Не жертва

Не "чому вони так зі мною чинять?" а "Чому я дозволяю їм вплинути на мене своїми діями, чому я приймаю те, що вони роблять зі мною?" - найперше, що слід зробити - це позбутися позиції жертви. Щойно усвідомила, що це річ, яка мене, мабуть, найбільше дратує в людях: коли відповідальність за події власного життя перекладаєтсья на когось іншого, коли стан речей сприймається як несправедливий і такий, що людина ніби нічого не може вдіяти, змінити. Але є те, що змінити можна завжди - своє ставлення до того, що відбувається. Увімкнути беземоційного спостерігача, який керується здоровим ґлуздом,а не диячою емоційністю, яка прагне призначити винних і отримати захист від когось старшого, сильнішогого. Будь цим сильнішим. Будь цією силою у власному житті, не для когось, а для себе - і цього буде достатньо, щоб цей світ став кращим, щоб в ньому стало на одного нитіка менше. Коли щось не вдається - не скиглимо. Примаємо цей стан речей, навіть коли десь змушені здатися. Можливо, не час, можливо не туди повернули. Визнаємо свою неідеальність, даємо собі право помилятися, не шукаючи винних. Кожне створіння настільки зайняте собою, що навряд чи навмисно створюватиме проблеми комусь іншому. "Чому це відбувається зі мною?" - бо ніщо не виникає випадково. Кожна подія сьогодення є наслідком посіяного нами насіння в минулому. І ми самі робимо собі настільки багато шкоди, що годі намагатися уявити її масштаби цілком. Я сама є причиною всього, що зі мною відбувається. Якщо мені не подобається те, що відбувається - мушу усвідомити що в мені до цього призводить, і змінити це. Важко? Можливо. Але інакше це не працює. Кожна наша думка, а особливо підкріплена емоцією, має вплив на нашу реальність. На те, якими ми самі себе бачимо і ким ми стаємо.

Ілюзія впливу

- Здатність на щось впливати - це ілюзія. Як і весь ваш видимий світ.

- А що ж є натомість?

- Темрява, в якій ви вмикаєте світло своєю тишею та любов'ю.

- Отже тиша і любов - єдині відповіді на будь яке зло, що по суті і є темрявою. Але як їх застосувати?

Отримати нічого

Коли ти слабка - ти нікому не потрібна. Тебе в кращому випадку просто не помічають. Ігнорують. Відмахуються від твоїх слів, коли ти потребуєш підтримки. Ну або ж і нагримають так, що крізь землю провалитися захочеться. Аби лиш відчепилася, чи, може з власної слабкості, від небажання/незнання як можна по-іншому вчинити. Можливо якби закричати про те, що ти її потребуєш(допомоги), щось змінилося б, але ж ти цього не зробиш. Бо тебе вчили бути тихою і зручною, інакше не любитимуть. І ця тиша, цей навмисний ігнор доводять тебе до розпачу. Ніби щоб ти "подумала над своєю поведінкою", щоб зрозуміла, що твої почуття, скарги, прохання недоречні(обтяжливі) і небажані. Коли ти така(проблемна, незручна), коли з тебе нема що взяти(ресурсу, енергії, посмішки, дії) то побудь сама, подумай, поварися в цьому і повертайся такою, як ми звикли тебе бачити. Не раніше. Я то подумаю. І над своєю і над поведінкою оточення. Я здатна збалансувати себе самостійно. Але який сенс мені докладати зусиль, щоб бути вам зручною? Щоб давати вам те, чого ви шкодуєте для мене? Щоб у хвилину, коли підтримка потрібна мені, отримати нічого?

Доросле життя

У мене море співчуття до тих дітей, які цьогоріч закінчили школу. Дивлячись на своїх племінниць я згадую і себе юну. Оця розгубленість перед необхідністю приймати самостійні рішення, відсутність розуміння що і як далі робити зі своїм життям - вона просто світиться в погляді. Так, університет, подальше навчання - все здається світлим і райдужним, але водночас бентежним і хвилюючим. Невизначеність, нерозуміння з боку дорослих, часом відсутність підтримки чи поради, яка була б тобі доречною і важливою, а не просто зручною для дорослих. Особисто для мене це були пекельні роки. Це був внутрішній біль і рух через силу. Я б ніколи не хотіла це повторити чи потрапити знову у місце, де здобувала вищу освіту. В мене немає ностальгії за тими роками. Дуже сподіваюся, що у них буде інакше: легше, свідоміше, з більшою підтримкою та розумінням з боку оточуючих.

Страсна П'ятниця

Страсна П'ятниця. Відчуття дивні. Сум,тривога, бажання звільнитися від чогось і відродитися до життя з більшим усвідомленням. Сьогодні для мене смерть Христа чомусь асоціюється зі звільненням від минулого, з бажанням перенести фокус уваги в теперішнє і спостерігати як все буде делі, без спроб прорахувати майбутнє, щось у ньому передбачити, щоб запобігти, щось спланувати. Це виснажує. І тоді своє життя ти усвідомлюєш лише постфактум: через спогади про те як то було. Чомусь наш розум саме так влаштований, що йому важко знаходитися в теперішньому. І, не знаю кому як, а мені важко тримати його в рамках миті, без втеч у минуле і стрибків у майбутнє, якого може й не бути. Хочеться відчути вмиротворення, прийняття, більше любові та вдячності за все, що я маю, за всі можливості та блага.

Реакції

Якщо тебе чіпляє щось в інших - єдине, що можеш зробити - це позбавитися його в собі. Ти можеш цього не помічати, можеш заперечувати, але, зрештою, в якийсь момент таки знаходиш в собі ті риси, які дратують тебе в оточуючих. І це вже початок зцілення. Виявити, позбутися і дозволити іншим лишатися такими, як вони є.

Про те, що "Бог любить тебе"

Несподівано виявила, що в мені була образа на Бога. Здивування. Констатація, що це цілком можливо і реально має в мені місце. Першим бажанням було молити про пробачення. Ця образа видалась чимость таким дитячим, незрілим, таким, що вже давно стало неактуальним, але я продовжувала його за собою тягнути. Тож почала молитися, думкою підносячись ближче до Нього, із відчуттям, що з мене вилазить щось таке старе і давнє, такий шматок бруду, про який я й не уявляла. І раптом я опинилась у дивовижному місці, де не було нічого окрім Любові. Жодного осуду, необхідності понести покарання за гріховність цього почуття, чи навіть акту прощення. Він показав, що все, чим він є - то Любов, і просити пробачення немає за що, бо та образа в Його просторі не існує, вона руйнувала лише мене саму, тож якщо і варто когось пробачити - то тільки себе. Я буквально чула ці слова: "Що ж тобі прощати? Хіба сама себе пробач." Сльози полегшення. Хочеться назавжди зберегти це відчуття перебування в Його любові: спокійне, затишне, всеохоплююче, таке, що бракує слів, аби повною мірою його означити. Відчуття всебічної захищеності і підтримки, усвідомлення, що ти ніколи не була сама, що тебе вечь час оберігали невидимі руки. Що ж, несподівано, але тепер я знаю що означає фраза "Бог любить тебе", яка завжди мені здавалася лише порожніми словами, за якими я не бачила світла. Тепер маю не тільки відчуття цієї любові, а й її "картинку", образ, що виник в момент цього дивовижного переживання. Я бачила що, Бог любить мене, як і кожну іншу душу, я відчувала цю любов, була нею огорнута, наповнена і причетна до неї, як невід'ємна частина цілого, яка не забута, не загублена, не відкинута за свою недосконалість.

Знецінення

Це те, що я хотіла б залишити в минулому. В останній день року досить символічно вилізло це почуття: незначущості моїх переживань для когось мені близького. Хай йому вони видаються дивними, дріб'язковими, не вартими уваги, але вони є. В даний момент вони частина мене тому для мене важливі. Але чому так зачіпає те, що на них не зважає інша людина? Чому таке разюче відчуття самотності виникає разом з тим? Хочеться бути зрозумілою, у сенсі щоб тебе розуміли, а не просто відсторонювалися в ті моменти коли ти не така, як від тебе очікують, і знову повертались, коли ти стаєш звичною, такою, як завжди. Можливо, це природно, що людина не здатна зрозуміти тебе, якщо в ній немає співзвучної нотки. Та це не означає, що і ти мусиш її в собі знищити, чи приховати від світу. Я хочу припинити душити в собі оцю "незручну" частину, набратися сміливості давати їй волю, давати їй проявлятися і мати мужність прийняти реакцію оточнення на неї. Без сліз, без образ, з чітким усвідомленням, що якщо комусь це не подобається - то причина точно не в мені. Бо ховати себе - це те ж саме що знецінювати. Власноруч. Я хочу бачити себе своїми власними очима, а не через призму зовнішніх уявлень. Лише зсередини оцінювати спосіб свого існування, а не підлаштовувати його під оточення. Можливо тоді чуже знецінення мене не чіплятиме, або в його прояві не буде й потреби. Амінь.

Моє мовчання

Воно часом, мені самій так здається, виглядає як байдужість. Але це хибне уявлення. Я мовчу, коли не хочу зайвий раз потривижити внутрішній світ людини. Мені цікаво, що в ньому, але не можу пересилити себе і спитати. Мені цікаво про ситуації і події в життях людей, але я не питаю, бо щоразу думаю: скільки ж разів йому чи їй вже довелося переповідати одне й те ж саме різним людям? А якщо це щось болюче для неї чи для нього, то яке я маю право ще раз порушувати, можливо, нарешті віднайдену рівновагу? Мені є що сказати, але я завжди чекаю для цього ідеальних умов. Часто вони так і не настають у тому проміжку часу поки це ще лишається актуальним. Тому я просто мовчу там, де, можливо, і варто було б сказати хоч кілька слів.

Урок любові

Найбільший урок любові я отримала від ... кота. Від малого пухнастого створіння, яке весь час плуталося під ногами, часом було надокучливим, шкодливим, вредним, але ніколи агресивним. Жодного разу. Було... Життя його вийшло зовсім коротким, але по-своєму насиченим. Всього рік. Але він встиг поніжитися під теплим сонечком і відчути що таке лютий холод, відчути людське тепло і людську жорстокість, при цьому однаково приймати і те і інше, навчився багатьох обов'язкових котячих речей, про які нам нічого не відомо, навчився полювати і, аж наприкінці життя нарешті нявкати - видавати звуки відмінні від голосного муркотіння, яке в нього вмикалося як тільки він бачив поруч людину. Я не пригадую жодного іншого створіння, яке було б настільки орієнтоване на спілкування з людьми. А його очі: це були неймовірні величезні зелені безодні, обрамлені чорним контуром, ніби підфарбовані - від них неможливо було відірвати погляд. А ще прийняття: безмежне прийняття всього, що відбувалося в його котячому житті - воно мене незмінно дивувало. Цього варто навчитися. Лише за кілька тижнів до його смерті я усвідомила наскільки люблю це лагідне створіння. І я щаслива з того, що це сталося принаймні не посмертно. 

Але в чому ж урок? В усвідомленні того, що все настільки швидкоплинне, що можна не встигнути ним насолодитися, що речі, які ти втрачаєш, несподівано можуть виявитися значно важливішими, ніж ти вважав, що люди так само можуть іти з твого(і свого) життя значно раніше, ніж ти розраховував. І можна не встигнути настільки, що потім за цим страждатимеш, бо був не таким, як зараз хотілося б бути з втраченими для тебе людьми. Звісно, втрата близької людини неодмінно принесе страждання, але, якщо ти встигнеш побути з нею щирим, люблячим, лагідним, встигнеш насолодитися її товариством, посміхнутися від її дивацтв, замість того, щоб дратуватися ними, змовчати про її недоліки, з посмішкою поправити неякісно зроблену роботу, то внутриішньо тобі буде спокійно, буде відчуття, що ти все робив правильно і тобі нічого в тому, що було, не хотілося б змінити. І це відчуття, зрештою, принесе тобі мир. 

Лишу це тут як нагадування для себе. Час грає проти нас. І єдине, що ми можемо змінити у будь-якій ситуації - це себе. 

Дякую тобі, милий Пончо, за цей урок. Він безцінний. Шкода, що для тебе його ціною стало ціле життя. Ти був неймовірний. 

 

P.S. Дякую за метелика, це було дуже зворушливо.

Як все є

"Як все є?" - останніми тижнями мене не полишає це питання. Що реальне, а що лише витвір моєї уяви, власний, чи навіяний чиїмись словами? Чи змінюється реальність в залежності від того, у що я вірю, що я вважаю істиною? І чи є воно насправді істиною в глобальному сенсі, а не лише у моєму уявленні? Чи здатен мій розум вмістити ту інформацію, яка розкриває сутність Всесвіту, його будови, принципів взаємодії в ньому, причинно-наслідкові зв'язки? Я живу з відчуттям, що мені доступні лише фрагменти, лише якісь крихти, з яких я не можу скласти цілісну картину і зрозуміти остаточно, для себе, яким є цей світ, хто я у ньому і для чого. Інформації навколо багато і всякої, але це не означає, що всьому варто вірити. Як відрізняти одну від іншої? Розум на це не здатен. Він пристрасний, егоїстичний і має схильність возвеличувати і приймати те, що йому імпонує, та відкидати те, що не подобається. Але ж це не означає, що воно насправді так не є... Хочеться щоб хтось взяв за руку і провів тими стежками, де все стане ясно, де все стане на свої місця і я, нарешті, усвідомлю все про все, що для мене важливо. Тільки щоб це було моє усвідомлення, не запозичені знання, а повне внутрішнє відчуття, що все є саме так.

Кілька відкриттів

Сьогоднішній день приніс такі усвідомлення:

1. Цікавтй сам процес. У всьому. Кінцева мета - це смерть. Поки мені хочеться щось міняти, переробляти, вдосконалювати - моє перебування будь-де має сенс. Як тільки виникає відчуття,  що мети досягнуто - результат стає неважливим.

2. Я не можу увімкнутися в життя на 100% доки триває війна.

3. Ісус міг донести своє вчення до учнів лише тими метафорами, які були доступні на їхньому рівні розвитку та зрозумілі в рамках тогочасного суспільства(ось тіло Моє та кров, споживайте їх щоб наблизитися до Царства Божого). А ми і досі користуємося тими ритуалами, що були вигадані його послідовниками на підстві його слів та дій, інтерпретованих ними(таїнство Причастя, до прикладу)

Гучні сусіди

Вкотре прокинувшись невиспаною намагаюся зрозуміти: чому саме в нас? Чому саме наші сусіди з якогось моменту стали нестерпно шумними: одні з вечора, інша вдосвіта рано?

Засмучує той факт, що ми три роки мало не ходили навшпиньки, аби нікого не потривожити, а натомість отримали під боком купку знахабнілих егоїстів, які крім себе ні про кого більше не думають.

Але сьогодні майнула інша думка: то може й ми такі ж егоїсти? Може оточення шумить для того, щоб змусити нас чути, щоб ми нарешті почули когось окрім себе самих(хоча б у такий спосіб)?

Адже слухаємо ми переважно за гроші(на роботі) чи з обов'язку(у спілкуванні з родичами), і то не особливо замислюючись над почутим, суто формально.

Чи є насправді нормальною така ситуація? Ми розучилися бути щирими і відкритими у спілкуванні, кожен прокручує у своїй голові щось своє, цікавіше(важливіше) за думку чи переживання іншої людини. Сумно констатувати що саме ми відносимося до цього прошарку, але визнання - перший крок до виправлення.

Не-життя у смартфоні

Мені не хочеться марнувати свій час на соцмережі, чи перегляд якихось відеороликів. Не хочеться зазирати в чужі життя за рахунок витрат на це часу свого життя. Я тягнуся до телефону коли мені нудно, коли я не можу(або не хочу) вигадати чим мені зайнятися. А якщо це так - значить я не там, де маю бути. Не в тому місці, чи не з тими людьми, не з тими планами, які мені дійсно до душі. Стільки всього відкладаю на потім, посилаючись на брак часу. Але у мене його ще вдосталь. Це моя велика розкіш, мій дар, яким я так невміло і бездумно розпоряджаюся. Можливо, просто частина моїх планів насправді не мої(чи більше не мої)? Бо ж є речі, заради яких я готова прокидатися вдосвіта, ламати свій звичний розпорядок і при цьому почуватися наповненою та щасливою. І, якщо бути геть відвертою, на мої плани та дії ще дуже впливає думка інших. Я все ще слухаю голову замість серця.

Закономірність

Що я для себе виявила сьогодні? Те, що коли ти виснажений, слабкий і шукаєш якоїсь опори, навіть найближчі люди можуть вчинити щось таке, що тільки доб'є, замість того, щоб підтримати. Можливо то не буде навмисно. Мені хочеться вірити в те, що це просто якась несвідома реакція на мій стан, коли я чекаю щоб хтось пожалів(і певною мірою мені саму себе вже шкода, що я є в такому стані), а натомість дії оточуючих тільки підсилюють це відчуття жалості до себе, паралельно викликаючи образу на них за те, що не помітили, не зрозуміли, що зреагували саме так, як зреагували, що своєю реакцією підсилили мою слабкість. Мені не хочеться розглядати дії інших у такому разі як щось цілеспрямоване і усвідомлене(адже я знаю цих людей з іншого боку, і дивуюся подібній поведінці). Я вважаю, що таким чином, через їхні дії, Всесвіт показує мені, що треба спинитися і перестати відбирати у себе власну силу. Припинити не те, що говорити, а й думати про те "яка я квола, як у мене мало сил, як я втомилася і головне: як мені себе бідненьку шкода у зв'язку з вищеописаним..." Втомилася - то просто зупинися і відпочинь. Не чекай, що хтось інший візьметься повернути тобі твою втрачену рівновагу, чи, ще гірше: почне тебе жаліти. Побудь у тиші, дай собі спокій, а оточуючим - чітке розуміння, що все, чого вони, можливо, очікують зараз від тебе, мусить зачекати.

Поглинута тишею

Сьогодні мене поглинула тиша. Просто посеред вулиці. Між звичними і такими обтяжливими для мене звуками міського шуму я віднайшла її. Вловила, буквально дихала нею, і не хотіла випадати з цього стану. Я спостерігала як з кожним вдихом-видихом змінюється характер моїх рухів, міняється хода, все в мені стає більш гармонійним, правильним, вмиротвореним. Після виснажливого напруження це була надзвичайна винагорода моєму серцю, свідомості та тілу. Хотілося максимально увібрати її, надихатися нею, хотілося розчинитися в ній, стати нею. Стати такою ж непохитною, стабільною, фундаментальною: не втрачати своєї сутності попри всі зовнішні подразники і шуми. Бути. Цей слід в мені надовго. Здається: якщо навчитися вловлювати її будь-де, за будь-яких обставин - я зможу майже миттєво відновлювати рівновагу, яку зараз так часто втрачаю непомітно для себе самої.

Не ідеально

У нас ніколи не буде ідеально підходящого часу, щоб втілювати плани, і ніколи не буде можливості підганяти реальність під себе. Нам лишається тільки самим підлаштовуватися під неї.

Ніколи не буде найкращого часу  щоб купувати будинок, народжувати дітей, приймати інші важливі рішення. Тому треба якось навчитися чути себе(свою інтуїцію, внутрішню мудрість), а не тільки розум з його логічними твердженнями та аналізом всього на світі. Відчути свою готовність і впевненість у тому, що знайдеш сили долати, творити у цій реальності, в такій, яка вона є, без вичікувань і зволікань, починаючи від цього моменту, ящо він хоч на мить здасться тобі слушним, якщо відчуєш внутрішній поштовх до дії. Маневрувати, довіряти Всесвіту і собі. Не скиглити і не перекладати відповідальності,  не боятися  помилок і не нехтувати досвідом, який вони дають. 

Звісно, є в цьому світі багато такого, що від нас не залежить, але те, що залежить, дай, Боже, не пропустити.

Чомусь згадалося буддійське прислів'я: "Ніколи не знаєш, що прийде скоріше: новий день, чи нове життя".

Коли я дозволю собі бути

Коли ми, нарешті, зупинимося і припинимо автоматично повторювати те, як нас навчили, замість того, щоб відреагувати виходячи із власних відчуттів. Коли ми позбавимося від тих уявлень про нас самих, які нам змалечку нав'язували. Коли ми перестанемо судити всіх і все, що не відповідає тим нав'язаним уявленням, з якими ми не факт, що й згодні насправді(бо ніколи про це не думали і не аналізували, приймаючи як аксіому). Коли ми, нарешті, перестанемо боятися вийти за рамки, які дозволили збудувати навколо себе, і бути не такими, якими самі вже звикли себе показувати оточенню, а собою. Коли ми це собі дозволимо - то усвідомимо аналогічне право кожного живого створіння бути у кожний момент таким же справжнім, щирим. Але ж поки ми дресируємо не лише домашніх улюбленців, а й себе самих. Аби бути зручними, приємними, цікавими, продуктивними... але при цьому постійно напруженими і позбавленими відчуття радості. 

Коли я дозволю собі бути...

Отримати більше, ніж сподіваєся

Сьогодні Всесвіт показав мені наскільки сліпими і обмеженими ми можемо бути, просячи у вищих сил допомоги. Я нервувала, і злилася, і дивувалася з того, що цього разу допомоги, як мені здавалося, не було, хоча прохання мої були щирі та завзяті, сповнені вірою та довірою.

В якийсь момент мене охопили зневіра і нерозуміння: чому тепер моє прохання лишилось без відповіді? Адже з недавніх пір я особливо чітко почала відчувати підтримку. Але відповідь була. Тільки це я зрозуміла згодом, після кількох, здавалося, хибних кроків. Саме ці хибні кроки і привели мене до відкриття, яке перевернуло уявлення про стан речей у межах конкретної ситуації, що мала бути вирішена. І тоді я зрозуміла, що весь день, на моє прохання мене вели саме до цього відкриття, яке виявилося більшим за саму проблему, адже вирішувало ще декілька проблем автоматично!

Воістину кажуть: якщо Господь тобі чогось не дає, значить у Нього є для тебе щось краще.

Дякую тобі, архангеле Михаїле, що провів мене крізь цей день. Дякую всьому Небесному воїнству, що було причетним до відповіді на моє прохання.

Другого флакону не буде

Щойно взяла з туалетного столика пляшечку улюблених парфумів. Тих, з ароматом яких спливає багато моментів минулого. Одне натискання - і кімната наповнюється дивовижними пахощами, що асоціюються зі мною колишньою. Вони прекрасні, як і те минуле, що з ними пов'язане. 

Там лишилося зовсім трохи на дні флакону. Опускаючи його на столик, ловлю себе на думці, що другого не буде. Будуть інші. І так з усім, не тільки з парфумами. Кожна мить, подія, дія є неповторними. Далі все буде іншим.

Ціную.