Сюрпризи

Найприємніші подарунки - ті, яких не очікуєш.

Маленька дівчинка

В мені сидить маленька дівчинка і плаче.
Довго ламаю голову, намагаючись зрозуміти чого їй бракує?
І врешті до мене доходить: вона ж маленька! А я примушую її бути серйозною і відповідальною.
Їй хочеться радіти дрібницям, робити дурниці, помилятися, вчитися на цих помилках,  плакати і бути кимось втішеною, чепуритися і отримувати компліменти. Їй хочеться жити без планів і графіків, безладно, неорганізовано, спонтанно.
Як жаль, що я не можу дозволити їй всього.
Але обіцяю позбавити від необхідності бути серйозною(вона хіба що може вдавати з себе серйозну, коли їй цього захочеться), та  від відповідальності(коли вона зможе полюбити те, що робить, відповідальність стане чимось природнім та невід'ємним. А як робити без любові, без сяйва в очах - то краще вже взагалі не робити).
Обіцяю уважно слухати її і рахуватися з її бажаннями.
Вибач, люба.

Самовбивця

Допоможи сама собі, перш ніж пхати носа у чужі справи.
Всесвіт вже сотню разів нагадував про це стусанами, а я швидко про них забувала і знов намагалась зрозуміти щось незрозуміле, що завгодно. Тільки не себе саму.
Мабуть, годі вже(скільки разів ще я отак себе спинятиму?)
Схоже я самовбивця. Дуже оригінальна, з цікавим методом. Не дуже швидким та безболісним, але стовідсотково надійним...

1) Обмежити доступ інформації ззовні. - Поки не відчую, що я - це я, що я центрована і гармонізована, що все, що  з мене виходить - від серця а не від шаленого мозку.
2) Слухати себе, свої відчуття, почуття, внутрішній голос - Кожної миті і назавжди.
3) Придивлятися і прислухатися до знаків - підказок Всесвіту - На постійній основі, суворо слідкуючи за тим, щоб мозок не надто активно втручався у цей процес.
4) Ділитися любов'ю, множити її і знову ділитися. - Назавжди.
Думаю цих рецептів буде достатньо для того, щоб з часом анулювати мій діагноз.
Сподіваюсь нічого не забула. 

Без запасних

А я не вірю більше в запасних.
Життя не завжди йде так, як ти думав.
Ми є творці подій прекрасних і сумних,
І ми джерела незмовкаючого шуму.

Сама придумала, повірила сама.
Так легко змайструвалася проблема.
Та годі слів. Не вірю у  слова.
І це не помилка: так треба, ми окремо.

Хто вигадав, що є жорстокий план?
Мабуть колись і я таке казала.
Та ти своїм життям керуєш сам.
Раз ти пішов - то не тебе й чекала.

Хотіла прози - вийшло як завжди.
Таке криве, та ніби-то змістовне.
Я вимету сміття із голови.
Я почала процес уже сьогодні.

І я не вірю більше в запасних.
Усі навкруг безмежно рівноцінні!
І шепіт в голові поволі стих...
І втратила прив'язаність коріння.

Нема запасних, нема основних. Є лише процес: непередбачуваний та динамічний, багатоваріантний та мінливий. Кожна думка, кожне слово в процесі творять події наступної миті цього процесу. Через тиждень, місяць, рік, чи як пощастить, маєш те, що надумав учора, чи сьогодні, чи лиш п'ять хвилин тому. Ми люди - теж процес. Ми теж мінливі, ми розвиваємось, вдосконалюємось, деградуємо, і те, що вчора нам ідеально пасувало сьогодні вже далеке і (соромно казати непотрібне, совісно казати байдуже) просто не таке, як ми очікували(бо очікування то змінилися...), бо змінилися ми, змінилося й воно, незмінним завжди буде лиш спільне минуле. Щастя, якщо змінючись ми добровільно рухалися в одному напрямку. І не біда, якщо кожен змінився незалежно від іншого. Біда лиш продовжувати прив'язувати себе до того, хто вже не той, кого ми знали.
Мені прикро, що для когось я й досі дев'ятнадцятирічна  дурноголова дівчинка.
І не біда, що той хтось пішов у іншому напрямку, ніж я.
Біду я теж вже розпізнала.
А щастя мені ще не траплялося.

П'ятий елемент

Я була порожня і нецікава. Нецікава сама собі, що вже говорити про інших.
І я поступово наповнила своє життя квітами, вином, фарбами, обов'язками. Я знищила весь вільний час, який мала у своєму розпорядженні.
І все одно чогось бракувало...
Тоді мені захотілося бути собою. Я розуміла, що все, що я роблю - це частинка мене самої і я не готова відмовитися ні від квітів, ні від вина ні від фарб( хоч квіти і вино часто сприймаються як обов'язки).
Але все одно чогось бракує...

Компенсація

Тепер я менше відчуваю фізичний біль.
Натомість душевний проймає більш жорстоко.
Щоб у чомусь виграти треба чимось поступитися.

Темна сторона

     Все чіткіше вдається відслідкувати думки, які виникають з темної частини мене. Я вже давно вирішила прийняти факт її існування і облишити спроби її знищення. Я просто спостерігаю. Визнаю, що є, намагаюся не докоряти собі тим, що є. Іноді це складно. Буває вона бере гору, але я знаю, що світлого в мені більше, тому її перемога тимчасова і не грає вирішальної ролі.
Хочеться щоб з часом її ставало менше.  Чи варто докладати для цього зусиль? Хтось сказав: щоб знищити темряву - достатньо принести трішки світла. Можливо, якщо я буду щоразу приносити промінчик усвідомлення в ті моменти, коли мої думки темні - вони будуть розвіюватися, не встигнувши набратись сили, необхідної для того, аби комусь зашкодити.
      Мулдашев каже, що без зла і добро не може розвиватися.  Поки я йому просто вірю, але, можливо, колись я це знатиму.

Ти вдома

Ти вдома  тоді, коли незалежно від того, що коїться навколо, всередині тебе залишається щось стійке до середовища, до змін, до емоцій, які вирують.
Ти вдома,  коли можеш розуміти, що все минає і насправді ніщо не є важливим, крім самого відчуття, що ти вдома. Тоді ти почуваєся як удома будь-де, незалежно від того, де знаходиться твій дім, у якому ти проживаєш своє земне життя, незалежно від того чи є він у тебе взагалі і чи в ньому ти зараз знаходишся. Ти все одно вдома.
Ти з власного центру можеш спостерігати як розгортається полотно життя перед тобою. Як з'являються і зникають поруч люди, як змінюються твої почуття та переживання,  як ти ростеш та розвиваєшся, як тебе огортає безмежна безумовна любов до всього, що трапляється і до всіх, хто трапляється. І тебе переповнює вдячність. І з тобою радість. І ти вмієш посміхатися не тільки зовні.  Лише тоді ти по-справжньому вдома.

Дорога

Не завжди дорога, якою тебе ведуть, на якій поруч з тобою є хтось, хто може надати підтримку та підказати потрібний поворот, є найкращою саме для тебе.
Деякі шляхи легше проходити самотужки, керуючись лише своїм власним уявленням про світ, та стан речей у ньому.
Можливо наодинці ти йтимеш довше(що не обов'язково означає складніше), а, можливо, твоя власна стежка виявиться дивовижно короткою. Але вона буде лише твоєю.
Не всім підходять уже випробувані методи.
Не завжди удвох легше.

Коли навколо паніка - я теж починаю панікувати. Хоч тепер це і відбувається з затримкою, але все ще відбувається.
Колись це було постійним станом існування. Колись я сама з будь-чого могла роздути трагедію, зчинити бучу, зробити із себе жертву. Страшно згадувати, страшно впізнавати у людях себе. І радісно, обертаючись у ті часи, розуміти, що багато було змінено, довгий шлях пройдено і велику роботу зроблено.

Дратує

Чомусь мене сьогодні неймовірно дратують закохані і хочеться знищити всі книжки про кохання. Оті солоденькі історії зі щасливими кінцями, де він і вона аж до смерті не можуть один на одного надивитися та врешті помирають в один день.

Пробач

Я хочу написати цю розповідь, щоб ніколи не забути про тебе.
Щоб спогади мої жили не лише в мені, а і в місці більш надійному.

Можливо, я ще сотні разів редагуватиму цей запис, пригадуючи нові деталі твого перебування в моєму житті, але наразі головне - почати.

Можна сказати, що ти з'явився дуже рано, але зараз, здається що ти був завжди.
Нам було по 13? Ще майже діти...
Ти скрізь блукав за мною. Завжди був десь поруч, іноді я цього навіть не помічала.
Ти не зважав на жодні насмішки, які тебе переслідували, не зважав на мою байдужість, а просто завжди був, кожну мить, коли це було можливо(пробач мою байдужість).
Ти захищав мене, як міг, не переймаючись власною безпекою, коли я потрапила в біду. Хоча ти був останнім, від кого я сподівалася отримати тоді допомогу. І все одно не оцінила....(пробач)
Ти великодушно неодноразово допомогав мені потрапити на зустріч з іншим хлопцем. Тому, що той час, який витрачався на те, щоб дістатися від мене до нього, ми з тобою були лише вдвох.
І ти втішав його, коли я вирішила, що більше не хочу з ним зустрічатися. Бо хто ж краще, ніж ти, міг знати якими болючими можуть бути мої слова та вчинки(пробач за кожне слово).
Ти почав приятелювати з моєю сестрою,  аби лиш бути десь біля мене.
І весь цей досить тривалий період від знайомства і до університету ти періодично наважувався заговорити про те, що ми мали б бути разом. І періодично ти мене таки вмовляв. Але мого терпіння вистачало лише на кілька тижнів. Ти не був найкрутішим хлопцем з мого оточення, скоріше навпаки... Тоді чомусь це було важливо(пробач). Над тобою всі сміялися, глумилися з твоїх почуттів до мене, а ти все одно не здавався, і не припиняв обдаровувати мене своєю, іноді такою дратівливою для мене увагою(і за це пробач).
Я казилася, коли ти починав фліртувати з іншими дівчатами, хоча мені самій ти був не потрібен. І достатньо було кількох слів, щоб ти знов став моєю тінню.

Та якоїсь миті все змінилося. То була невідома мені Віка на твоєму мотоциклі, за твоєю спиною. І я не розуміла як ти можеш бути таким радісним, коли мене немає поруч! І з тієї миті ми були разом.
І ще ніколи не було так легко і так радісно, коли ми вдвох, і так сумно і так боляче, коли ти був десь.
Ти ненавидів вірші, які я писала про тебе. Натомість сам складав їх мені.
Ти робив речі, які тобі не подобались, лише тому що вони були до душі мені.
Ти слухав музику, яка різала твої вуха, бо її любила я(лише зараз помітила ці деталі).
Ти готував вечерю, чекаючи мене з пар, а іноді ходив на пари разом зі мною.
Ти ненавидів цибулю, тому завжди сам нарізав її дуже дрібнесенькими шматочками, так, щоб відчувався лише її запах, але вона була у будь-якій страві, бо її любила я.
І так ми досить мирно і досить довго співіснували у своєму окремому світі. 
А далі: складно сказати що сталося і коли все полетіло під три чорти...
Ти був злий на мене. Ти мене ненавидів, бо все одно не міг забути.
Я була ображена, і також дуже зла на тебе, але вірила, що все буде добре(пробач мою самовпевненість, і те, що нічого не зробила, аби стало добре. Лиш чекала якихось кроків від тебе).
Добре не стало.
Образи, прокльони, і все так по-дурному... (пробач)
Ще два роки було геть недобре. Глибочезна депресія, якісь незрозумілі нікому не потрібні стосунки, добре що нетривалі, пиятика, сльозливі вірші, істерики, голодування... відрахування з університету.
Добре так більше й не стало.
Були інші, деякі досить довго. Один, здалося, що назавжди, але Бог милував.
І ти все одно був десь на периферії, зрідка показуючись мені на очі. З роками все рідше і рідше, але все одно чомусь був.
Ти сумлінно виконував свою колись давно дану обіцянку: "Я завжди буду поруч,  навіть коли ти про це не здогадуватимешся"
Ти зробив собі репутацію Казанови. І це довго змушувало мене думати, що і я тобі потрібна лише для втіхи(пробач). І лиш тепер мені здається, що я просто тішила твою душу. Ми все одно потребували один одного.
Дивно було чути від 29-річного тебе зізнання у тому, що він досі береже листи, які йому колись писала 15-річна я, і береже листівку, на якій я написала своє перше "люблю" .


Пробач за все, що було не так, за кожне образливе слово, за кожен болючий вчинок. Якщо зможеш, звісно.
І пробач, що не наважуюсь сказати тобі цих слів своїм голосом, бо він мені підступно зраджує, коли ти поруч.

Дякую Богу за кожну мить,  що провела поруч з тобою.
Нехай Він тебе береже. 

Ідеальний хлопець

Він був звичайним. Хоча трішки й привертав до себе увагу стильними коричневими штанцями з охайними стрілками і вдало підібраною до них сорочкою з цікавим малюнком. Ми їхали в маршрутці.
Він був майже звичайним, поки не підвівся і не пройшов повз мене, прямуючи до виходу.
От тоді я побачила у нього в руках прозорий пакетик з кількома метрами витої пари.
І зрозуміла: він ідеальний...

Милий ранок

Ніжний вересневий ранок. Ледь туманно... Ще трішки сонно... Тихо... На диво тепло...
Ліниві промені сонця ласкаво обіймають червонувату цеглу старих будинків.
На траві красуються дрібненькі крапельки роси.
Ще не осінь.
Але листя дерев вже починає набувати цікавих кольорів.
Каштанчики скидають додолу своїх їжачків. Ті тріскаються, вдаряючись об землю, і випускають на свободу блискучі, гладенькі плоди.
На підвіконні стигне солодкий чай з молоком. Пара неспішно здіймається  вгору і розчиняється  у вологому ранковому повітрі.
Затишно. Усміхнено.
Тиха радість...

Про каву і не тільки. Анастасія Грім

Майже допита. Уже охолола. Кава стоїть на столі край вікна. Я – королева. Але без престолу. Я – не погана. Але не Вона. Майже добита моральним стражданням. Біль, як і кава, допитий зрання. Разом з тобою. Але без кохання. Я – не кохана. Кохана – не я. Я не із тих, хто втече від проблеми. Знову до чашки тулю я вуста. Я все ще прима. Без фанів і сцени. Я – ще не гірша. Я просто не та. Знаєш, на каву я схожою стала. Осад на дні у душі не чіпай. Я – не жахлива. Я просто як кава. Хто ж тобі винен, що ти любиш чай.

 

 

Іванка Захаревич. Вражаюче красивий вірш.

…

Я обожнюю цей Ваш наскрізний погляд,
І мороз проймає тіло до костей,
Хочу приховати дивний подив,
Як торкаєтеся враз моїх плечей.

Коли Ви долонею жаркою,
Обпікаєте мою холодну руку,
В насолоді серед квітів болю,
передчасно з’явиться розлука.

Прокидаюсь і лягаю спати,
Ім’я Ваше в мене на устах,
Я не знаю, де себе ховати,
Коли з’явитеся знов у моїх снах…

Гра чи випробування?

Життя - це спланована послідовність випробувань з метою набуття досвіду? Чи просто гра, яка має приносити задоволення?
Навіщо я роблю те, що роблю, і планую зробити те, що має принести певні конкретні результати? Щоб довести комусь, що я можу? Чи лише для того, щоб встановити де межа моїх можливостей, щоб собі самій довести, що і це я також можу?
А що як я просто марную життя, добиваючись спочатку одного, потім іншого, потім ще чогось...
Мене легко зачепити, мене легко надихнути і підштовхнути до дій, але чи потрібно мені все це насправді?
Я дію для себе, чи просто щоб виправдати чиїсь сподівання? Що я робитиму в фіналі зі своїм списком досягнень?
Що я хотіла б робити, якби ніхто ніяким чином не мав жодної можливості вплинути на мене?
Мабуть це найголовніше запитання з усіх, що я змогла собі поставити за час  свідомого перебування в моєму нинішньому тілі.
Я маю навчитися відрізняти свої власні прагнення та ідеї від тих, які потрапили в мій мозок завдяки чоїмось старанням.
Є над чим працювати.
І ще є трохи часу.
Я не здаюсь.

Щойно з весілля

Нові туфлі пофарбували п'ятки в чорний колір.
Печуть очі і заклало ніс.
Свідка весь вечір хотілося назвати Женькою - виявляється двійники таки існують.
Роздратованість від хтивих поглядів деяких пузатих одружених гостей.
Але все ж радісно. Світло і радісно, що половинки хоч іноді таки знаходять одна одну.
Це була перша пара, весілля якої абсолютно виправдане навіть моїм скептичним  розумом. Це було перше весілля, яке дійсно просто не могло не статися. Я бачила сяючі очі, я бачила безмежну ніжність і рішучість. Я бачила саму любов.

Кава

Кава надихає.
Хочеться малювати її, хочеться дихати нею, и лише на третьому місці бажання пити її.
Я думала вона замінник алкоголю у миті, коли мені зле.
Але сьогодні вона просто друг, який без слів сказав: " Ну і що, що день похмурий, ну і що, що на роботу, все ж класно: серце б'ється, легені дихають, ноги можуть ходити а руки обіймати. Посміхнись!"
Захотілося віддячити йому  його ж портретом.
+1 пластиковий стаканчик на моєму столі.

Я віддала б душу, щоб вернути спокій.
Не знаю щоб я ще віддала, щоб втратити спогади.
Безглуздо і недоречно - але скажи це моєму серцю - і воно відповість тобі, що йому байдуже як це виглядає.
Легко обманювати когось, але себе - неможливо. Я не хочу цим сама себе вбивати. Або якщо вже вбивати - то якось би швидше.

Цікаво-дивно

Прокинулась вранці з однією сережкою у вусі. Інша лежала в ліжку. З закритою застібкою. І досі не розумію як вона там опинилася в такому стані...
Погода міняється кожних 3-5 хвилин. Я ще ніколи такого не знала. Думала це можливо лише з моїм настроєм.
А в маршрутках можна зустріти цікавих і оригінальних людей, яким плювати на те, як вони виглядають: кашемірове пальто, з-під якого видно яскраву салатову сорочку, класичні сірі брюки з гарно напрасованими стрілками, щаслива посмішка і... сіро-жовті кросівки. Зате зручно. Посміхнулась.
В калюжах сяє відображення веселки. Дивно що я побачила її спочатку в калюжі, і лише потім звела очі на небо. Невже так уважно дивилася під ноги? Чи просто була сумна й похмура? Чи просто туфлі не зручні.
Так хочеться тиші і так багато людей хотять моєї уваги. Радіти?

Прикро

Прикро залишати місце, де ти почуваєшся по-справжньому щасливим.
Прикро, що бракує мужності втратити все, що тримає, аби залишитися там назавжди.

Рух

Зупиняюсь на мить. Розумію, що речі, які ще вчора були важливими, більше не мають значення, що люди, без яких ще вчора я не могла уявити життя, потихеньку зникають з моїх думок та з мого серця. А ті, кого раніше не помічала, викликають радісну усмішку своїми словами, діями, чи просто присутністю. І це навіть не сумно. Це просто так є.  І мені не хочеться нічого змінювати.
Можливо завтра все знову зміниться. І навіть не можливо, а обов'язково все зміниться.  І мені не хотілося б знати у якому напрямку. Можливо хтось повернеться, а хтось стане ще більш далеким та недосяжним, чи... просто більше непотрібним.
Дякую всім, хто був, хто зараз зникає, хто є, і всім, хто ще буде.
Обіймаю весь світ.

Є місця

     Як радісно, що є місця, де люди здатні радіти усьому, що посилає їм життя. Де достатньо даху над головою і хліба на столі, щоб бути безмежно вдячним долі за її доброту. Де цінують прості, але  такі важливі речі у житті: добрих сусідів,  живих батьків, вдячних дітей, щедру землю і мінливе безмежне небо над головою... Де добре слово і привітна посмішка здатні відкрити будь-які двері.
    Як радісно, що є місця, де можна зустріти юного забрудненого конюха, який сяє від щастя, якому найбільша радість у житті - це робити те, що він робить. Або жартівливого водія, для якого пробите на звивистій гірській дорозі колесо - лише привід для 15 хвилинної зупинки. Чи продавщицю, яка бігтиме за тобою вслід, щоб розповісти про ще один запізно пригаданий автобус по маршруту, яким ти цікавився у неї кілька хвилин тому.
    Як радісно що є місця, де люди не байдужі один до одного, де нема чужих чи незнайомих. Де з тобою вітаються люди, з яких ти бачиш вперше, і ніколи більше не побачиш. Де тварин не викидають на вулицю, а оголошення про загублену кицьку лунають на ТВ, на радіо і розклеєні на автобусних зупинках.
   Щирі, привітні, радісні та відкриті люди - найяскравіша окраса наших Карпат.

Від себе не втечеш

Не має сенсу кудись їхати, щоб віднайти внутрішню рівновагу. Де б ти не був з тобою залишається те, що ти вже маєш: звик до метушні -  візьмеш її з собою, звик до безладу - влаштуєш його де завгодно.
Стати врівноваженим і гармонійним можна лише зазирнувши глибоко всередину себе. Зовнішні обставини нічого не вирішують.
Від себе не втечеш.

Легенда про виноград

    Тоді було справді зле. Так, як ніколи до того, і ніколи вже після.
Найбільша в житті зрада. Розчарування. Але ще надія. Але ще безмежна любов, перемішана з ненавистю. І сльози переплутані з дощем. Сльози, яких ніхто не мав побачити.
В голові не вкладалося чому все так(хоча пройшло десять років, а я й досі не бачу вагомих причин, сумно посміхаюсь).
     Тоді йшов дощ. Напевне, найсильніший дощ всього того далекого літа. Ми були змоклі до останньої ниточки і розгублений Хтось, не знаючи як спинити мої сльози, як мене заспокоїти, почав просто говорити:
- Пригадай що ти сьогодні зробила важливого? - а я тоді не могла думати ні про що, крім того, що мені дуже боляче.
Але за кілька хвилин пригадався один епізод із вже згасаючого дня:
- Я посадила виноград. - все що спромоглася я видушити з себе крізь дощ та сльози. Був кінець серпня. Тепер я вже розумію, що в такий час виноград ніхто не садить...
- Це ж чудово! - оживився мій рятівник, - ти тільки уяви який класний виноград у тебе виросте після такого сильного дощу.
І мене зачепили ці слова. І після них я щодня бігала до тих двох малесеньких, ще навіть не кущиків, - паростків. Я їх поливала, рятувала від бур'янів. І щоразу з тривогою чекала, йдучи туди: а раптом вони вже загинули. Мені здавалося, що якщо житимуть вони - житиму і я. І у  мене обов'язково все налагодиться, загоїться, мине...
   Час приглушив біль. І він же зробив з тих двох паростків сильні кущі, напевне, найсильніші з усіх, якими я зараз опікуюсь.
    Тепер, дивлячись на них, я посміхаюсь. Я віддаю їм частину свого серця, а вони відповідають мені як можуть.
    На одному з тих кущів ягідки зовсім крихітні, кругленькі, коли достигають - майже прозорі, схожі на сльози. І хоч тепер у мене більше двох десятків кущів відбірного винограду, я ніколи не позбавлюся від тих двох, напівдиких, які показали мені на власному прикладі, що вижити можна за будь-яких умов.

Проблемка

Як легко можна завдати шкоди одній людині, бажаючи зробити добро для іншої. Сумно.

Кілька слів

Достатньо кількох слів, щоб зробити людину засмученою.
І стільки ж потрібно, щоб викликати її щиру посмішку.
Слова -магічна зброя.
Шкода, що не всі користуються нею обережно.

Де б ти не був

Глибоко вдихаю  свіже вечірнє повітря, вистромивши носа з вікна балкону, і думаю: навіщо мені Львів, Кам'янець, чи Чернівці? Я почуваюся безмежно і безпричинно щасливою тут. Прямо зараз. Місце ролі не грає. Достатньо просто дивитися на світ навколо, і бачити його, і відчувати його всим єством.
Бачити, а не просто дивитися механічним поглядом, не помічаючи його новизни, і такої мінливої краси.
Будь щасливим, де б ти не був!
Щомиті навколо все може бути новим і невідомим.

Де живе радість

Радість живе в деталях: у багряних хмарах, що ніжаться  в обіймах останніх сонячних променів, у трьох засохлих мандаринових листочках, у грудочці землі, що втекла з горщика і мусить бути стертою з підвіконня, у блакитних квіточках лаванди, які щосекунди все бліднішають, розчиняючи свої барви в теплому чаї, в дитячій посмішці, у сяючих очах і чарівній ямочці на щоці, в тендітній квітці, яка розцвіла там, де ніхто її не сподівався побачити, в нахабному вітерці, що вривається до оселі крізь відчинене вікно...

Щодня прокидаючись з іншою реальністю я почуваюсь розгубленою, бо все, що вчора здавалось важливим - сьогодні вже не має значення. Від розгубленості стаю роздратованою, і сумною від своєї дратівливості.
Але якими б подіями не був сповнений або не сповнений день, в ньому завжди є кілька секунд, які варті того, щоб його прожити.
І добре що час іноді спиняється. Добре відчути порожнечу навколо себе, і навіть всередині себе. Коли пусто - маєш можливість наповнити своє існування усим, чим тобі самому захочеться: можеш збирати, мов у кошик, відчуття від приємних моментів, а можеш назбирати неприємних.
Як добре що радість живе у деталях...

Щось справжнє

      Якщо в твоє життя щось приходить через серце, а не через розум - ти не можеш позбавитись від нього просто  спинивши потік думок. Воно й далі існуватиме. Воно існуватиме стільки, скільки  потребуватиме душа, незалежно від бажань нашого внутрішнього мислителя, який завжди прагне все тримати під контролем.
     Якщо в твоєму житті з'явилося щось, що ти сам створив силами власних роздумів - звісно, щоб позбавитись від нього, достатньо просто припинити думати.
     Та як складно часом відрізнити одне від іншого...
    Спробуй заткнути рота мислителю. І подивись що залишиться в тобі незмінним.

Незвичайне у звичайному

Коли я поливала квіти, на корпус телефону випадково потрапила крапля води.
Спочатку я хотіла її стерти.
Але придивилась уважніше - і вона мені здалась дуже гарною, і такою самодостатньою, ніби у ній вміщувався цілий світ.
Коли я змінила кут спостереження - шматочок корпусу, що проглядався крізь прозору воду, набув неймовірно красивого сяючого синього кольору.
Замилувалась. Посміхнулась.
Пощастило, що я не змахнула її швидким порухом руки.

Промінчик світла

Щаслива бачити знову. Відчуваю, що час не існує.
І кожен з нас частинка нескінченного  Всесвіту, без якої він був би іншим, і  все, що в ньому відбувається, здається природнім і злагодженим.
Такі приємні несподіванки радують серце і роблять світлішим день. Надають настрою чарівних відтінків та роблять його злегка романтичним, і, може, трішечки меланхолійним.
Чудесно, що так неочікувано іноді з'являються промінчики світла, в обіймах яких приємно завмерти на кілька секунд і не менш приємно обіймати у відповідь.
 Люблю цей неймовірний світ.
Люблю людей, які цей світ роблять ще дивовижнішим.

 

Все в наших руках

Чому нам так подобається на когось перекладати відповідальність за власне життя і за те, що у ньому відбувається, а конкретно: за те, що нам не подобається в ньому.
Ми чекаємо що хтось зробить для нас щось, щоб стало добре. І не допускаємо думки, що все лише у наших руках.

Так було, є, і буде

"Нічого не змінюється" - це відчуття виникає в моїй свідомості все частіше, і незмінно супроводжується легкою посмішкою, і якимось майже невловимим усвідомленням причасності до чогось грандіозного і при цьому прихованого і таємного, до самої суті життя.
Нічого не змінюється крім нашого ставлення до того, що ніби-то змінилося, але ж, на щастя, ми - це не лише наші думки та емоції.
Час відкриває нам доступ до нових вражень і переживань, але те, що відбувається прямо зараз, іноді викликає відчуття ніби так було завжди. І те, що вже колись мало місце бути, також продовжує існувати у своєму первозданному стані назавжди.
Чим більше слухаєш свою душу - тим ясніше бачиш, що вона не має меж і обмежень, ні часових, ні просторових, ніяких. Вона - частинка Всесвіту, і водночас містить весь Всесвіт в собі.

Ласкаво просимо до Білої Церкви!

Смердюче мертве місто з сірими будинками і голими деревами посеред весни.
Через кожні кілька кроків затримуєш дихання, щоб не впасти від смороду вихлопних газів, який скрізь.
Під ногами гори сміття, обгорток з цукерок, пакунків від цигарок та недопалків.
Навколо снують бездушні оболонки людських створінь, і майже в кожного з рота йде смердючий дим, від якого хочеться провалитися крізь землю, або випаруватися. Вони заливають в себе дешеву каву з автоматів, брудно лаються, розповідаючи про принади власного життя, і труять своїм димом тих, хто ще має сили утримуватися від цих чудодійних антидепресантів, але не має де сховатися. Бо сховатися вже ніде.
Крижаний вітер здіймає вгору пил, яким густо вкриті дороги, безбарвне небо, затягнуте одноманітними холодними хмарами, і навіть сонце не наважується завітати сюди.
Ласкаво просимо до Білої Церкви!

Переплетення сюжетів

З якого неймовірного переплетення різноманітних сюжетів зіткане наше життя.
Дивовижним чином наші долі пересікаються з долями інших людей, які мають дати нам певний урок, приносять з собою певні зміни чи допомогають по-новому поглянути на звичні речі. І так само ми в їхніх життях також щось змінюємо, та й розходимось собі далі у різних напрямках. Щоб, можливо, ніколи більше не зустрітися.
Не буває випадкових людей чи випадкових подій.
Все розвивається за певним сценарієм, але ми маємо можливість своїми вчинками скорегувати перебіг історії, можемо засвоїти урок з першої спроби - і піти далі, а можемо переживати однакові ситуації стільки разів, скільки знадобиться для того, щоб нарешті зрозуміти навіщо вони нам послані.
Ніколи не знаєш кого зустрінеш і кого втратиш наступної миті.
Цінуйте один одного.
Насолоджуйтесь присутністю тих, хто поруч з вами.
Будьте вдячними за все, чому вони можуть вас навчити.
 

Туман

Мене завжди зачаровував туман.

     Він обіймає весь світ своїми лагідними, м'якими, але такими невблаганними, напівпрозорими обіймами і ти вже майже нічого не бачиш і не чуєш навколо. Лиш ледь помітні плями розмитиго світла від ліхтарів та з вікон, лиш ледь чутні вдалині  звуки автомобілів, які намагаться досягнути пункту призначення, змагаючись з туманом, розриваючи його обійми нахабним світлом своїх фар.
      А ти стоїш і не бачиш навіть власної руки, витягнутої вперед.
 Ніч і туман - ідеальні спільники. Коли вони приходять разом - я почуваюся по-справжньому захищеною. Не знаю і не хочу думати від кого чи від чого, але вони викликають в мені відчуття абсолютного спокою, впевненості у власній безпеці. Туман обіймає все навколо, в тому числі й мене. Ніч обіймає туман, і усе, що в тумані, і мене також.
     Вологе повітря п'янить, все навколо стає невиразним. Туман глушить  звук і робить розмитою картинку і тому загострюються інші відчуття, зникають думки, і стають непотрібними слова.     
     Ти мрієш у ньому розчинитися, ти стаєш такою ж тихою, впевненою і спокійною. Ти дякуєш йому за ці прекрасні відчуття і мрієш зустрітися з ним знову.
      Тобі байдуже до всіх, кому він завдає незручностей, бо ти сама його дуже любиш. Любиш більше за дощ і більше за сонце, більше за сніг і за вітер, і лише густі сині хмари дарують тобі схоже відчуття спокою і захищеності, але вони не можуть сховати тебе у своїх обіймах, і лише висять над головою мов велетенська парасолька.

Побудь зі мною трохи ще і вранці.
Я сумувала за тобою.
Дякую що прийшов.

Натхнення

Віра людей, які вірять у твої сили та здібності більше, ніж віриш ти сам, надихає.
Особливо тоді, коли те, що тобі треба робити, приносить задоволення.
Я по-справжньому щаслива, бо мене оточують саме такі люди.
Дякую за підтримку та розуміння.

Невидимі захисники

Бувають моменти, кили тобі начхати геть на все, що відбувається навколо, і навіть на те, що відбувається в тобі і з тобою, ти не маєш бажання розібратися ні з емоційним болем, ні з тим, у що він з часом починає виливатися на фізичному рівні. Ти просто починаєш потихеньку вбивати себе своєю бездіяльністю.
І в миті, коли здається що я вже на самому дні, я відчуваю присутність поруч чогось прекрасного, заспокоюючого, але невидимого.
Мене ніби хтось обіймає за плечі і незрозумілим чином допомогає віднайти внутрішню рівновагу, дає сил прийняти і звільнитися.
З того часу, як  я це зрозуміла, іноді прошу його з'явитися і підтримати мене, але він дає про себе знати лише тоді, коли бачить, що ти сам вже не в силах справитись з тим, у чому застряг.
Приємно знати, що ти завжди маєш підтримку. І важливо знати, що якщо ти її ще не відчуваєш - значить в тобі достатньо сил подолати кризу самостійно.
Я з вдячністю радію присутності свого невидимого друга, а можливо, й не друга, а друзів.

Ярлики

Людина має носити лише ті ярлики, які вона сама на себе навісила, згідно з якими намагається існувати в цьому світі. Саме існувати, бо життям це назвати складно.  Під маскою ти справжній просто повільно вмираєш.
Хочу навчитися не навішувати ярликів на тих, хто навколо.
Хочу навчитися позбавлятися від своїх власних і бути такою, якою хочеться на даний момент, а не такою, як від мене очікують.
Хочу навчитися не зважати на чиєсь невдоволення моєю справжністю.

Краще не складати уявлення

Хіба можна настільки засмутитися через вчинок людини, яка так просто викинула тебе зі свого життя?  Напевне засмучує не сам вчинок, а те, що людина виявилась не такою, якою ти її собі придумав.
Яким би об'єктивним не здавалося тобі твоє бачення когось - воно завжди помилкове.
Краще не мати особистого уявлення про щось, чи про когось... Тоді не засмучуватимешся - а дивуватимешся. Це однозначно має бути приємніше, або принаймні не так боляче.

Бути слабкою

Даремно я спустилась у світ егоїстичних почуттів і емоційних рішень зі свого звичного, зручного,  світлого і спокійного світу, в якому все було розставлено по місцях, і де ніхто не міг мене вивести з рівноваги.
Тепер так хочеться бути слабкою і дозволити собі сльози, дозволити собі істерику, дозволити вилити назовні все, що кипить в моїй Душі. Але ж злитися маєш лише на себе саму. Сама дозволила собі зістрибнути з небес.
Коли вже ти чомусь навчишся?  

Лиш простягнути руку

Дивно виходить: ти чогось прагнеш, довго мрієш про це, вважаєш, що робиш все, що можеш аби здобути. А коли хтось відгукується на твоє бажання і дає можливість отримати все й одразу - починаєш вагатися.
Тебе переповнюють сумніви, ти почуваєшся неготовим жити з цим до останніх днів, бо усвідомлюєш нарешті, що все назавжди зміниться. Безповоротно...
Але дороги назад вже нема. Перший крок зроблено. І рано чи пізно доведеться зробити наступний, простягнути руку  - і отримати подарунок, який зараз тебе так лякає.
Найстрашніше - це розчарувати тих, хто покладає на тебе надії, хто вірить у твої сили більше, ніж ти сам.

Мій друг - той, хто насмілюється говорити мені все, як є

Чому щоразу, коли ти не маєш бажання відповідати на моє запитання, ти говориш "Не знаю"?
Все ти знаєш. Може просто боїшся, що твоя відповідь може мене образити. Але ж "Мій друг - той, хто насмілюється говорити мені все, як є, той, хто насмілюється мене виправляти"...

Печальне припущення

Все частіше виникає відчуття, що всі, хто з'являються в моєму житті, кому вдається проникнути в моє серце, з'являються лише для того, щоб я вкотре пошкодувала про те, що втратила тебе. Щоб я усвідомила, що ти був тим єдиним, призначеним мені долею.
Як необачно я тоді тебе відпустила...
Як безглуздо не скористалась жодною нагодою, які так часто підкидала доля, щоб зробити хоч одну спробу повернути тебе...
Тепер вже не буде нагоди.
Та ти все ще в моєму серці... В моїх спогадах і думках. І зрідка й досі у моїх снах.