Пауза

Хочу знаків. Ще більше знаків, які підкажуть, що я не помиляюся у своїх діях і рішеннях.
Дивний внутрішній спокій незрозумілим чином поєднується з глибоким душевним сумом та емоційними вибриками, що супроводжуються потоками сліз. Але коли вдається все це вгамувати, я розумію, що мені все ж добре. Мені спокійно. Коли зовсім немає думок, мені спокійно.
Здоровий глузд, чи щось інше, підказує мені, що все одно все буде так, як воно має бути, скільки б я не помилялася, скільки б не опиралася, мене все одно  приведе життя туди, де я маю бути. Питання лише в тому коли і в якому стані. Як довго я дозволятиму собі керуватися хибними переконаннями, діяти з емоцій, чинити всупереч внутрішньому голосу, йти на компроміси, закривати очі на дрібниці, які в решті-решт, виявляються не таким вже й дрібними.
Чому я не можу дозволити собі вже зараз жити ідеальним життям? Все просто: я не знаю їх. Я не визначила свох ідеалів, я не описала свого світу, яким він мені потрібен, тому я отримую те, що отримую.
Мені потрібна пауза.Така тиха і глибока, в якій я зможу почути кожну свою клітиночку, вловити найтонші бажання своєї душі, почути куди вона мене спрямовує.
А поки - нічого не малювати. Ніяких планів і картинок, ніякої певності і визначеності. Я передаю управління в Центр. Я не знімаю з себе відповідальності за свої дії та реакції, але я припиняю хотіти. Я згортаю програму своїх бажань, тих, які починаються в голові і десь трохи тонше. Нема чого записувати, нема чого фіксувати ні на папері, ні в думках, ні тут. "Та проте, - не як Я хочу, а як Ти"(Матвія 26:39)

Справа не в тому....

І справа не в тому, що ми виходимо між люди без макіяжу, і навіть не в тому, що ми одягаємо на себе речі, що виглядають аби-як і геть не поєднуються між собою(хоча останнє треба, розглянути окремо, там є певні нюанси).
Але ж... основна біда в тому, що ми йдемо у світ з погаслими очима. Що наші обличчя не сяють посмішками, світлими і ледь вловимими... Що в наших рухах немає легкості і грації. Що ми навіть дороги перед собою не бачимо часом, увіткнувшись поглядом у телефон і затуливши вуха навушниками. Ми відрізали себе від світу, частиною якого є. Ми не бачимо його краси, що ховається у дрібничках, ми не чуємо його звуків і не відкриваємося тисячам інших його проявів.Ми й себе самих не чуємо теж...

Втома

Це втома, якій ніби й немає причин.
Втома від бездіяльності і водночас втома від дій.
Втома від дій, які не милі серцю, але потрібні для забезпечення того рівня існування, який я для себе визначаю. Втома від прагнення відповідати очікуванням близьких, з якими ми частково взаємозалежні. Втома від очікувань і планів, які хотілося б втілити саме таким чином, як заплановано. Втома від намагання не привертати уваги до своєї персони і водночас не викликати нарікань стосовно моєї непричетності до того, що відбувається чи має відбутися незабаром. Втома через мої власні хвилювання відносно того як будуть розвиватися події найближчого майбутнього. Втома від відчуття, що від мене чогось очікують, напруження від думки, що я не все з того роблю. Втома від старань скрізь понаводити лад.
Навіщо я це з собою роблю? Чи не байдуже хто й чого очікує від мене? Це ж їхні очікування. Чи не байдуже як воно все складеться і відбудеться найближчі кілька тижнів? Чому я не можу більше просто пливти собі туди, куди життя повертає, приймаючи усі його несподівані вибрики? Чому мені так вперто хочеться спрямовувати його, тримати усе під контролем і бути готовою до будь-якого повороту?
Я перестала бути гнучкою. А ще я перестала слухати свої власні потреби. Звідси ця інша втома - від бездіяльності. Від відсутності дій, спрямованих на втілення того, чого хочеться саме мені. Звісно, є у мене мета, до якої я прагну найдужче, але ніяк не можу прискорити її втілення, але ж раніше були й інші. Дрібні, але такі неймовірно приємні і заспокійливі.
Все моє життя перетворилося на обов'язок. Навіть читання Біблії  вже сприймається як обов'язок, хоча я сама собі встановила строки, кілька разів скоротила їх і наразі все одно йду з випередженням графіка. Навіщо я складаю собі графіки, які мене ж потім і пригнічують? Чи треба вони мені, якщо я не можу сприймати їх з радістю та легкістю?

01.2019

Прийняття

Треба вчитися визнавати свої поразки.
Треба вчитися приймати те, що я не всесильна і не ідеальна.
Треба вчитися дозволяти собі помилки.
Мені здавалося що  це лише питання часу, комфорту і моєї любові. Що ці його кількаденні запої і стани цілковитої байдужості до всього можна зупинити. Але вони повторювалися дуже систематично якось. Ніби за графіком.
Не можу навіть уявити що крутиться у людини в голові в такі періоди і не знаю чи можна якось їй допомогти з ними. Тепер не знаю. Немає більше тієї самовпевненості, з якою я збиралася колись довести його мамі, що він не такий, як вона мені розповідала. На жаль, я здаюся. Попри всі почуття, які зараз приглушені подіями останніх днів, але все ж є, попри все добре, що було. Я переоцінила свої можливості і тут мало буде просто сказати, що мені прикро, що так вийшло, цих переживань не вмістити в слова.
Але при цьому я розумію, що не лише моя відповідальність є у тому, що все так ,як воно вже є.
Що людина сама має керувати своїм життям і прагнути або не прагнути його змінити. Я вірю, що можна змінити все. Я вірю, що кожен з нас має Волю, необхідну для змін. Але не кожен бажає докладати зусиль, щоб нею скористатися. І що найсумніше: не кожен визнає необхідність змін. Любіть і приймайте мене таким, як я є. Але чи ти сам любиш себе таким? Ти взагалі любиш себе?
"Люби ближнього, як самого себе" - я лише недавно почала розуміти наскільки глибокий сенс мають ці слова.

Цей день

Як добре мати цей день, у який я можу займатися тим, чого бажає моя душа. Вперше за дуже тривалий час: нікуди не поспішати, насолоджуватися процесом і радіти результатам.
Дай, Боже, мені таку радість від кожного наступного дня. Щоб у кожному з них я віднаходила час на речі, які сповнюють мене радістю, які дають можливість самовиразитися, дають моїй душі проявити себе будь-яким чином, яким вона забажає.
Дай, Боже, мудрості радіти за людей, які можуть жити з того, що роблять для власного задоволення, адже радіючи за них і я теж поступово наближуюся до такої ж можливості.
Дай, Боже, жити мені в радості, не полишаючи Твоїх шляхів.
Амінь.

Сподівання

Мати сподівання - найкоротша дорога до пекла.

Напрямок

Усі навколо мають своє уявлення про те, яким має бути моє життя, чого я маю прагнути і яких результатів варто від цього очікувати.
Здається лише мені одній не зрозуміло чого я насправді хочу. Бо ніколи не було такої потреби - знати свої бажання. Бо завжди хтось доросліший/авторитетніший/вищий за посадою знав, чого мені треба прагнути і яка я маю бути.
Я вже давно почала докладати зусиль до того, аби стати такою, якою хочу бачити себе сама, я по крихті себе перебудовую і зустрічаю опір змінам у мені.  Бо, певно, всі ми звикли бачити лише те, що нам хочеться бачити.
Я бачу в собі певний прогрес, але все одно на даний час лишається відкритим найважливіше питання: що я роблю у світі? Яка моя мета? Звісно, я багато разів чула її з вуст інших, і деякі варіанти навіть приймаються мною цілком схвально, але не відчуваю сама, моє знання вірності напрямку руху не йде зсередини, я керуюся якимись зовнішніми, не моїми нормами і правилами.
Мій розум боїться відірватися від того, що є тепер, від того, як воно є, боїться руйнувати старе, бо ми з ним не бачимо цілісної лінії розвитку того нового, яке мало би бути дійсно моїм і для мене.  І я не знаю, чи варто починати новий шлях із руйнування, не маючи чіткого уявлення про те, що будуватиму на звільненому місці.
Але я точно знаю одне: жодне чуже бачення мого майбутнього більше не приймається. Хай моя інтуїція поки не достатньо розвинена, щоб у повній мірі забезпечити мені впевненість у своїх діях, але то будуть саме мої дії, плоди мого власного вибору, за які я сама буду нести відповідальність перед Творцем.