Провідник

Людина не може бути джерелом. Вона - провідник.
Але в її волі обирати провідником чого вона хоче виступити: світла чи темряви, добра чи зла, любові чи байдужості.

Точки входу

Є такі особливі моменти, коли ми абсолютно відкриті перед світом, перед іншими людьми. І тоді їм дуже легко проникнути в самий центр нашого серця.
Мені здається я якось навчилася відслідковувати ці моменти. Вловлювати ці точки входу і блокувати їх. Свідомо блокувати. Навіщо? Не маю відповіді. Частина мене радіє таким новим здібностям, які мають убезпечити від суму\болю\розчарувань у перспективі, але й від радості\ легкості\закоханості - каже друга частина, яка з цього приводу засмучена.

Замкнене коло

Повернулося відчуття, що від мене весь час втікає щось надзвичайно важливе.
Я його майже розумію, але не розумом, а всією собою. Я його точно можу осягнути і усвідомити, але заважають по-перше - страх невідомого і по-друге - бажання якось інтерпретувати це неясне знання. І тут виходить замкнене коло. Щоб виконати інтерпретацію - треба втратити страх і впустити це неясне і невідоме. А страх каже: інтерпретуй мені якось що воно таке - тоді вирішимо, що з ним робити.
Все як у моїх вже звичних снах, де я прокидаюся за мить від того, щоб зрозуміти сенс чиїхось слів, сказаних невідомою мені мовою, чи усвідомити зміст книжки, що також написана мовою, яку я не можу читати, але все ж якимось дивовижним чином сприймаю.

Лист в нікуди

Мені сьогодні трохи сумно.
Почалося все з того, що в очікуванні доставки книг подумала про те, що робитиму з Твоїм примірником. Чи анулює моя остання обіцянка всі попередні? Напевне, що так. Він просто залишиться зі мною.
 А потім якось думка почала чіплятися за думку і вилились вони у щось таке, що мені хотілося б Тобі сказати, та, враховуючи неможливість подібного вчинку, я можу лиш писати про це. Без жодних сподівань на те, що мої слова будуть колись прочитані Тобою. Та, певно, і без потреби у тому, щоб вони були прочитані.
Я писатиму для себе. І, може, так мені стане легше.
Пробач, що Тобі діставалося найгірше, що в мені було. Що ділилася з Тобою переважно сумом, болем, розгубленістю та тривогами. Що, відчуваючи до Тебе глибоку довіру, я несла Тобі все те, чого не могла показати нікому іншому. Пробач, що так співпало, що дні мої були мало наповнені  радістю, тому я виливала Тобі те, що було в наявності.
Пробач, що обтяжувала Тебе масою своєї особистої інформації, якої Ти, напевне, волів би взагалі не знати. Чомусь нікому мені не було так легко відкриватися, як Тобі. Я і досі іноді ловлю себе на бажанні поділитися чимось і, зрештою, розумію, що сказати це можна було б лише Мішці.

І я хотіла б на додачу подякувати за все-все, чого Ти мене навчив. І ще за те, що колись повернув мені натхнення писати, хоч воно і зникло також слідом за Тобою.
Дякую Тобі безмежно.

Шкода

Шкода втраченого часу. 
Я пропустила багато цікавого і важливого. Адже могла ще 15 років тому бути в курсі і у вирі подій, про які зараз лише читаю з книжок, намагаючись пригадати чим я займалась у той час, що було мені важливим та визначним. Могла в режимі реального часу проживати те, про що зараз лише читаю. Наскільки далі я могла б знаходитися у своєму розвитку тепер, якби почала ще тоді.
Хоча... можливо, істиний рівень важливості подій усвідомлюється лише з часом. Можливо, тоді я просто не вірила б і точно не сприймала б так, як я це роблю тепер.
А зі мною все ж трапився не найгірший з можливих варіантів.

Відстрочка

Зерно самопізнання, якому ти одного разу дозволив торкнутися ґрунту свого внутрішнього світу, неодмінно проросте. Навіть без світла твоєї уваги, без тепла твого серця, без живильної вологи твоїх прагнень пізнати себе, це відбуватиметься. Хай повільно. Але якщо ти його вже впустив - то воно неодмінно про себе нагадає колись. Воно вже не дасть тобі залишитися колишнім.
Ти нехтуватимеш його присутністю, здавшись страху перед змінами.
Знаходитимеш тимчасову радість у тисячі дрібниць навколо. І весь час душитимеш в собі відчуття нездоланої(не нездоланної, а саме нездоланої, бо ти відмовився від боротьби з власної волі) порожнечі, незбагненного суму. Незавершеності.
Але то буде лише відстрочка.
З якоїсь миті ти більше не зможеш його ігнорувати. І тоді у тебе не залишиться вибору(власне, його у тебе вже зараз нема, але поки ти цього не зрозумів).
Муситимеш подивитися в обличчя своїм страхам - і зрозумієш їх примарність.
Муситимеш зламати те, що вибудовував роками - і звільнити простір для себе нового. Муситимеш зазирнути всередину - і віднайти там джерело безкінечної радості, не схожої на жодну з тих, які тобі донині вдавалося знаходити зовні.

Безжальність

Безжальність - повна відсутність жалю.
Жалість гірша ненависті, бо на перший погляд здається такою людяною і хорошою.
За своєю природою ми усі на глибинному рівні безжальні. Але чомусь у суспільстві так уже склалося, що безжалісним бути погано, безжалісним бути соромно. А от коли ти когось жалієш - то і сам собі і тим, кому ти це демонструєш, здаєшся кращим, вищим за того, на кого направлена твоя жалість(бо жалієш - ти, а не тебе, отже, у тебе самого не все так кепсько, отже комусь зараз гірше, ніж тобі і ти у певній мірі втішаєся з цього. Правда ж? Ну зізнайся сам собі).
Жалість - побічний продукт нашої еволюції. Вона ница і потворна. Вона не вимагає відповідальності - тому так легко прижилася і зробила нас боягузливими і дріб'язковими. Жалість - зло, замасковане під добро.
Інша справа співпереживання(сострадание). Підніміть руки хто здатен на нього? Хто готовий по-справжньому розділити з людиною її негаразди?  Взяти за руку і пліч-о-пліч пройти з нею крізь вир її негараздів так, ніби вони твої власні. Тверезо поглянути на проблему і прийняти участь у пошуку її рішення з  відчуттям, ніби це життєво важливо для тебе самого.
Простіше кинути копійчину в стару бляшанку і пройти собі далі, залишившись задоволеним собою, своєю великодушністю. Але цим ти тільки зайвий раз доведеш жебраку, що жебракування - це єдиний спосіб отримати гроші. А будь-яка наша жалість і є такою копійчиною, кинутою тому, хто потребує якщо не допомоги то краще вже вашого цілковитого невтручання.
Співпереживання - безжалісне. Бо коли ти насправді бажаєш комусь добра, часом треба дозволити йому впасти, дозволити заблукати, зробити помилку. І ти готовий падати разом із ним, якщо не маєш на думці, як наразі можна обійтися без цього, або підхоплюєш його в падінні і несеш деякий час на руках, з єдиним відчуттям: ти просто робиш так, як мав зробити, не відчуваючи себе героєм. І ти готовий блукати з ним, якщо й сам не бачиш поки виходу з лабіринту, або пропонуєш йому своє товариство, якщо у тебе вже є потрібна для виходу карта, не хизуючись нею. І ти визнаєш доречність його помилок, бо і сам наробив їх уже достатньо, і ще, безперечно, зробиш не одну. Ти приймаєш його усім серцем і готовий відгукнутися при найменшій потребі на його клич. Але при цьому ти залишаєшся тверезим і незворушним - таким є добро.