Зміни

І навіть час тепер іде зовсім по-іншому. Він уже був у моєму житті такий: тихий, неквапливий, коли на все вистачає і багато помічаєш того, що раніше було позбавлено уваги. Він мені подобається таким. Я хотіла б зберегти це відчуття, цю уважність, здатність помічати навіть тоді, коли (і перш за все, якщо) я буду не сама. Я скучила за таким станом. Я повільно повертаюся до себе. Зрештою, кожному з нас треба просто стати собою, віднайти себе у найменших дрібницях, відтворити найкращу версію себе, а далі, якщо комусь вона стане близькою, такою, яку хочеться прийняти цілком і повністю, без бажання щось міняти, відкривається можливість рухатися у тандемі. І тільки так. І тут не обдуриш, не зіграєш на публіку, бо відчуття не обдурити, хоча розум - можна. Бо все те, що ти показуєш зовні, має бути співзвучне твоєму внутрішньому. Тоді є гармонія, а таке дуже відчувається. Таке має викликати легкість у тих, хто поруч з тобою. Інакше воно гнітить: коли не можеш собі пояснити де підвох? Ніби все гарно, ніби все добре, а відчуття якоїсь непоясненної важкості душить... А то внутрішній світ душить, низькі енергії, які людина сама в собі задушила, заховала, ніби таким чином від них можна позбавитися. Може, навіть від себе заховала. Але це хибний шлях, йдучи яким ти все одно колись покажеш те, що ховав. Від низького треба тільки позбавлятися, поступово пропрацьовуючи свої страхи, визнавати їх, дивитися їм у вічі і усвідомлювати, що вони більше не мають над тобою влади, що вони більше не потребують застосування тих звичних механізмів, якими ти з ними досі боровся. Тільки так. І хай Господь нам допомагає у цьому. Амен!

Полегши

Треба дати собі можливість оплакати зміни. Дати горю вилитися так, як воно того потребує. Не хочеться нічого вдаваного чи примусового: ні сили, ні спокою. Хочеться, щоб сум до крихти був усвідомлений з усіма його причинами, і внаслідок цього усвідомлення природно трансформувався у повне прийняття змін на всіх рівнях.
Хочеться віднайти в собі і розкрити широкий доступ до отого зерна відчуття, яке певної миті переконало мене, що все зроблено на краще, що іншого варіанту не було. Так невблаганно переконало, і занурилося туди, звідки прийшло, лишивши по собі лише теплі спогади про те, яким може бути життя на рівні, де тобою не керують ні думки ні емоції, де все просто ясно і зрозуміло.
Треба дати собі час залікувати сліди, якими ми самі ж і пошрамували власні душі, шукаючи своєї вини і виправдання. І треба вчитися говорити. Говорити про все на світі тоді, поки ще не пізно. І разом з тим треба вчитися слухати. Слухати тоді, коли ще не пізно почути. Вчитися дозволяти собі помилки і нести відповідальність за їх наслідки. Хоча у певному сенсі помилок не існує: це лише досвід, який ми здобуваємо, чинячи так, як вважали за потрібне у  конкретну мить, якої вже не повернути.
Хочеться навчитися жити так, щоб не забігати своїми емоціями у майбутнє, не змушувати себе страждати через картини, які вимальовує уява, і які так і залишаться, скоріше за все, лише картинами, але при цьому десь глибоко у нашій підсвідомості вони все одно назавжди будуть закарбовані.
І хочеться просити Всевишнього: якщо можеш щось підказати - підкажи, якщо можеш полегшити - полегши.        

Як я хочу

Якщо бути разом, то не з потреби, а з радості. Від надлишку світлого і теплого, яким хочеться ділитися. Від бажання об'єднати зусилля в одному напрямку, з цікавості пізнання нових граней як своїх так і один одного. З наповненості, яка переливається через край, а не з бажання наповнитися за рахунок іншого. Зі спокою, який заливає все єство, а не заради його здобуття поруч з кимось. Із прийняття принципів, якими живе інший, навіть за умови відсутності стопроцентної згоди з ними. З радості бути собою, не розчиняючись, а доповнюючи себе іншим, стаючи більшим, досконалішим поруч з іншим. З повної довіри до іншого, віри в його власний шлях, який може не співпадати з твоїм, а лише зрідка перетинатися, при цьому незмінно лишаючись десь зовсім близько.

А тепер по пунктах про, можливо, банальне і приземлене, але необхідне:

1) У чоловіка має бути стержень, Воля справлятися із нестандартними ситуаціями без шкоди для себе та інших. Для цього потрібен ясний Розум, не затьмарений емоціями. Звідси витікає: потрібна здатність вгамовувати свої емоції, впорядковувати думки.

2) Захоплення. Творення з любові чогось, від чого він отримує задоволення. Творчість у будь-яких проявах, які нікому не шкодять.

3) Робота над собою. Самосвідомість.

4) Грамотне ставлення до грошей, здатність знаходити їх додаткові джерела при потребі.

5) Чесність. Будь-яку правду можна висловити делікатно. Без чесності немає довіри. Без довіри не збудувати нічого.

6) Надійність. Стійкість до зовнішніх умов.

7) Здатність чути, підтримувати, розпізнавати моменти, коли потрібна хай і банальна, проста фізична допомога.

8) Точки дотику - спільні зацікавлення.

Пауза

Хочу знаків. Ще більше знаків, які підкажуть, що я не помиляюся у своїх діях і рішеннях.
Дивний внутрішній спокій незрозумілим чином поєднується з глибоким душевним сумом та емоційними вибриками, що супроводжуються потоками сліз. Але коли вдається все це вгамувати, я розумію, що мені все ж добре. Мені спокійно. Коли зовсім немає думок, мені спокійно.
Здоровий глузд, чи щось інше, підказує мені, що все одно все буде так, як воно має бути, скільки б я не помилялася, скільки б не опиралася, мене все одно  приведе життя туди, де я маю бути. Питання лише в тому коли і в якому стані. Як довго я дозволятиму собі керуватися хибними переконаннями, діяти з емоцій, чинити всупереч внутрішньому голосу, йти на компроміси, закривати очі на дрібниці, які в решті-решт, виявляються не таким вже й дрібними.
Чому я не можу дозволити собі вже зараз жити ідеальним життям? Все просто: я не знаю їх. Я не визначила свох ідеалів, я не описала свого світу, яким він мені потрібен, тому я отримую те, що отримую.
Мені потрібна пауза.Така тиха і глибока, в якій я зможу почути кожну свою клітиночку, вловити найтонші бажання своєї душі, почути куди вона мене спрямовує.
А поки - нічого не малювати. Ніяких планів і картинок, ніякої певності і визначеності. Я передаю управління в Центр. Я не знімаю з себе відповідальності за свої дії та реакції, але я припиняю хотіти. Я згортаю програму своїх бажань, тих, які починаються в голові і десь трохи тонше. Нема чого записувати, нема чого фіксувати ні на папері, ні в думках, ні тут. "Та проте, - не як Я хочу, а як Ти"(Матвія 26:39)

Справа не в тому....

І справа не в тому, що ми виходимо між люди без макіяжу, і навіть не в тому, що ми одягаємо на себе речі, що виглядають аби-як і геть не поєднуються між собою(хоча останнє треба, розглянути окремо, там є певні нюанси).
Але ж... основна біда в тому, що ми йдемо у світ з погаслими очима. Що наші обличчя не сяють посмішками, світлими і ледь вловимими... Що в наших рухах немає легкості і грації. Що ми навіть дороги перед собою не бачимо часом, увіткнувшись поглядом у телефон і затуливши вуха навушниками. Ми відрізали себе від світу, частиною якого є. Ми не бачимо його краси, що ховається у дрібничках, ми не чуємо його звуків і не відкриваємося тисячам інших його проявів.Ми й себе самих не чуємо теж...

Втома

Це втома, якій ніби й немає причин.
Втома від бездіяльності і водночас втома від дій.
Втома від дій, які не милі серцю, але потрібні для забезпечення того рівня існування, який я для себе визначаю. Втома від прагнення відповідати очікуванням близьких, з якими ми частково взаємозалежні. Втома від очікувань і планів, які хотілося б втілити саме таким чином, як заплановано. Втома від намагання не привертати уваги до своєї персони і водночас не викликати нарікань стосовно моєї непричетності до того, що відбувається чи має відбутися незабаром. Втома через мої власні хвилювання відносно того як будуть розвиватися події найближчого майбутнього. Втома від відчуття, що від мене чогось очікують, напруження від думки, що я не все з того роблю. Втома від старань скрізь понаводити лад.
Навіщо я це з собою роблю? Чи не байдуже хто й чого очікує від мене? Це ж їхні очікування. Чи не байдуже як воно все складеться і відбудеться найближчі кілька тижнів? Чому я не можу більше просто пливти собі туди, куди життя повертає, приймаючи усі його несподівані вибрики? Чому мені так вперто хочеться спрямовувати його, тримати усе під контролем і бути готовою до будь-якого повороту?
Я перестала бути гнучкою. А ще я перестала слухати свої власні потреби. Звідси ця інша втома - від бездіяльності. Від відсутності дій, спрямованих на втілення того, чого хочеться саме мені. Звісно, є у мене мета, до якої я прагну найдужче, але ніяк не можу прискорити її втілення, але ж раніше були й інші. Дрібні, але такі неймовірно приємні і заспокійливі.
Все моє життя перетворилося на обов'язок. Навіть читання Біблії  вже сприймається як обов'язок, хоча я сама собі встановила строки, кілька разів скоротила їх і наразі все одно йду з випередженням графіка. Навіщо я складаю собі графіки, які мене ж потім і пригнічують? Чи треба вони мені, якщо я не можу сприймати їх з радістю та легкістю?

01.2019

Прийняття

Треба вчитися визнавати свої поразки.
Треба вчитися приймати те, що я не всесильна і не ідеальна.
Треба вчитися дозволяти собі помилки.
Мені здавалося що  це лише питання часу, комфорту і моєї любові. Що ці його кількаденні запої і стани цілковитої байдужості до всього можна зупинити. Але вони повторювалися дуже систематично якось. Ніби за графіком.
Не можу навіть уявити що крутиться у людини в голові в такі періоди і не знаю чи можна якось їй допомогти з ними. Тепер не знаю. Немає більше тієї самовпевненості, з якою я збиралася колись довести його мамі, що він не такий, як вона мені розповідала. На жаль, я здаюся. Попри всі почуття, які зараз приглушені подіями останніх днів, але все ж є, попри все добре, що було. Я переоцінила свої можливості і тут мало буде просто сказати, що мені прикро, що так вийшло, цих переживань не вмістити в слова.
Але при цьому я розумію, що не лише моя відповідальність є у тому, що все так ,як воно вже є.
Що людина сама має керувати своїм життям і прагнути або не прагнути його змінити. Я вірю, що можна змінити все. Я вірю, що кожен з нас має Волю, необхідну для змін. Але не кожен бажає докладати зусиль, щоб нею скористатися. І що найсумніше: не кожен визнає необхідність змін. Любіть і приймайте мене таким, як я є. Але чи ти сам любиш себе таким? Ти взагалі любиш себе?
"Люби ближнього, як самого себе" - я лише недавно почала розуміти наскільки глибокий сенс мають ці слова.