Красива старість

Лише мої роздуми, жодних посилань на медичні дослідження чи будь-яку іншу доказову базу.   
Ми носимо на своєму обличчі відображення нашого внутрішнього світу. Кожна наша емоція закарбовується на обличчі, залягає відповідними зморщечками в куточках рота, навколо очей, між брів...
Наші гримаси творять наші обличчя, затягуючи м'язи до такого стану, що певний вираз починає здаватися звичним, ми втрачаємо відчуття напруженості і ненормальності у стані м'язів. Так ми поступово стаємо несиметричні. І в якийсь момент вловлюємо неприродну потворність власних рис у дзеркальному відображенні.
Те ж саме відбувається з усим нашим тілом: ми затягуємо одні м'язи і дозволяємо атрофуватися іншим, втрачаючи гнучкість та симетрію.
Фізична легкість, певно, має починатися з легкості внутрішньої: у думках, відчуттях, емоціях. Ми самі вибираємо як реагувати на будь-яку з подій, що з нами відбувається. Тож і нарікати немає на кого: ні на екологію, ні на генетику, ні на "життя".
Наш рівень прийняття об'єктивної реальності, згоди з нею, та рух у злагоді з плином подій є визначальними факторами, що забезпечують утримання внутрішнього світу в рівновазі. Опір, незгода, роздратування роблять нас потворними зовні спочатку лише на мить своєї появи, але чим частіше вони проявляються - тим звичніші стають для нашого тіла, тим легше воно їх відображає.
Внутрішній спокій видно в кожному русі і в кожній рисі. Часом, спостерігаючи випадкових  незнайомців, не треба навіть розмовляти з людиною, щоб зрозуміти, що ховається всередині. Все закарбовано на обличчі.
І ніякі креми, уколи краси і масажі не допомжуть виглядати привабливо, якщо всередині повно деструктивного сміття.
Бо приваблює легкість, приваблює щирість і доброта, що буквально просвічуються крізь шкіру, проявляючи наш внутрішній світ назовні.
Що накопичуємо - тим і світимось.

Без жалості

Я не можу змусити себе проявити жалість. В мені її немає зараз. Є лише відчуття дискомфорту від того, що не даю людям те, чого вони очікують.
Це не байдужість і не жорсткість. Лише небажання заохочувати в оточуючих прагнення бути пожалітим, бідненьким, нещасним, спротив їхньому бажанню бачити себе слабкими, не здатними щось міняти.
Я не хочу ще коли-небудь в житті перебувати у ролі жертви. І так само я не хочу спонукати інших плекати себе у цій ролі. Ігнор ниття. Лише раціональні пропозиції відповідно до ситуації. Лише реальні рекомендації: що можна зробити в даному випадку, аби вирішити те, що тебе гнітить, гальмує, виводить з рівноваги, просто незадовольняє? Все. Ніяких соплів.

Танець

А бігти і справді нікуди не треба. Треба навпаки - зупинитися. Завмерти. Почути всередині Себе, забутого за зовнішнім шумом та динамічними перегонами в напрямку до таких же зовнішніх цілей.
І шкодувати точно ні за чим не варто. Ні за втраченими можливостями, ні за часом.
Зрушити з місця, будучи сповненим натхнення рухатися так, як завжди хотів, навіть не усвідомлюючи того до цієї миті.
І йти туди, куди бажає серце, яке тепер є головним індикатором під час прийняття рішень.
І йти з тими, хто поділяє твій запал і кому ти дійсно радий.
І бути впевненим, рухаючись від цілі до цілі, бо всі вони - твої власні, віднайдені в собі, випущені з темниці гнітючих стереотипів.
Не бажати, щоб було як у всіх. Бажати бути істинним собою.
І нести повну відповідальність за це.
Тоді цей рух не можна назвати бігом, бо він - танець. Танець, який танцює через тебе Життя.

Духовна гординя

Часом я підозрюю себе саму у цьому смертному гріху. І тоді я зупиняю себе. Я всіма силами намагаюся стриматися від того, щоб не нав'язувати своє бачення, свою допомогу. Стримуюся, щоб навіть не пропонувати її.
Коли ти дійсно, щось осягнув, хай воно лишається твоїм, принаймні поки хтось не спитає, не попросить поділитися. Це не робить тебе вищим за решту і не дає тобі права нав'язувати своє бачення іншим. Інакше вся твоя "продвинутість" і досі ретельно контролюється твоїм розумом, твоїм его. Воно просто знаходить собі нову  забавку: вкотре підпорядковує собі твої найсвітліші прагнення і здобутки на шляху позбавлення від нього. 
Ота напориста і тверда констатація власних поглядів на речі, власних віднайдених знань не лишає простору бути поруч тому, що йде з нею в розріз. Це викликає неймовірне відчуття дискомфорту. Важкість від того, як на тебе тисне чужа думка. Бажання тікати. І не тому, що ти докорінно з нею не згоден, а через те, як вона подається, як вона бажає бути нав'язаною, прийнятою, підтвердженою тобою. Вона сильна, здобута, можливо у важких потугах, вона ніби-то й запитує твого бачення, але чи готова почути його? Її єдине бажання почути підтвердження себе.
Зараз мені вже не хочеться комусь щось доводити. Кожен має повне право самостійно формувати свою власну істину. І те, що вона однакова, можливо і має своє підтвердження десь за межами фізичних наших втілень, але тут, на земному плані ми таки двоякі. Ми суміш небесного і земного кожен у своїх власних пропорціях, тому не можна відкидати жодне з них чи нехтувати проявами одного чи іншого. Треба навчитися інтегрувати у своє повсякденне існування обидва свої аспекти, щоб жоден не був занедбаний. Фізичне тіло не є в'язницею Духу, воно є його інструментом для здобуття нового досвіду, що неможливий без тіла. Кожен з наших органів чуттів унікальним чином поповнює скарбничку досвіду, розширює межі сприйняття цього світу на дотик, на смак, звук...І кожне тіло має свої індивідуальні пороги цих відчуттів, відтак, ми не можемо сприймати все однаково, ми не можемо однаково реагувати на одні й ті ж явища - і в цьому полягає наша унікальність, і в цьому причина відмінності у визначеній нами істині. Це спонукає з повагою ставитися до бачення інших.

Взаємозв'язок

Миттєвий погляд на небо з його підфарбованими вечірнім сонцем хмарами, витягнув з підсвідомості яскравий спогад про сон. До цього моменту я не пам'ятала його взагалі. Після - вже не могла уявити як таке можна було забути. Яскраво і в дрібних деталях. Приголомшливий зв'язок. Здається, таке сьогодні трапилося вперше в житті.

Моя правда

Її марно шукати зовні, бо вона мусить бути прожита власним єством.
Для мене не може бути правильним те ж, що й для когось іншого. Тому, певно, і звуть істиною те, що ти осягнув на власному досвіді, те, що пройшло крізь тебе і лишило певні сліди. Та навіть тоді вони лише твої. Ти можеш скільки завгодно ділитися ними, але навряд чи хтось зможе осягнути твою істину саме такою, якою її відчув ти.
Банальна фраза про "слухати своє серце" за таких обставин видається не такою вже й банальною. Адже, як показує практика, на чужому досвіді далеко не заїдеш. Їхати, звісно, можна. І досить довго, і певною мірою успішно. Головне, щоб зупинившись одної миті, усвідомити, що ти дійсно задоволений і напрямком руху, і пройденим шляхом, і плодами на ньому здобутими.
 Я ні в якому разі не відкидаю  можливості використання для власного розвитку чужих здобутків. Безліч по-своєму геніальних людей дали цьому світу і нам, у ньому існуючим, незліченну кількість засобів, як матеріальних так і духовних, якими ми маємо можливість користуватися. І коли я вбачаю у певній техніці щось для мене потенційно корисне - я спробую. Значить мені це потрібно. Адже інакше воно б не з'явилося в моєму полі зору, не викликало внутрішнього зацікавлення.
Не все в решті-решт надалі стає в нагоді. Деякі речі без жалю і назавжди відкидаються. Деякі в процесі використання адаптуються під власні потреби. І геть мало таких, які продовжують використовуватися у тому вигляді, в якому були мною віднайдені. Останні або є досконало універсальними, або мають потрібний ефект, та при цьому не є мені зрозумілими у принципах своєї роботи.
Таким чином моя власна правда буде збиратися із дрібних фрагментів доти, поки я дихаю. Існуюча картина буде доповнюватися і змінюватися відповідно до потреб мого сьогодення.
І хай не все в моїх рішеннях і варіантах реалізації буде зрозуміле іншим. Значно важливіше усвідомлювати свій власний внутрішній відгук на дії, оту чисту радість від руху правильним шляхом.

Наповнені люди

Є люди, які не ділять роботу на свою і чиюсь. Люди, які відгукуються на будь-яке прохання про допомогу, якщо відчувають, що принаймні частково можуть зарадити у даній ситуації.
Вони в решті решт беруть на себе більше відповідальності ніж ті, хто від початку мав бути безпосередніми виконавцями поставленого завдання. Вони пробують варіанти, шукають шляхи, або тих, хто може допомогти там, де вони самі з незалежних від них причин просто не мають повноважень діяти. І вони доводять справу до кінця. Такі дії дуже змістовно показують всю суть людини, її життєві принципи, її здатність і бажання користуватися всіма засобами, які вона має у своєму сьогоденні, її захоплення тим, що вона робить у своєму житті. 
І, зрештою, вони не розуміють за що дякують їм, адже вони просто робили свою роботу.
Ярославе, дякую, хоч ти й не розумієш, певно, як багато у даному випадку я хочу власти в це коротке слово.
Ти зробив мій день.