субота, 1 квітня 2017 р.

Жалість до себе

Мені здається це найстрашніше із відчуттів. З-поміж інших його найпростіше відслідкувати і визначити як таке, що починається в голові, з розуму, з думок.
Ми вважаємо себе беззахисними і самотніми перед обставинами, в яких опинилися. Але лише вважаємо. Насправді завжди у нас є стільки сил, аби здолати те, що хочеться перекласти на когось іншого.
Але ж саме ми створили таку ситуацію, своїми попередніми діями.
Нема кого звинувачувати, нема на кого ображатися і марно чекати на сторонню допомогу.
Впавши на мить у цей стан, на щастя, дуже швидко приходить тепер усвідомлення того, що я ж можу, насправді, впоратися і з цим. В мені достатньо Волі. І хай навіть моє рішення буде далеким від ідеалу, але воно буде таким, на яке я тільки здатна на даний момент. Я не буду корити себе потім за те, що могла краще, бо не могла тоді. Бо зробила максимально добре і єдино вірно, виходячи зі свого тодішнього рівня розвитку, свідомості, сили. А відтак - правильно. І найголовніше, коли починаєш діяти, допомога приходить, можна сказати, сама. Хтось поруч просто виявляє бажання прийняти участь, розділити з тобою цей твій урок, досвід, пройти пліч-о-пліч з тобою певний відрізок шляху. І ти просто дякуєш за то.
І ще гірше, можливо, коли жалість до себе викликає у когось бажання пожаліти тебе. Не розв'язати ситуацію разом з тобою, а просто розділити твою думку: "так, тобі дійсно не пощастило, бідненька, як же мені тебе шкода". Нас це тішить. Але разом з тим - вбиває, змушує повірити у безвихідність ситуації, у неможливість знайти і втілити рішення, прийняти і гідно прожити її.
Можливо, я занадто високомірна, але жертви у мене викликають лише зневагу. Я кажу про тих, хто тільки розводить руками і каже:"ну а що я можу вдіяти?". Прикро, що ми у більшості своїй не хочемо користуватися закладеною в нас Творцем Силою.

Немає коментарів:

Дописати коментар