкраще, щоб потім радісно аплодувати власній грі, коли все підійде до свого логічного завершення.
І поки що мої драми для мене справжні, прощання болючі, почуття - серйозні, досягнення - радісні, сльози - щирі, серце - сліпе і довірливе...
Грати я ще не можу. Бо поки що лиш починаю здогадуватись ким я є насправді.

Про щастя

Щастя - це радість, яка має причину.

Інвентаризація

Корисно час від часу проводити інвентаризацію власних бажань.
Деякі з них, перебуваючи в режимі очікування, стають неактуальним, а деякі, може, такими ніколи й не були, насправді.
Треба бути чесним перед собою(це навіть важливіше за чесність перед іншими). І приймати відповідальність за кожне своє побажання та наслідки його реалізації.
Виявила у себе кілька таких бажань, до здійснення яких, насправді ще не готова(принаймні у такому формулюванні, в якому вони жили в мені досить тривалий час, певно, від самого свого народження). Спробувала уявити, що вони буквально здійснилися от прямо зараз - і  втекти захотілося від такої дійсності хто зна куди.
Тож: дякую, Всесвіте, що не послухався мене і не здійснив їх. Істино: Ти краще за нас самих знаєш, що нам насправді потрібно.

Розірване коло

У мене вперше в житті не виникає бажання "заткнути дірку" у серці кимось новим.
Завжди так було: коли хтось зникав - я обов'язково шукала чогось/когось, чим/ким  можна було б якось заповнити порожнечу, якогось замінника, до якого з часом так само прив'язувалась і знову - по колу...
Тепер, певно, коло нарешті розірвано.
Хай буде порожньо. Нікого й нічого не треба.

Бачити глибоко

Чому зовнішнє вкотре бере гору над внутрішнім?
Невже я все ще порожня всередині, і можу бути тільки спокусою комусь?
Комусь, хто з нею бореться, і так само комусь, хто навіть не намагається цього робити.
Чи я просто не здатна ламати усталені стереотипи, вже сформовану думку про мене?
Набридло. Сумно. Принизливо.

Моє бажання бути дружелюбною і відкритою сприймається спотворено.
Щось, певне, я роблю не так. Але що?
Можливо той, хто не знає істиної ціни життя, не здатен бачити глибоко. А, може, й немає в моїй глибині що бачити.

Гріє лиш загадкове і несподіване почуте від воїна: "Ти розумієш нас більше, ніж будь-хто..."
Вов, я молитимусь за тебе.

Я хотіла б

Я хотіла б, щоб Ти хоч на мить відчув таку важкість і порожнечу, як я відчуваю тепер. Тільки на мить. Щоб більше ніколи і ні з ким так не вийшло.
Щоб навчився спинятися вчасно.

Я хотіла б, щоб Тобі не було так легко викинути мене зі свого життя.
Нащо це мені? Не знаю. Можливо, надто болісно почуватися чимось таким незначним, про що можна забути, поклавши телефонну трубку після слова "Прощавай".

Жорстоке бажання для людини, яка любить, але я визнаю його - і це моя маленька перемога над собою.

Хтось з мудреців сказав: "Що легко - те правильно".
Тож, певно, добре, що прийнаймні Тобі зараз легко.

Від усіх

Насправді сховатися хочеться не від усіх, а "від усіх, крім..."
Крім тих, хто має співзвучні з твоїми душевні вібрації.
Крім тих, хто налаштований на ту ж частоту сприйняття світу, що і ти.
Але як часто ми встигаємо сховатися ще до того, як зможемо впізнати їх.

Заготовки

Ніколи не знаєш, як вчиниш у якомусь конкретному випадку, доки він(той випадок) не трапиться у твоєму власному житті.  Тоді хочеться викинути на смітник всі придумані колись заготовки сценаріїв. Чи навіть не просто хочеться. А по-іншому не можеться.

Коли щось перестає викликати радість - від нього час позбавлятися.
Але іноді думки про те, що можеш чогось позбавитись, достатньо, аби зрозуміти, що воно й досі викликає радість.

Загублена у часі

Спросоння загубитися у часі. Спочатку подумати з радістю, що сьогодні понеділок. Та, врешті, збагнути, що насправді субота! І радіти цьому не менше. Бути переконаною, що за вікном пізня тепла весна, і не одразу пригадати, що насправді вже середина осені!
Не знаю де я блукаю у своїх снах, але пробудження після них бувають доволі цікавими.

Деталі

Як можна жити з картинкою світу, в якій немає деталей?
Як можна помічати один об'єкт, і не помітити при цьому ще десять поруч з ним?
Це не є концентрація на цілі. Це є процес роздирання власного життя на незв'язні фрагменти, вихоплені вибірково із контексту.
Можна бачити лише колодязь, до якого маєш мету дістатися. А можна бачити крім нього залиту сонцем траву вздовж дороги, що до нього  веде, лагідне небо над головою, можна чути пташині пісні, що доносяться з чийогось неподалік розташованого саду, насолоджуватися теплим вітерцем на своїй шкірі - і все це одночасно. А діставшись колодязя - пити прохолодну воду, все ще відчуваючи всіма органами чуттів небо, сонце, вітер, траву, птахів....Хіба не дивовижно?
Є і зворотня сторона, яка менш приємна, але невід'ємно присутня. Можливо хтось потребував нашої допомоги - а ми не помітили, бо не були достатньо уважними, можливо нам трапився хтось, хто міг би допомогти нам самим дійти до цілі скоріше - а ми знову ж таки проґавили.
На світ варто дивитися широко відкритими очима - тільки так можна збагнути його досконалість і відчути себе цілісним та наповненим.
У світ варто іти з широко відкритим серцем, бо все найкраще він відкриває лише тому, хто відкритий до нього.

Прожити чи запам'ятати

Будь-який момент життя варто проживати максимально усвідомлено.
У спробах зберегти щось на згадку так легко втратити красу моменту. І замість того, аби прожити сповна, взяти і відкласти це у пам'яті, щоб при нагоді діставати звідти і домріювати те, що не було прожите.
Я не хочу так більше.
Але неймовірно сумно стає від того, що моменти, прожиті до останньої краплі, вже наступної миті після їх завершення, здаються лише далекою казкою, а впертий приземлений розум починає піддавати сумнівам факт їхнього звершення.

 

Хвилями

Як добре, що життя протікає хвилями. Що в ньому є періоди яскравих емоцій та невгамовної активності, що змінюються періодами тихого спостереження за всим, що довкола, періодами розслабленого перебування осторонь всього, що могло б змусити бути активним.
Схоже мені вдалося визначити довжину хвилі мого життя. Вона ідеальна. Вона не дає стати виснаженою раніше, ніж наступить період відпочинку. Все протікає найкращим чином. Все приходить у свій час і йде тоді, коли вичерпує свій ресурс.
Досконалість будови Всесвіту не припиняє дивувати.

Воістину кажуть: ніхто не приходить у наше життя випадково. І все у нім трапляється вчасно, хоч не завжди ми здатні це зрозуміти і прийняти.
Тільки себе буває так важко не сприймати як невчасну, недоречну випадковість у чиїхось життях.

Коли пам'ятаєш

Ловити з завмиранням серця кожне слово,  радіти кожній миті, коли можеш бачити, насолоджуватися кожним дотиком, зосередивши всю увагу на одному моменті: на тому, який відбувається саме зараз - то дуже легко, коли пам'ятаєш про те, що це може бути востаннє...

Коли щойно отримана рана надто глибока - боліти починає не одразу.

Навиворіт

Коли підбадьорюючі коментарі починає озвучувати той, хто сам ледь вгамовує своїх котів, які шкребуться на душі, - то тут явно щось не так. Якийсь цей світ неправильний.

Тоді, коли вже смертельно стомилися....

Чому ми готові смиренно приймати все, як є, лише тоді, коли вже смертельно стомилися пливти проти течії, боротися за щось, що нам не має належати, чи проти чогось, що насправді необхідне нам, прагнути чужого недосяжного і нехтувати своїм, дарованим долею? І чому ми здатні плутати одне з іншим?
Життя виснажує лише тоді, коли йдеш не тією дорогою.
Тому що Душа з усіх сил, всіма відомими їй методами намагається зупинити і підказати куди повертати.

Те, що на поверхні

Навіщо вдавати з себе те, чим ти не є насправді, аби справити про себе якесь враження?
Все одно в решті решт ти покажеш себе справжнім.
Принаймні зі мною.
Звісно і мене можна легко ввести в оману. Але туман першого враження швидко розсіюється в процесі дослідження внутрішньго світу. І наступає мить розчарування. Чи, може суму... Бо ти ж не один такий.
Те, що на поверхні, мене мало цікавить.

Я є

В мені всі відповіді на мої ж запитання.
В мені джерело моїх радостей, хвилювань і розчарувань.
Я Всесвіт у Всесвіті. Маленька неповторна нескіненність у Великій неповторній нескінченності.
Я жива і мінлива, та водночас незворушно стабільна.
Я майже знаю себе і знову пізнаю себе щомиті нову і в той же час незмінну....
Я вірю у неймовірне і знаю, що можливо навіть те, чого ми не в змозі уявити.
Я частинка, що є завершеною копією Цілого...
Я є....

Все добре...

Все добре. Просто добре, однозначно добре. Спокійно, затишно, розмірено.... правильно.
І, здавалось би, чого іще бажати?
Його обіймів.
Його рук, тепла його тіла, його очей навпроти, звуку серця, присмаку губ, теплого подиху, відчутного зовсім близько на шкірі.
Пісні душі його, яка не вчувається вухом, не вбачається оком, не сприймається на дотик, але так чітко і яскраво відчувається моєю власною душею.
Вона чула ту пісню і слова їй самій були дуже знайомими. Тому вона співала теж. І змушувала мої очі світитися, обличчя сяяти посмішкою, серце прискорено стукотіти...
Чи можна стерти ці спогади часом?
Чи можна їх підмінити іншими?
Чи можна взагалі відчувати щось більше і важливіше?
Не можу і  не маю жодного ні права ні бажання порівнювати.
Якщо Всесвіт поділився зі мною таким неймовірним досвідом - він мене однозначно любить. Я дякую Тобі Всесвіте!
Я довіряю Тобі, відкриваюсь і віддаюсь Твоїй волі.
 

Після АТО

Ти сидів і дивився в небо. На траві сидів, притулившийсь спиною до дерева у сквері. Поруч стояли твої речі...
З виразу засмаглого неголеного обличчя важко було зрозуміти які емоції вирували у тебе всередині і чи були вони взагалі. Навколо байдуже снували люди. І тобі теж було до них байдуже. Схоже тебе ніхто не зустрічав.
Скільки ти просидів отак, пронизуючи небо поглядом?
Мені забракло мужності підійти й заговорити. Порушити твою тишу. Ти точно її відчував, перебуваючи посеред шуму задушливого міста.
Кілька разів оберталась і в якусь мить мало не повернула назад, щоб таки заговорити до тебе.
Але все ж не наважилась...
Шкодуватиму про це.

Ранкове. Дайте ще кави

Кави, щоб утопити в її гіркоті гіркоту думок. Лише думок. Бо почуття мої зовсім не гіркі.
Однак з точки зору здорового глузду, який, власне, і є генератором думок, вони(тобто почуття) недоречні, невчасні, безнадійні, приречені, ще хто зна які і взагалі: безглузді.
Більше думок - більше кави. Але кожним ковтком ти топиш якусь із них. Топиш у каві, бо в алкоголі вони розмножуються.  А кава важка: вони в'язнуть у її вершках і осідають на дні чогось(не серця, не душі, можливо, черепної коробки?) , аж поки не просохнуть. І тоді вони знову зможуть знятися дружним виром, аби зносити мені дах.
Тому знову буде кава. Така, щоб до запаморочення, до нудоти, до шаленого стукотіння моторчика у грудях. Він гепатиме так голосно, що я вже не чутиму тих, кого таки не вдалося залити кавою.
Дайте ще чашечку міцної.

Хочеться

Хочеться роздати назви і створити навколо порядок. Навколо і всередині, напевне, перш за все.
Хочеться понавішувати ярликів і придумати слова, які могли б висловити все, що зараз лишається несказаним.
От звідки береться оце нестримне бажання руйнувати красу життя? Його природню незбагненність, невизначеність, неповторність, мінливість та непередбачуваність.
Напевне, так влаштована людина, що не може довго знаходитися у підвішеному стані приємної ейфорії.
Ми хочемо одночасно мати крила і при цьому не втрачати коріння.
Та хіба це можливо?
Може хай будуть крила?

Милиці

Милиця № 1 - музика.
Милиця № 2 - правильне чтиво.
Милиця № 3 - аромати.
Без них я інвалід.
Без них я розгублений монстр, не здатний дати собі ради. Створіння, яке не може залишатися врівоваженим, перебуваючи серед людей, у вирі подій. Заганяє себе до самої прірви - а потім вмикає музику, палить пахучі свічки, читає заспокійливі тексти...
Чи робить це мене справжньою. Чи навпаки ще більш штучною, ніж я є у стані розгубленого монстрика...
Яка я взагалі?

Другий варіант

Коли ти від мене йшов, я була хвора і, мабуть, небезпечна(для твого розвитку, для формування твого світосприйняття та смоідентифікації).
У тебе було два варіанти: запастися терпінням і, доклавши надлюдських зусиль, допомогти мені подолати ту хворобу, або ж просто залишити.
Ти вибрав другий. Я тебе розумію і в жодному разі не звинувачую. Я й сама згодом так ішла. Мені також забракло духу взяти на себе відповідальність за когось. Бо я тоді ще й за себе не хотіла відповідати.
І зараз я рада, що тебе поруч не було. Що тобі не довелося пройти той шматок  життя разом зі мною, і ти зміг просто бути щасливим весь той час, що я витратила на пошуки втраченої гармонії, на боротьбу з темрявою, яка обступила мене з усіх боків, на зневіру, після якої  виникало палке бажання боротися далі. Я радію, що ти не бачив мене зламаною, розбитою, безнадійно загубленою. І радію, що ти бачиш мене тепер, коли з Божою допомогою я стала тією, якою мала бути. Продовженням тієї, яку ти колись кохав.

А більша частина то вже здійснилась....

Думки і відчуття: Хочу: - Хочу стати більш врівноваженою - Хочу знаходити правильні слова тоді, коли вони потрібні. - Хочу бути впевненою в кожному вимовленому сл...

Алкоголь

Це те, що вбиває в мені мене. Робить з мене потвору, здатну на продукування негативних емоцій, на їх поширення і утворення ланцюгових реакцій навколо. Це як інфекція. І лиш здається, що всі навколо стали злі і агресивні. Це я такою стала. А решта просто зреагували. Несвідомо піддалися хвилям негативу, який я почала розповсюджувати.
Щоб зрозуміти - треба було відмовитися. А потім знову спробувати. І заглибитися у розпачливий сум від марних пошуків причини. Що ж зі мною? Хіба це я? Ні. Не я. То алкоголь в мені навіть після завершення стадії сп'яніння продовжує робити свою темну справу.
Десять змарнованих днів життя - сподіваюсь лише десять.
Я поволі повертаюсь.
Потроху оживаю. Чи народжуюсь заново, знову плачучи від болючості цього процесу, як і вперше...

Вітрильний човник

Важкими і болючими шляхами веде нас Хтось туди, де ми самі й не подумали б опинитися.
Чому Йому видніше, що нам потрібно?
Нестерпно важко визнавати себе вітрильним човником, яким керує Всемогутній  Вітер, що іноді дме в ту сторону, куди хочеться човнику, а ноді скеровує його у напрямку, потрібному Йому Самому...
Якщо вже я маю зробити щось конкретне, про що й не думала, до чого мене треба підштовнути - то чому такими методами! Навіщо так жорстоко?
Як багато я не розумію...

Нові пута

Я непомітно обрала бути сильною. Бути сильнішою за тих, хто навколо, справлятися з тим, що мені відкривають, і залишатися незворушною. Бо така тепер у мене роль: спокій, рішучість, виваженість за будь-яких умов. Бо коли до тебе звертаються за підтримкою - ти не можеш підвести, ти маєш триматися, маєш зберігати рівновагу, і лише так людина повірить, що насправді все не так погано, як їй здається. Хтось має зберігати здоровий глузд.
Відчуття відповідальності не дає чинити інакше.

Невідома батьківщина

Коли шкірою відчуваю теплий вітер, коли поринаю у тишу спекотного дня і її розривають дзвінкі голоси пташок, коли сонце відкидає довгі тіні від дерев, коли воно оранжево фарбує на заході хмари - мені пригадується інша батьківщина, забута і болюче рідна. Я відчуваю, що знаю іншу землю, далеку від теперішньої батьківщини, і мене огортає світлий сум і водночас урочиста радість, бо, мабуть, я там також була щасливою. Серце завмирає, і я ловлю кожну думку в надії пригадати ким я там була і де взагалі ця чудесна земля. Але в думках інформація відсутня...
Відповідь знає лише Душа. Маю надію, що коли-небудь навчуся слухати її краще, і тоді вона мені відкриє таємницю цих дивних, прекрасних і теплих спогадів.
Хто ж я?

Понеділкове відкриття

Світ повертається до тебе задом лише у відповідь на твоє небажання почути його.

Маленька подяка

Почути: "Дякую, що ти є..." від того, кому сама безмежно вдячна за його існування в цім світі - до сліз.
Почути: "Мені так добре біля тебе..."  у відповідь на банальне питання "Про що думаєш?" - і відчути вдячність, сором'язливо посміхаючись у сутінках, і більше не відчуваючи себе егоїстично центром Всесвіту. 
Почути: "А в тебе є листочки в полосочку? Я хочу намалювати ракету." - і мати змогу відповісти "Так!", тому, що у тебе,  напевне, саме для цього, в письмовому столі вже 10 років лежить кілька десятків аркушів, вирваних зі старих недописаних зошитів.
Усвідомити досконалість кожного прожитого моменту і бути вдячною Вищим Силам за їх любов, доброту, милосердя, підтримку, чуйність, щедрість,  почуття гумору в решті решт...

ЛЮДИ! Я ВАС ЛЮБЛЮ!
СВІТЕ! ТИ НЕЙМОВІРНИЙ!

Невловима грань

Я не можу знайти ту точку, в якій я вже не надокучлива і ще не байдужа. Моє бажання якось зарадити чомусь, що має негативне забарвлення, нездоланне, щире, але якесь невлучне,  кривеньке, малоефективне у дії. І найскладніше чомусь з тими, хто тобі дорогий, і особливо з тими, кого не можеш бачити. Це так прикро.
В Євангеліє написано, що давати треба тільки тоді, коли просять. А я так не можу. Нема нічого гіршого за байдужість - так підказує моє серце.

Душі Хмаринок(казка-сон)

     Хмаринки усі різні, як і люди.
     І так само кожна з них має власне призначення.
     Я бачила одну з групи хмаринок, яких називають лікарями: вони зовні білі, а всередині квітчасті, ці хмаринки здатні подорожувати на дуже великі відстані, але при цьому мають щоденно, коли Сонце повертає на Захід, відкладати усі свої справи, аби відзвітуватися перед Джерелом про виконану роботу та отримати від Нього чергову порцію життєдайного світла. Це хмаринки-наставники. Вони допомогають втілитися невтіленим хмаринковим душам та наглядають за молодими хмаринками, доки ті не зміцніють.
     Деякий час Хмаринка-лікар носить молоду душу під власним крилом, підживлює своїм теплом, ділиться своїм власним досвідом. І врешті настає мить, коли вона отримує сигнал згори, який інформує про те, що хмаринкова душа готова втілитись. Тоді Біла Хмаринка лагідно виштовхує молоду душу з-під свого крила і допомагає злитися з сіруватою пухнастою масою, що виникає у просторі від єдиного поруху невидимої руки - так утворюється Сіра Хмаринка.
Сіра Хмаринка ще довго залишається глибоко прив'язаною до Білої Хмаринки. Їм весело разом. Ніхто не вважає себе важливішим. Їм просто цікаво, затишно та радісно.
Сіра Хмаринка щиро захоплюється своєю самостійністю, але вона ще така незграбна, і часом Біла Хмаринка турботливо підставляє своє надійне крило, лагідно усміхаючись.
     Одного дня вони настільки захопилися своїми забавами та дослідженнями, що не помітили, як Сонце сховалося за обрій. Сіра Хмаринка схвильовано завмерла, побачивши, що її подруга перестала бути білою, і почала повільно опускатися донизу. Вона розгублено шукала, як допомогти подрузі і відчула пекучу вину, усвідомвиши власну причетність до того, що тепер відбувалося.
     Сіра Хмаринка намагалася втримати Білу своїми легкими крилами, але їх призначення було іншим. Тоді вона спробувала огорнути Білу Хмаринку шматочком сірого полотна, яке вдалося відокремити від себе, але воно миттєво розчинилося у просторі.
- Як тобі допомогти? Що я можу зробити? Як повернути тебе на небо? 
 А Біла Хмаринка тихим голосом відповідала їй:
- Я вже не хочу повертатися, бережи себе, Сіра Хмаринко! - та Сіра Хмаринка розуміла, що подруга просто не має сил, аби це зробити... І гірко заплакала.
     Біла Хмаринка повільно опустилась до Землі і розсипалась у траві невеличкою плямою яскравих квітів. Сіра Хмаринка ще довго поливала їх краплями своїх сліз. Квіти вдячно піднімали голівки догори, але тепер Сіра Хмаринка не могла розуміти їх мови.


 

Без розподілу

Не діли на хороше та погане. 
Якщо вже ділити - то краще на правильне і помилкове.  Бо часом те, що здається поганим насправді виявляється правильним.
І існує лише один критерій для оцінки: якщо щось наближує тебе до цілі, яку поставила перед собою твоя душа - воно є правильним, незалежно від того яким може виглядати.
Не існує ні добра ні зла.

Спокій - це смерть

"Спокій - це смерть" -  раптово увірвались у свідомість слова. Не знаю звідки, лиш маю здогадки чому. Серце пульсує гучніше звичайного, барви навколо яскравіші, ніж будь-коли. І навіть відсутність сонця та  пронизливий вологий вітер не псують картини: все прекрасне саме таким, яким є тепер. Щирий захват від кожної деталі.
Напевне вперше я не можу описати свого стану словами. Знаю, що він прекрасний, але на грані болючого. Розслаблений, але на грані вибуху. Він такий тендітний, крихкий та чутливий...Усміхнено-сльозливий... Невблаганний... Нестримний... Глибока впевненість, що так і має бути.
Спостерігаю.
Бо підказують, що спокій - це смерть.

На своїх місцях

Коли виникає гармонія внутрішня - хочеться і зовні навести лад. Принаймні у своєму власному маленькому світі, в якому ти обертаєшся з дня в день. Виважено і трепетно все розставляю по своїх місцях, отримуючи задоволення не лише від результату, а й від процесу.
Все на своїх місцях, все до найменших дрібниць.
Хоча... Усмішкою реагую, виявляючи щось ще не впорядковане. І відчуваю, що зараз час - мій друг: він робить мої дні ідеальними, його вистачає на все, що треба і при цьому я нікуди і ні в  чому не поспішаю. Вчусь не поспішати...
Хочу так завжди.

Життя

Вражає. Приголомшує. Дивує.
Подих перехоплює. Змушує задуматись. І врешті зрозуміти, що марні спроби його осягнути своїм розумінням.
Непередбачуване. Нелогічне. Мінливе і захоплююче. Несподівано спонукає змінити напрямок руху вже в польоті.
Головне не опиратися.
Краще спостерігати.
Багато що не в нашій волі. І це на краще.
Згодна дивуватися, захоплюватися, тамувати подих і приймати те, чого поки що  не можу зрозуміти.(А чи є взагалі інший варіант, крім як погодитись?)

Кроки

Будь-який крок стає правильним в наступну мить після його здійснення.
Відтоді він набуває статусу відправної точки для прокладання нового шляху.

Про любов

     Одного разу безстрашно відкривши своє серце для однієї людини, вже не можна лишити його закритим для решти світу.
     Я люблю світ, в якому є ти. З його недосконалістю, яка незрозумілим чином здатна перетворюватись на свою величну протилежність; з його незбагненністю і часом майже невловимою логікою; з його невблаганним порядком, який іноді здаєтья суцільним хаосом.
    Я люблю світ, який є в тобі, бо він такий самий: величний і досконалий, щомиті новий, заворожуючий незбагненністю, спиняючий несподіваністю подій, слів, вчинків... Словом: живий, динамічний, пульсуючий.
    У кожній миті, в кожнім кроці, в кожному ударі мого серця, і в подиху кожному, і в погляді - люблю, бо і я також є частинкою цього неймовірного світу...

-1

Ось і все.
Ми дісталися до точки неповернення. До точки, в якій остаточно вже зрозуміло, що ми чужі люди. Кудись поділося все спільне.
Чи жаль? Не знаю. Напевне, не має бути жаль, тривалий час я, здається, просто намагалась "тягнути за собою трупи минулого" - як сказав би Ошо.
Сумно спостерігати, як хтось і далі продовжує їх нагромаджувати собі на плечі... Душа сумує.

Візит ніжності

Безпричинно багато ніжності. Такої теплої, щирої, легкої та зворушливої, що сльозяться усміхнені очі.
Вона ллється через вінця переповненого серця.
Вона не поміщається у вірші.
Вона несказанна у жодних словах.
Вона радісно світиться в очах, заполонивши собою кожен куточок моєї душі.
Звідки прийшла?
Що збудило тебе?
Чи надовго?
Як тобою поділитися?
Ти прекрасна.

Дотик

Дотик кінчиків пальців до теплої шкіри, дотик кінчиків пальців до кінчиків пальців, дотик босих ніг до прохолодної трави, дотик босих ніг до теплого піску. Дотик ласкавого вітру до шкіри, дотик подиху до шкіри, дотик губ і дотик губами. Дослідження на дотик з заплющеними очима. Вловити вібрацію матерії під твоєю долонею. Зрозуміти, що вона - ув'язнена енергія. Так само як і твоя долоня. Дотик - спілкування двох енергій. Зримо невидиме, тонко -  взаємнопроникаюче. Часом фізично відчутне, струмоподібне, дивуюче, бентежне.
Дотик - то радість, доступна лише в нашому світі.

По колу чи по спіралі....

Кудись поділась наша схожість.
Кудись поділось захоплення тим, який ти є.
Напевне хтось змінився. І, скоріше за все, це я.
Бо саме я не хочу ні складати ні справляти про себе жодних вражень.
Колись ми гралися у щирість, але зараз вона видається такою штучною і смішною, такою, якою вона й була насправді, такою, що не суперечила обраним нами ролям.
Ти і досі в неї граєшся. А я не знаю як пояснити, що мені це більше не цікаво.
Намагаюся збагнути чому ти мене навчив, навіщо ти з'явився. І не можу нічого придумати.
Може для того, аби я зрозуміла, що можу бути підлою, що можу бажати комусь зла...
І найбільша загадка те, чому ти повернувся знову. Невже я щось не засвоїла?

Вільна

Тепер я вільна.
Вперше за останні 13 років по-справжньому, безумовно і безсумнівно вільна.
Тепер я знаю: багато речей насправді не такі, якими здаються. І є дещо, що можна побачити лиш позбавившись від страху, а він іноді ховається там, де ми й не здогадалися б його шукати.
Тепер я позбавилась ще однієї ілюзії, яка генерувала страх.
Важко відпускати лиш тих людей, які підживлюють в наших серцях страх, людей, з якими у нас лишились нез'ясовані моменти, невисловлені претензії, заховані(часом і від себе самих) образи.
Все склалося в логічний ланцюжок.
Тепер моєму серцю легко.

Бути гармонійною

Бути беззахисною - і ніхто не зможе тебе скривдити.
Бути безумовно довірливою - і ніхто не наважиться тебе обманути.
Бути відвертою - і навіть ті, кому це не сподобається, з часом оцінять.
Бути відкритою - і Всесвіт матиме змогу наповнити твоє життя радістю.

Невідомі сценарії

Нас приваблюють ті, що завдають болю. Ті, що викривають наші приховані страхи, роз'ятрюють застарілі рани і змушують докінця прожити обірвані історії.
Значить урок не засвоєно.
Значить потрібна ще одна спроба.
Кінцівка має бути за сценарієм, який нам невідомий. От і граємо навмання. Десятки разів потрапляємо в однакові халепи, і щоразу намагаємося знову зіграти так, як минулого разу. Навіщо? Адже тоді не спрацювало...
Від моменту усвідомлення намагаюсь щоразу віднаходити нові варіанти. І щоразу здається, що тепер вже правильні, що це серце підказує.
Цікаво скільки їх лишилось ще.
Сумно комусь завдавати болю.
Але ще менше хочеться самій знову зриватись у біль.
Тому нарешті прозвучало "Вибач".
Можливо саме воно мало б поставити крапку.
Час покаже.

Поміж

Незрозуміле відчуття, коли ти вже не там і ще не десь. Коли лиш вдорозі. Поміж. Періодично зупиняючись, озираючись з думкою: все, нарешті прибув. А потім розгублено усвідомлюючи, що ні, шлях розгортається далі. І ти на ньому ... сам. Завжди сам. І лиш ілюзія твої однодумці, твої попутники чи провідники. Мабуть, це сумно? Мені зараз сумно від того, що весь час треба йти. А я не розумію навіщо? Яка мета? Куди?
Інколи мені ясно, що значення має лише процес, сам шлях і те, що ми переживаємо на ньому. Але не тепер. Я ще не десь і вже не там.

Ти навчився залишати після себе тепло

Ти навчився залишати після себе тепло. Таке легке, невимушене і довготривале. Таке, що викликає посмішку і сповнює серце спокоєм, смиренням, прийняттям того, що все має бути саме так, як воно і є зараз.
Можливо, ми наробили помилок. Можливо, кожен з нас зараз про щось шкодує. Але не все залежить від нас. Доля все одно закрутить усе так, як для кожного з нас буде найкраще. Навіть якщо ми з цим не згодні і не бачимо хорошого в подіях, що з нами відбуваються. А все для того, аби ми росли. І я вже трохи починаю помічати зміни. І ми вже можемо називати деякі речі їхніми реальними іменами. Поки лиш деякі...
Я навчилася відчувати тепло, яке ти залишаєш після себе.

Радість і печаль

Нас зближує горе, нас зближує сум, розпач чи безвихідь.
Чому так? Чому нам бракує часу один на одного тоді, коли все відносно добре, коли нам радісно чи просто комфортно?
Треба вчитися ділитися і радістю теж. І треба вчитися розділяти радість близьких.
Добре знати, що вони є твоєю підтримкою у складні часи, але не менш важливо робити їх співучасниками своїх маленьких радостей.

Світ навпаки

Дивний цей світ, у якому все навпаки.
Ти йдеш назустріч - тебе зупиняють.
Ти відвертаєшся, щоб зникнути - тебе відчайдушно намагаються повернути.
Хочеш в чиїсь обійми - натомість отримуєш інші.
Викреслюєш з життя наболіле  - а воно вперто повертається.
Вибудовуєш стіну, за якою спокій - а її розчиняють однією посмішкою чи просто словом.

Я більше не хочу нічого хотіти. Хочу просто пливти, текти, розливатися, обіймати любов'ю і радіти тому, що я на це здатна. Бути відкрито-беззахисною і при цьому абсолютно невразливою. Щиро говорити "Ні" і так само щиро вимовляти "Так!".
І хай мене пробачать всі,  кому це буде не до душі. Рано чи пізно більшість шляхів розходяться.
А я хочу просто текти. Розтікатися. Обіймати любов'ю.

Думки без почуттів

До сьогодні я думала, що будь-яка думка матеріальна.
Але тепер знаю: якщо вона не підкріплена відповідними почуттями - вона не має сили.
Думка має бути співзвучною тому, з чим ми її пов'язуємо на чуттєвому рівні - схоже саме так правильно мріяти.
Думки пусті, коли вони без почуттів.

Відкриваючи себе. Розслабленість.

Я помилялась.
Сьогодні зрозуміла, що те, чого мені бракує - то розслабленість, а не спокій.
Розслабленість чимось схожа на нього, але вона живе всередині нас.
Почуватися розслабленим можна у будь-якій життєвій ситуації, незалежно від того, що відбувається навколо.
Для того, щоб це зрозуміти, знадобилась одна гарна книжка і спогади про мою розслаблену суботу.
Легка посмішка не сходить з обличчя.

Мої хвилювання

Коли ти за когось хвилюєшся, чи, як у мене трапляється, панічно боїшся - ти виражаєш свою недовіру до цієї людини. Піддаєш сумніву її здатність будувати своє життя таким чином, щоб природньо уникати критичних ситуацій, вартих хвилювання.

Я часто забуваю подібні важливі речі.

Моя катастрофа

Моя катастрофа живе в мені. Вона прекрасна і безмежна.
Вона - найпрекрасніше з того, що може оселитися в людині.
Але коли вона не може знайти вираження - то робить мене сумною або занадто невгамовною і некерованою. Сьогодні вона спалила блок живлення, а потім попросила цигарку, чомусь їй хотілося диму... диму навколо і диму всередині. Хотіла сховатися, мабуть, а туману, як на зло нема вже тиждень. То ж схоже ми робили штучний туман... А в понеділок вона написала вірш...
Вона щодня може бути такою різною і непередбачуваною, що я не одразу її впізнаю, часом приймаючи за щось інше.
Але переважно лише вона відповідальна за мій настрій, самопочуття, світосприйняття і купу інших штучок, яким нудно давати назви.
Все решта - прикриття.
Чим більше я прагну вдавати, що її неіснує - тим більше вона прагне якось нестандартно проявитися.
Вибач, моя люба, прекрасна катастрофо. Будь.
Я навчуся з тобою дружити.

Антидепресант

Мій любий, хороший антидепресант.
До знайомства з вашим сімейством я б ніколи не подумала, що ви так чудово вмієте розрадити, росзлабити, дати вихід усьому, що я назбирала за невизначений термін від часу останнього контакту з вами.
І дрібниці, що псується манікюр, зате відновлюється внутрішня рівновага, а кігтики відростуть...
Коли вже геть кипить і розпирає - можна зі злістю, трішки агресивно помолотити по клавішах(сині пальці повернуть собі нормальний колір за кілька днів), ви терпляче витримаєте будь-який мій настрій.
Але мені більше подобається по-іншому: сісти рівно, дихати глибоко,  неспішно заправити чистий аркуш, потім уважно вдивлятися у буковки, обрамлені блискучим металом і через кілька секунд почати натискати на них, немов на клавіші фортепіано, розчиняючись у звуках ударів літер об папір і розслаблено слідкуючи поглядом за рухом каретки.
Кілька рядків - і весь негатив як рукою зняло. Звідки у вас ця магія?
Такі речі не мають зникати з нашого життя.

Гра

"Життя - це гра" - фраза здається заяложеною далі нікуди.
Багато хто її промовляє, але маю сумніви стосовно того, що користуються нею на практиці.
Я раніше теж іноді її використовувала, а тепер пробую. Несподівано для себе самої.
Один епізод зіграла вчора, спочатку сором'язливо і нерішуче, далі навіть сподобалось.
Кілька епізодів зіграла сьогодні, на мить здалося що граю не я, а хтось грає мною, підштовхує до дії.
Відчуття неймовірні. Прочуваєшся легкою, радісною, навіть щасливою, більш... живою!
І байдуже що хтось подумає чи скаже.

Маленький напад радості

Сніжок!
Біленький і пухнастий. І байдуже, що він зникає у брудних калюжах. Він так красиво кружляє в своєму падінні!
В шухляді виявлено аромапаличку невизначеного аромату і шоколадку!
Життя прекрасне.
Затишно, ароматно і солодко.

Коли нападає відчай

Кілька днів тому у мене спитали: "Що ти робиш, коли на тебе нападає відчай?" я коротко відповіла: "Плачу".
Але відтоді це питання періодично з'являється знову, бо насправді те, що я плачу, коли у відчаї - то дрібниця, хоча й невідємна у даній ситуації.
То що ж я роблю, коли у відчаї?
Що взагалі таке "відчай"?
Це супротив. Це точка кипіння, в якій виникає нездоланний внутрішній опір чомусь, що тебе не влаштовує.
Це коли ти в якусь мить зупиняєшся бо не розумієш нащо робиш те, що робиш, що робити з тим, що вже встиг наробити, і як робити, щоб було правильно? Правильність - вона не визначається ніякими правилами  чи законами, вона у кожного своя і співвідноситься лише з рівнем самосвідомості та самоідентифікацією.
Відчай  приходить в момент, коли ти усвідомлюєш, що втратив зв'язок зі своєю сутністю(а може й взагалі ніколи його ще не відчував?), і деякий час діяв всупереч своїй істинній природі. Ти відрізаний, відокремлений і самотній, не дивлячись на те, що навколо не бракує небайдужих до тебе людей.
Це реакція душі на твою байдужість до її бажань.
Відчай - це відправна точка, з якої можна почати рухатися по-іншому. Насправді це прекрасний стан. Він схожий на вибух: спочаку частина твого світу піддається знищенню, далі наступає стадія спустошеності, з якої може народитися щось нове і прекрасне в замін зруйнованому.
Відчай - це стрімке падіння, чим глибше ти падаєш - тим приємнішою здається потім стадія спустошеності. Але щоб до неї дістатися іноді я потребую участі близької людини. Часом треба, щоб хтось просто сказав: "Стій!"(по суті, байдуже, що буде сказано, для мене в ту мить будь-що матиме єдиний зміст:  зупинись) - тоді починаються сльози - заключна фаза вибуху, тож одразу після них виникає спустошеність, яка приносить з собою спокій і надає ясності думкам. З цього моменту мені хочеться усамітнення, хочеться повної ізоляції від людей, адже я маю пережити чергове народження через переосмислення власних цілей, бажань і методів, якими я оперувала для їх реалізації.
У стані спустошеності я аналізую себе. Намагаюся знайти ту точку, в якій втратила вірний напрямок руху і пішла хибним шляхом. Намагаюся віднайти останню мить, в яку я ще почувалася цілісною та гармонійною, і саме з цієї точки я пробую рухатися далі вже іншим шляхом. Але дуже повільно, усвідомлено, з любов'ю до себе, пробачаючи собі чергові помилки, визнаючи власну недосконалість, дякуючи Всесвіту за все, що зі мною відбувається, усвідомлюючи свою відповідальність за кожну дію і кожну думку. Так починається відродження.
Але з часом я знову набираю оберти, втрачаю пильність і кудись лечу, до наступного нападу відчаю.
Важливо навчитися казати самій собі "Стій!". І бажано ще до того, як тебе знову занесе до стадії вибуху.  Вірю що це можливо.

Нездійсненне

Спокійно не стане ніколи.
Але так і задумано.
Часом я мрію про спокій. І іноді він навіть трапляється(хоча частіше він буває або лише зовні, або лише всередині і майже ніколи одночасно і там і там). Він просто таки невловимий. Тільки-но починаєш усвідомлювати що "Ось воно! Жадана мить! Все як хотіла." - і він зникає...
Хоча, мабуть, тут мені пощастило.
Спокій - майже смерть.
Він зупиняє розвиток тебе.
Треба щоб все кипіло, вирувало, мінялося, приходило і втікало, підносило в небеса і  кидало об землю, стимулювало зростання крил, а потім жорстоко їх обламувало. Так чомусь задумано...
Більше не хочу його хотіти.
Буду падати й підводитись, плакати і сміятися, закохуватись і розчаровуватися, зневірятися і не втрачатиму надію.
Прощавай, спокій!

Крайнощі

Схоже я можу існувати лише в крайнощах.
Один полюс дарує безмежну радість, інший заганяє в депресію.
Посередині я не вмію.
З любові в ненависть.
З гіпервідповідальності в пофігізм.
З трудоголізму в лінощі...

Коли бракує любові

"Не думай!"
Не думай ні хороше ні погане ні про того, хто тобі дорогий, ні про того, хто тобі неприємний(іноді одна людина може потрапляти в обидві категорії, це неймовірно...).
Не думай без потреби.
Слідкуй за базікою, який сидить у твоїй голові.
Спиняй його.
Не слухай його, коли він підказує щось, через що ти потім картатимеш себе відчуттям провини(у тебе є кілька улюблених граблів, на які ти весь час наступаєш, і вже навіть можеш передбачати коли наступиш!).
Поважай будь кого поруч(чи й не зовсім поруч), як рівного собі. На тонкому плані рівного. В кожного з нас закладено однаковий потенціал, і всім нам дані однакові права та обов'язки. Ми всі однакові частинки Всесвіту.
Не можеш любити - поважай. Стався з повагою до вибору, який ти сам не зробив би, до вчинку, який ти собі не міг би дозволити, до слів, які не є для тебе приємними, до права бути собою і розвиватися так, як заманеться.
Ти можеш змінювати людей своїми думками про них. Тому: будь обережний! Слідкуй за собою!
Негідно втручатися і впливати на розвиток когось без його прямої на те згоди.
Негідно бажати собі добра через завдання шкоди комусь іншому.
Не кажи, що любиш, якщо не можеш прийняти людину з усим, що в ній є таким, як є.
Думай обережно. Будь ласка, я тебе дуже прошу. І мені нагадуй, щоб і я думала обережно. І з повагою до тих, кого ще не можу любити.

Мої сім "Не"

Не задавай питання, на які боїшся почути відповідь.
Не проси відповідей, яким все одно не зможеш повірити.
Не муч голову думками, які нічого не змінять.
Ні на що не нарікай: все, що з тобою зараз відбувається, є реалізацією тебе в минулому.
Не обмежуй своєю обмеженістю власне майбутнє.
Не знищуй своєю стереотипністю чудес, що могли б трапитися.
Не намагайся вирвати з серця те, що вирішило там бути.

Святково

Мені сьогодні святково.
Помпезно, урочисто, незбагненно глибоко і легко.
Незаплановано. Інакше я не вмію. Інакше я - зануда. Не можу радіти і веселитися за графіком.
Мене дратує календар. Хто вигадав чекати свят?
Мені святково зараз, без нагоди і причини.
Широко відкриваю душу, випускаю на волю всіх примар, які ховалися десь там по кутках.
Можливо деякі з них не роблять мене прекрасною, але їх присутність - факт. Я даю їм розкритися.
І нам весело.
Нам весело з нашим довго приховуваним болем, сумом, гнівом, роздратуванням. Я кажу їм усім: "Вперед! Дихайте вільно, чудіть, і дайте дихати на повні груди мені!"
Сьогодні на диво святково.
Сьогодні чомусь... легко.