Приплив

Я відчуваю приплив енергії коли:

- прибираю своє помешкання;
- готую їжу;
- займаюся доглядом за рослинами;
- створюю щось власними руками;
- займаюся цілительством;
- читаю вголос молитви;
- зайнята справою, яка викликає у мене зацікавлення;
- слухаю навколишній світ і усвідомлюю себе його частиною;

Робота над собою

Майже десять років тому у цьому блозі було зроблено один з перших дописів, в якому тоді я висловила всі важливі на той час "хотілки". І як же дивно було кілька років потому констатувати той факт, що практично всі описані пункти стали моєю реальністю. Тож, певно, є сенс описувати свої прагнення, аби мати змогу згодом перечитати їх і переконатися у тому що це працює. І ще важливіше: заявляти таким чином Всесвіту про свої наміри. Тож я планую продовжити таку практику надалі і, зокрема, у цьому дописі.
     Сьогодні мій ранок почався з відчуття, що за вікном похмуро і сонця не буде видно. Саме з відчуття, бо жалюзі були ще опущені і щільно закриті. Не пригадаю, коли вперше виявила, що мій фізичний стан значною мірою залежить від наявності сонячних променів. Наступною думкою було: "Треба навчитися радіти будь-якому дню, незалежно від погодних умов". Звісно, що фізичне самопочуття  впливає і на емоційний стан, на думки, бажання. І я собі інколи просто відверто не подобаюся у таких станах, бо їх цілком можна назвати тим же словом, що і захмарене небо - похмурі.  Тож наразі у мене є нова задача для проведення роботи над собою: прийняти реакцію фізики, не випускаючи її далі: в емоції, думки, настрій.
Успіхів мені в цьому.

Люди без осуду

Без осуду - це принцип, що має бути інтергований в нас настільки глибоко, щоб стати щоденною звичкою, яка включає в себе, перш за все, прийняття. Прийняття того факту, що кожен з людей має повне право жити і чинити так, як він сам вважає за потрібне. У разі, коли ці дії зачіпають безпосередньо наше життя(загроза здоров'ю, благополуччю чи ін.) це максимум констатація ситуації і безпосередні дії по її виправленню. Немає жовчі, немає нападок і потоків негативу, які ллються на винуватця ситуації. Лише тверезе розуміння і конкретні дії.
Такій людині байдуже як хто себе поводить, що робить і чим живе, якщо це не стосується її безпосередньо. І така позиція має багато переваг, поміж інших одну дуже вагому: економія власного ресурсу. Ти не виснажуєшся на висловлення свого невдоволення, на його переварювання в собі, бо ж воно в тобі просто не виникає! Так просто - жити своїм власним, повним життям, даючи волю робити те ж саме і всім навколо.
І вони настільки інші ці люди, в яких немає осуду. Вони усміхнені і спокійні. Їм є про що поговорити без обговорення інших. Їх не обходить хто, що і як. Бо у них є вони - і цього достатньо. Людина, яка центрована в собі є прекрасною. Вона відкрита світу, щира, чиста і безпосередня. Вона дружньо налаштована до будь-кого, хто трапляється на її шляху. І, мені здається, тоді їй трапляються лише такі ж самі чисті та світлі люди.

Красива старість

Лише мої роздуми, жодних посилань на медичні дослідження чи будь-яку іншу доказову базу.   
Ми носимо на своєму обличчі відображення нашого внутрішнього світу. Кожна наша емоція закарбовується на обличчі, залягає відповідними зморщечками в куточках рота, навколо очей, між брів...
Наші гримаси творять наші обличчя, затягуючи м'язи до такого стану, що певний вираз починає здаватися звичним, ми втрачаємо відчуття напруженості і ненормальності у стані м'язів. Так ми поступово стаємо несиметричні. І в якийсь момент вловлюємо неприродну потворність власних рис у дзеркальному відображенні.
Те ж саме відбувається з усим нашим тілом: ми затягуємо одні м'язи і дозволяємо атрофуватися іншим, втрачаючи гнучкість та симетрію.
Фізична легкість, певно, має починатися з легкості внутрішньої: у думках, відчуттях, емоціях. Ми самі вибираємо як реагувати на будь-яку з подій, що з нами відбувається. Тож і нарікати немає на кого: ні на екологію, ні на генетику, ні на "життя".
Наш рівень прийняття об'єктивної реальності, згоди з нею, та рух у злагоді з плином подій є визначальними факторами, що забезпечують утримання внутрішнього світу в рівновазі. Опір, незгода, роздратування роблять нас потворними зовні спочатку лише на мить своєї появи, але чим частіше вони проявляються - тим звичніші стають для нашого тіла, тим легше воно їх відображає.
Внутрішній спокій видно в кожному русі і в кожній рисі. Часом, спостерігаючи випадкових  незнайомців, не треба навіть розмовляти з людиною, щоб зрозуміти, що ховається всередині. Все закарбовано на обличчі.
І ніякі креми, уколи краси і масажі не допомжуть виглядати привабливо, якщо всередині повно деструктивного сміття.
Бо приваблює легкість, приваблює щирість і доброта, що буквально просвічуються крізь шкіру, проявляючи наш внутрішній світ назовні.
Що накопичуємо - тим і світимось.

Без жалості

Я не можу змусити себе проявити жалість. В мені її немає зараз. Є лише відчуття дискомфорту від того, що не даю людям те, чого вони очікують.
Це не байдужість і не жорсткість. Лише небажання заохочувати в оточуючих прагнення бути пожалітим, бідненьким, нещасним, спротив їхньому бажанню бачити себе слабкими, не здатними щось міняти.
Я не хочу ще коли-небудь в житті перебувати у ролі жертви. І так само я не хочу спонукати інших плекати себе у цій ролі. Ігнор ниття. Лише раціональні пропозиції відповідно до ситуації. Лише реальні рекомендації: що можна зробити в даному випадку, аби вирішити те, що тебе гнітить, гальмує, виводить з рівноваги, просто незадовольняє? Все. Ніяких соплів.

Танець

А бігти і справді нікуди не треба. Треба навпаки - зупинитися. Завмерти. Почути всередині Себе, забутого за зовнішнім шумом та динамічними перегонами в напрямку до таких же зовнішніх цілей.
І шкодувати точно ні за чим не варто. Ні за втраченими можливостями, ні за часом.
Зрушити з місця, будучи сповненим натхнення рухатися так, як завжди хотів, навіть не усвідомлюючи того до цієї миті.
І йти туди, куди бажає серце, яке тепер є головним індикатором під час прийняття рішень.
І йти з тими, хто поділяє твій запал і кому ти дійсно радий.
І бути впевненим, рухаючись від цілі до цілі, бо всі вони - твої власні, віднайдені в собі, випущені з темниці гнітючих стереотипів.
Не бажати, щоб було як у всіх. Бажати бути істинним собою.
І нести повну відповідальність за це.
Тоді цей рух не можна назвати бігом, бо він - танець. Танець, який танцює через тебе Життя.

Духовна гординя

Часом я підозрюю себе саму у цьому смертному гріху. І тоді я зупиняю себе. Я всіма силами намагаюся стриматися від того, щоб не нав'язувати своє бачення, свою допомогу. Стримуюся, щоб навіть не пропонувати її.
Коли ти дійсно, щось осягнув, хай воно лишається твоїм, принаймні поки хтось не спитає, не попросить поділитися. Це не робить тебе вищим за решту і не дає тобі права нав'язувати своє бачення іншим. Інакше вся твоя "продвинутість" і досі ретельно контролюється твоїм розумом, твоїм его. Воно просто знаходить собі нову  забавку: вкотре підпорядковує собі твої найсвітліші прагнення і здобутки на шляху позбавлення від нього. 
Ота напориста і тверда констатація власних поглядів на речі, власних віднайдених знань не лишає простору бути поруч тому, що йде з нею в розріз. Це викликає неймовірне відчуття дискомфорту. Важкість від того, як на тебе тисне чужа думка. Бажання тікати. І не тому, що ти докорінно з нею не згоден, а через те, як вона подається, як вона бажає бути нав'язаною, прийнятою, підтвердженою тобою. Вона сильна, здобута, можливо у важких потугах, вона ніби-то й запитує твого бачення, але чи готова почути його? Її єдине бажання почути підтвердження себе.
Зараз мені вже не хочеться комусь щось доводити. Кожен має повне право самостійно формувати свою власну істину. І те, що вона однакова, можливо і має своє підтвердження десь за межами фізичних наших втілень, але тут, на земному плані ми таки двоякі. Ми суміш небесного і земного кожен у своїх власних пропорціях, тому не можна відкидати жодне з них чи нехтувати проявами одного чи іншого. Треба навчитися інтегрувати у своє повсякденне існування обидва свої аспекти, щоб жоден не був занедбаний. Фізичне тіло не є в'язницею Духу, воно є його інструментом для здобуття нового досвіду, що неможливий без тіла. Кожен з наших органів чуттів унікальним чином поповнює скарбничку досвіду, розширює межі сприйняття цього світу на дотик, на смак, звук...І кожне тіло має свої індивідуальні пороги цих відчуттів, відтак, ми не можемо сприймати все однаково, ми не можемо однаково реагувати на одні й ті ж явища - і в цьому полягає наша унікальність, і в цьому причина відмінності у визначеній нами істині. Це спонукає з повагою ставитися до бачення інших.