Знецінення

Це те, що я хотіла б залишити в минулому. В останній день року досить символічно вилізло це почуття: незначущості моїх переживань для когось мені близького. Хай йому вони видаються дивними, дріб'язковими, не вартими уваги, але вони є. В даний момент вони частина мене тому для мене важливі. Але чому так зачіпає те, що на них не зважає інша людина? Чому таке разюче відчуття самотності виникає разом з тим? Хочеться бути зрозумілою, у сенсі щоб тебе розуміли, а не просто відсторонювалися в ті моменти коли ти не така, як від тебе очікують, і знову повертались, коли ти стаєш звичною, такою, як завжди. Можливо, це природно, що людина не здатна зрозуміти тебе, якщо в ній немає співзвучної нотки. Та це не означає, що і ти мусиш її в собі знищити, чи приховати від світу. Я хочу припинити душити в собі оцю "незручну" частину, набратися сміливості давати їй волю, давати їй проявлятися і мати мужність прийняти реакцію оточнення на неї. Без сліз, без образ, з чітким усвідомленням, що якщо комусь це не подобається - то причина точно не в мені. Бо ховати себе - це те ж саме що знецінювати. Власноруч. Я хочу бачити себе своїми власними очима, а не через призму зовнішніх уявлень. Лише зсередини оцінювати спосіб свого існування, а не підлаштовувати його під оточення. Можливо тоді чуже знецінення мене не чіплятиме, або в його прояві не буде й потреби. Амінь.