До Тебе

Уже сутеніло, коли я проїжджала повз той світлий храм. Маленький і затишний. Крізь затемнені вікна було видно слабке тепле світло всередині. І мені захотілося  опинитися там. Поруч з тим світлом. Прийти у той затишок і відчути Твою любов. Розплакатися, скидаючи з плечей усе, що обтяжувало, усе, що закривало мені шлях до спокою і гармонії, до миру всередині, плекаючи який я можу чути Твою любов і передавати частинку її у світ.
Але ж до Тебе мені не треба ходити у храм. Бо Ти завжди в мені і зі мною. І я плачу від того, що знову забула як же Ти мене любиш, забула, що в мені самій є величне Світло, дароване Тобою, яке тьмяніє, коли я поринаю у буденність і починаю жити лише головою. Жити доти, поки не виснажусь, поки сама себе не зажену у точку, де більше нічого не хочеться, де втома така глибока, що навіть молитва моя здається порожньою, де вже немає місця почуттям і бажанню рухатися вперед.
Я не хочу шукати Тебе і йти до Тебе тоді, коли вже на межі, коли до відчаю лишається крок.
Хочу чути завжди Твоє тепло, Твій захист, Твою присутність. І плакати, як зараз, від того, що мене переповнює Твоя любов, любов до Тебе.
Амінь.