понеділок, 12 серпня 2013 р.

Легенда про виноград

    Тоді було справді зле. Так, як ніколи до того, і ніколи вже після.
Найбільша в житті зрада. Розчарування. Але ще надія. Але ще безмежна любов, перемішана з ненавистю. І сльози переплутані з дощем. Сльози, яких ніхто не мав побачити.
В голові не вкладалося чому все так(хоча пройшло десять років, а я й досі не бачу вагомих причин, сумно посміхаюсь).
     Тоді йшов дощ. Напевне, найсильніший дощ всього того далекого літа. Ми були змоклі до останньої ниточки і розгублений Хтось, не знаючи як спинити мої сльози, як мене заспокоїти, почав просто говорити:
- Пригадай що ти сьогодні зробила важливого? - а я тоді не могла думати ні про що, крім того, що мені дуже боляче.
Але за кілька хвилин пригадався один епізод із вже згасаючого дня:
- Я посадила виноград. - все що спромоглася я видушити з себе крізь дощ та сльози. Був кінець серпня. Тепер я вже розумію, що в такий час виноград ніхто не садить...
- Це ж чудово! - оживився мій рятівник, - ти тільки уяви який класний виноград у тебе виросте після такого сильного дощу.
І мене зачепили ці слова. І після них я щодня бігала до тих двох малесеньких, ще навіть не кущиків, - паростків. Я їх поливала, рятувала від бур'янів. І щоразу з тривогою чекала, йдучи туди: а раптом вони вже загинули. Мені здавалося, що якщо житимуть вони - житиму і я. І у  мене обов'язково все налагодиться, загоїться, мине...
   Час приглушив біль. І він же зробив з тих двох паростків сильні кущі, напевне, найсильніші з усіх, якими я зараз опікуюсь.
    Тепер, дивлячись на них, я посміхаюсь. Я віддаю їм частину свого серця, а вони відповідають мені як можуть.
    На одному з тих кущів ягідки зовсім крихітні, кругленькі, коли достигають - майже прозорі, схожі на сльози. І хоч тепер у мене більше двох десятків кущів відбірного винограду, я ніколи не позбавлюся від тих двох, напівдиких, які показали мені на власному прикладі, що вижити можна за будь-яких умов.


Немає коментарів:

Дописати коментар