Про Волю і Слабкість

Спокусливо, і так інколи хочеться бути слабкою. Слабкою у тому сенсі, щоб передати управління своїм життям в чиїсь надійні руки, хоч на кілька годин скинути з себе відповідальність. Але Всесвіт до мене такий люб'язний, що кожного разу, коли виникає бажання так зробити, не залишає варіантів. І я дякую Йому за це.

Дякую, що робиш мене сильнішою.

Що я можу сама переварити все, що Ти мені посилаєш. І хоч я все ще не розумію деякі з Твоїх уроків, але ж Ти бачиш, що я стараюсь. Навчи мене краще користуватися Твоїми підказками. Навчи бути люблячою і терплячою з тими, хто між слабкістю і Волею вибирає слабкість, хоча я бачу там безмежне джерело Волі.

Навчи бачити і сприймати все таким, як воно є, а не таким, як мені того хотілося б.

І дякую за все, чому мене вже навчив.

Люблю Тебе.

Скелет

Пробач, що я виросла не в ідеальних умовах. І що є в мені певні страхи, які випливають з мого дитинства, на поверхню за певних обставин.
Прибач і за те, що я, наївно вірячи, поділилася з тобою ними, сподіваючись на розуміння та підтримку.
Ти просто не уявляєш як я хотіла бути втішеною і заспокоєною тобою. Захищеною тобою від тих думок.
Натомість маленька дівчинка знову почувається самотньою і надто сильною, щоб показувати свій сум.
Але це добре.
Дякую тобі, що допоміг витягнути ще одного скелета з моєї шафи.
Господи, скільки ж їх там ще?

Жалість до себе

Мені здається це найстрашніше із відчуттів. З-поміж інших його найпростіше відслідкувати і визначити як таке, що починається в голові, з розуму, з думок.
Ми вважаємо себе беззахисними і самотніми перед обставинами, в яких опинилися. Але лише вважаємо. Насправді завжди у нас є стільки сил, аби здолати те, що хочеться перекласти на когось іншого.
Але ж саме ми створили таку ситуацію, своїми попередніми діями.
Нема кого звинувачувати, нема на кого ображатися і марно чекати на сторонню допомогу.
Впавши на мить у цей стан, на щастя, дуже швидко приходить тепер усвідомлення того, що я ж можу, насправді, впоратися і з цим. В мені достатньо Волі. І хай навіть моє рішення буде далеким від ідеалу, але воно буде таким, на яке я тільки здатна на даний момент. Я не буду корити себе потім за те, що могла краще, бо не могла тоді. Бо зробила максимально добре і єдино вірно, виходячи зі свого тодішнього рівня розвитку, свідомості, сили. А відтак - правильно. І найголовніше, коли починаєш діяти, допомога приходить, можна сказати, сама. Хтось поруч просто виявляє бажання прийняти участь, розділити з тобою цей твій урок, досвід, пройти пліч-о-пліч з тобою певний відрізок шляху. І ти просто дякуєш за то.
І ще гірше, можливо, коли жалість до себе викликає у когось бажання пожаліти тебе. Не розв'язати ситуацію разом з тобою, а просто розділити твою думку: "так, тобі дійсно не пощастило, бідненька, як же мені тебе шкода". Нас це тішить. Але разом з тим - вбиває, змушує повірити у безвихідність ситуації, у неможливість знайти і втілити рішення, прийняти і гідно прожити її.
Можливо, я занадто високомірна, але жертви у мене викликають лише зневагу. Я кажу про тих, хто тільки розводить руками і каже:"ну а що я можу вдіяти?". Прикро, що ми у більшості своїй не хочемо користуватися закладеною в нас Творцем Силою.

Очікування/реальність

Буває часом не можеш підібрати слів.
Коли ворушишся аби скоріше завершити після насиченого робочого дня хатні справи, в надії якнайшвидше побачити милі очі і рідну посмішку, а натомість чуєш якесь невнятне бубоніння язика, що заплітається...
Всесвіте, що ти мені підсовуєш?!
Я ж не безмежна в своєму терпінні.
Знаю. Знаю: ніяких очікувань...

Очевидно

Якщо мене щось не влаштовує - проблема в мені. Ніхто ж те тримає і не примушує прийняти те, що для мене не допустимо.
Моя вина в моїх очікуваннях та сподіваннях.

Про наболіле

Мені б не хотілося допускати занурення у роль жертви, яка зазнає певних страждань під тиском обставин, від неї не залежних.
Але мені болить. Кожне твоє недотримане слово, кожна ситуація, в якій твої слабкості беруть над тобою гору.
І до тебе їх багато було у моєму житті. Та лише вкотре зазнавши остаточного краху, я переглядала ті ситуації, і розуміла, що треба було зупинитися і все обірвати значно раніше. Що коли вже пішло щось не так, ніякі спроби виправити і відновити рівновагу не можуть бути успішними, якщо їх не бажає інша сторона. Хоча навіть за наявності бажання можна залишатися бездіяльним, що є рівносильним цілковитій відсутності бажання.
В тобі ж стільки неповторного і рідного мені, що я дуже довго могла б знаходити тобі виправдання.
Певно ще нікого не бачила так серйозно своєю опорою на майбутнє, своїм захистом і, що найдивніше для мене, батьком своїх дітей. Але як тільки в мені оселяється ця переконаність, ти тут же себе компрометуєш. І річ не в тім наскільки дріб'язковими можуть здаватися ті вчинки(ну трохи випив, геть трохи, був втомлений і просто заснув). Страшно те, що такі дрібниці підривають довіру, коли я знову відмічаю їх після чергової обіцянки, що таке не повториться. Якщо так легко поступитися в дрібницях, то і в речах більш вагомих, що  тебе  зупинить? А ще менше я вірю у те, що коли ти будеш поруч зі мною, все буде по-іншому. Бо я вже поруч. Бо ти вже йдеш щовечора до мене на зустріч, а нічого так і не міняється.
Я не хочу шукати виправдання твоїм діям. Бо знаю, що в тобі достатньо волі зробити так, щоб у тих виправданнях пропала усяка потреба. Тільки чому ти її не застосовуєш - для мене загадка.
Чому це відбувається зі мною? Який урок ти мені зараз намагаєшся дати?

Остаточне

Знадобилося два роки, щоб розуміти, що в мені є образа.
Образа, певно й на себе теж.
За те, що своїм намаганням пережити все в собі, не зробити нічого, про що потім пошкодую, не скомпрометувати себе в очах оточуючих, загнала свій біль так глибоко, що не одразу його віднайшла.
Прийняття -так, воно було тоді, здавалося, цілковитим. Воно було.
Але тепер це виглядає так, ніби я передумала.
Тоді моя гордість не дала мені показати як мене зачепило оте твоє найпростіше для тебе рішення, яке ти прийняв за нас двох. І зараз єдине, про що я шкодую - так це про те, що не сказала тобі всього, що думаю про тебе і про твої вчинки по відношенню як до мене, так і до близьких тобі людей. Хоча, звісно, тоді я так не думала. Воно лише з часом усе стало на свої місця  і твій портрет став для мене більш реалістичним.
Я не дозволила собі страждати, я дала тобі спокій, як ти і хотів. Хоча маю сумніви, що тобі стало від того спокійніше, бо проблема ж була не в мені. А у твоїй слабкості, у тому, що ти, як не крути, боягуз. Перекладання відповідальності на тендітні жіночі плечі не прикрашає чоловіка. А ти саме це і робив весь час: скидав із себе тягар відповідальності, перекладав прийняття рішень на кого завгодно, крім себе. Цікаво чи змінилося щось тепер. Чи зробив ти для себе висновки, чи навчився не потурати своїм бажанням.
І знаєш що?
Я рада, що тебе більше немає у моєму житті.
Може й варто було б подякувати тобі за оте останнє і остаточне рішення. Але я не буду.