Один

І вже не вперше, але так яскраво постає усвідомлення тієї дивної самотності, яка виникає  під час перебування в одному просторі з іншою людиною, чи людьми. Але вона дуже цінна, адже показує нам, що ніхто не заповнить твою власну порожнечу, що є сфери, в яких тільки ти сам можеш і мусиш давати собі раду. І марно чекати, що хтось прийде і "врятує", наповнить тебе радістю, розвіє твої печалі. Це лише ілюзія. І саме небажання визнати це породжує оту тягучу дисгармонію. Бо доти лишаються очікування.
Ніхто не має, ніхто не мусить. Все у твоїх власних руках.

Приплив

Я відчуваю приплив енергії коли:

- прибираю своє помешкання;
- готую їжу;
- займаюся доглядом за рослинами;
- створюю щось власними руками;
- займаюся цілительством;
- читаю вголос молитви;
- зайнята справою, яка викликає у мене зацікавлення;
- слухаю навколишній світ і усвідомлюю себе його частиною;

Робота над собою

Майже десять років тому у цьому блозі було зроблено один з перших дописів, в якому тоді я висловила всі важливі на той час "хотілки". І як же дивно було кілька років потому констатувати той факт, що практично всі описані пункти стали моєю реальністю. Тож, певно, є сенс описувати свої прагнення, аби мати змогу згодом перечитати їх і переконатися у тому що це працює. І ще важливіше: заявляти таким чином Всесвіту про свої наміри. Тож я планую продовжити таку практику надалі і, зокрема, у цьому дописі.
     Сьогодні мій ранок почався з відчуття, що за вікном похмуро і сонця не буде видно. Саме з відчуття, бо жалюзі були ще опущені і щільно закриті. Не пригадаю, коли вперше виявила, що мій фізичний стан значною мірою залежить від наявності сонячних променів. Наступною думкою було: "Треба навчитися радіти будь-якому дню, незалежно від погодних умов". Звісно, що фізичне самопочуття  впливає і на емоційний стан, на думки, бажання. І я собі інколи просто відверто не подобаюся у таких станах, бо їх цілком можна назвати тим же словом, що і захмарене небо - похмурі.  Тож наразі у мене є нова задача для проведення роботи над собою: прийняти реакцію фізики, не випускаючи її далі: в емоції, думки, настрій.
Успіхів мені в цьому.

Люди без осуду

Без осуду - це принцип, що має бути інтергований в нас настільки глибоко, щоб стати щоденною звичкою, яка включає в себе, перш за все, прийняття. Прийняття того факту, що кожен з людей має повне право жити і чинити так, як він сам вважає за потрібне. У разі, коли ці дії зачіпають безпосередньо наше життя(загроза здоров'ю, благополуччю чи ін.) це максимум констатація ситуації і безпосередні дії по її виправленню. Немає жовчі, немає нападок і потоків негативу, які ллються на винуватця ситуації. Лише тверезе розуміння і конкретні дії.
Такій людині байдуже як хто себе поводить, що робить і чим живе, якщо це не стосується її безпосередньо. І така позиція має багато переваг, поміж інших одну дуже вагому: економія власного ресурсу. Ти не виснажуєшся на висловлення свого невдоволення, на його переварювання в собі, бо ж воно в тобі просто не виникає! Так просто - жити своїм власним, повним життям, даючи волю робити те ж саме і всім навколо.
І вони настільки інші ці люди, в яких немає осуду. Вони усміхнені і спокійні. Їм є про що поговорити без обговорення інших. Їх не обходить хто, що і як. Бо у них є вони - і цього достатньо. Людина, яка центрована в собі є прекрасною. Вона відкрита світу, щира, чиста і безпосередня. Вона дружньо налаштована до будь-кого, хто трапляється на її шляху. І, мені здається, тоді їй трапляються лише такі ж самі чисті та світлі люди.

Красива старість

Лише мої роздуми, жодних посилань на медичні дослідження чи будь-яку іншу доказову базу.   
Ми носимо на своєму обличчі відображення нашого внутрішнього світу. Кожна наша емоція закарбовується на обличчі, залягає відповідними зморщечками в куточках рота, навколо очей, між брів...
Наші гримаси творять наші обличчя, затягуючи м'язи до такого стану, що певний вираз починає здаватися звичним, ми втрачаємо відчуття напруженості і ненормальності у стані м'язів. Так ми поступово стаємо несиметричні. І в якийсь момент вловлюємо неприродну потворність власних рис у дзеркальному відображенні.
Те ж саме відбувається з усим нашим тілом: ми затягуємо одні м'язи і дозволяємо атрофуватися іншим, втрачаючи гнучкість та симетрію.
Фізична легкість, певно, має починатися з легкості внутрішньої: у думках, відчуттях, емоціях. Ми самі вибираємо як реагувати на будь-яку з подій, що з нами відбувається. Тож і нарікати немає на кого: ні на екологію, ні на генетику, ні на "життя".
Наш рівень прийняття об'єктивної реальності, згоди з нею, та рух у злагоді з плином подій є визначальними факторами, що забезпечують утримання внутрішнього світу в рівновазі. Опір, незгода, роздратування роблять нас потворними зовні спочатку лише на мить своєї появи, але чим частіше вони проявляються - тим звичніші стають для нашого тіла, тим легше воно їх відображає.
Внутрішній спокій видно в кожному русі і в кожній рисі. Часом, спостерігаючи випадкових  незнайомців, не треба навіть розмовляти з людиною, щоб зрозуміти, що ховається всередині. Все закарбовано на обличчі.
І ніякі креми, уколи краси і масажі не допомжуть виглядати привабливо, якщо всередині повно деструктивного сміття.
Бо приваблює легкість, приваблює щирість і доброта, що буквально просвічуються крізь шкіру, проявляючи наш внутрішній світ назовні.
Що накопичуємо - тим і світимось.

Без жалості

Я не можу змусити себе проявити жалість. В мені її немає зараз. Є лише відчуття дискомфорту від того, що не даю людям те, чого вони очікують.
Це не байдужість і не жорсткість. Лише небажання заохочувати в оточуючих прагнення бути пожалітим, бідненьким, нещасним, спротив їхньому бажанню бачити себе слабкими, не здатними щось міняти.
Я не хочу ще коли-небудь в житті перебувати у ролі жертви. І так само я не хочу спонукати інших плекати себе у цій ролі. Ігнор ниття. Лише раціональні пропозиції відповідно до ситуації. Лише реальні рекомендації: що можна зробити в даному випадку, аби вирішити те, що тебе гнітить, гальмує, виводить з рівноваги, просто незадовольняє? Все. Ніяких соплів.

Танець

А бігти і справді нікуди не треба. Треба навпаки - зупинитися. Завмерти. Почути всередині Себе, забутого за зовнішнім шумом та динамічними перегонами в напрямку до таких же зовнішніх цілей.
І шкодувати точно ні за чим не варто. Ні за втраченими можливостями, ні за часом.
Зрушити з місця, будучи сповненим натхнення рухатися так, як завжди хотів, навіть не усвідомлюючи того до цієї миті.
І йти туди, куди бажає серце, яке тепер є головним індикатором під час прийняття рішень.
І йти з тими, хто поділяє твій запал і кому ти дійсно радий.
І бути впевненим, рухаючись від цілі до цілі, бо всі вони - твої власні, віднайдені в собі, випущені з темниці гнітючих стереотипів.
Не бажати, щоб було як у всіх. Бажати бути істинним собою.
І нести повну відповідальність за це.
Тоді цей рух не можна назвати бігом, бо він - танець. Танець, який танцює через тебе Життя.