Кілька днів тому у мене спитали: "Що ти робиш, коли на тебе нападає відчай?" я коротко відповіла: "Плачу".
Але відтоді це питання періодично з'являється знову, бо насправді те, що я плачу, коли у відчаї - то дрібниця, хоча й невідємна у даній ситуації.
То що ж я роблю, коли у відчаї?
Що взагалі таке "відчай"?
Це супротив. Це точка кипіння, в якій виникає нездоланний внутрішній опір чомусь, що тебе не влаштовує.
Це коли ти в якусь мить зупиняєшся бо не розумієш нащо робиш те, що робиш, що робити з тим, що вже встиг наробити, і як робити, щоб було правильно? Правильність - вона не визначається ніякими правилами чи законами, вона у кожного своя і співвідноситься лише з рівнем самосвідомості та самоідентифікацією.
Відчай приходить в момент, коли ти усвідомлюєш, що втратив зв'язок зі своєю сутністю(а може й взагалі ніколи його ще не відчував?), і деякий час діяв всупереч своїй істинній природі. Ти відрізаний, відокремлений і самотній, не дивлячись на те, що навколо не бракує небайдужих до тебе людей.
Це реакція душі на твою байдужість до її бажань.
Відчай - це відправна точка, з якої можна почати рухатися по-іншому. Насправді це прекрасний стан. Він схожий на вибух: спочаку частина твого світу піддається знищенню, далі наступає стадія спустошеності, з якої може народитися щось нове і прекрасне в замін зруйнованому.
Відчай - це стрімке падіння, чим глибше ти падаєш - тим приємнішою здається потім стадія спустошеності. Але щоб до неї дістатися іноді я потребую участі близької людини. Часом треба, щоб хтось просто сказав: "Стій!"(по суті, байдуже, що буде сказано, для мене в ту мить будь-що матиме єдиний зміст: зупинись) - тоді починаються сльози - заключна фаза вибуху, тож одразу після них виникає спустошеність, яка приносить з собою спокій і надає ясності думкам. З цього моменту мені хочеться усамітнення, хочеться повної ізоляції від людей, адже я маю пережити чергове народження через переосмислення власних цілей, бажань і методів, якими я оперувала для їх реалізації.
У стані спустошеності я аналізую себе. Намагаюся знайти ту точку, в якій втратила вірний напрямок руху і пішла хибним шляхом. Намагаюся віднайти останню мить, в яку я ще почувалася цілісною та гармонійною, і саме з цієї точки я пробую рухатися далі вже іншим шляхом. Але дуже повільно, усвідомлено, з любов'ю до себе, пробачаючи собі чергові помилки, визнаючи власну недосконалість, дякуючи Всесвіту за все, що зі мною відбувається, усвідомлюючи свою відповідальність за кожну дію і кожну думку. Так починається відродження.
Але з часом я знову набираю оберти, втрачаю пильність і кудись лечу, до наступного нападу відчаю.
Важливо навчитися казати самій собі "Стій!". І бажано ще до того, як тебе знову занесе до стадії вибуху. Вірю що це можливо.
Але відтоді це питання періодично з'являється знову, бо насправді те, що я плачу, коли у відчаї - то дрібниця, хоча й невідємна у даній ситуації.
То що ж я роблю, коли у відчаї?
Що взагалі таке "відчай"?
Це супротив. Це точка кипіння, в якій виникає нездоланний внутрішній опір чомусь, що тебе не влаштовує.
Це коли ти в якусь мить зупиняєшся бо не розумієш нащо робиш те, що робиш, що робити з тим, що вже встиг наробити, і як робити, щоб було правильно? Правильність - вона не визначається ніякими правилами чи законами, вона у кожного своя і співвідноситься лише з рівнем самосвідомості та самоідентифікацією.
Відчай приходить в момент, коли ти усвідомлюєш, що втратив зв'язок зі своєю сутністю(а може й взагалі ніколи його ще не відчував?), і деякий час діяв всупереч своїй істинній природі. Ти відрізаний, відокремлений і самотній, не дивлячись на те, що навколо не бракує небайдужих до тебе людей.
Це реакція душі на твою байдужість до її бажань.
Відчай - це відправна точка, з якої можна почати рухатися по-іншому. Насправді це прекрасний стан. Він схожий на вибух: спочаку частина твого світу піддається знищенню, далі наступає стадія спустошеності, з якої може народитися щось нове і прекрасне в замін зруйнованому.
Відчай - це стрімке падіння, чим глибше ти падаєш - тим приємнішою здається потім стадія спустошеності. Але щоб до неї дістатися іноді я потребую участі близької людини. Часом треба, щоб хтось просто сказав: "Стій!"(по суті, байдуже, що буде сказано, для мене в ту мить будь-що матиме єдиний зміст: зупинись) - тоді починаються сльози - заключна фаза вибуху, тож одразу після них виникає спустошеність, яка приносить з собою спокій і надає ясності думкам. З цього моменту мені хочеться усамітнення, хочеться повної ізоляції від людей, адже я маю пережити чергове народження через переосмислення власних цілей, бажань і методів, якими я оперувала для їх реалізації.
У стані спустошеності я аналізую себе. Намагаюся знайти ту точку, в якій втратила вірний напрямок руху і пішла хибним шляхом. Намагаюся віднайти останню мить, в яку я ще почувалася цілісною та гармонійною, і саме з цієї точки я пробую рухатися далі вже іншим шляхом. Але дуже повільно, усвідомлено, з любов'ю до себе, пробачаючи собі чергові помилки, визнаючи власну недосконалість, дякуючи Всесвіту за все, що зі мною відбувається, усвідомлюючи свою відповідальність за кожну дію і кожну думку. Так починається відродження.
Але з часом я знову набираю оберти, втрачаю пильність і кудись лечу, до наступного нападу відчаю.
Важливо навчитися казати самій собі "Стій!". І бажано ще до того, як тебе знову занесе до стадії вибуху. Вірю що це можливо.
Немає коментарів:
Дописати коментар