Так було, є, і буде

"Нічого не змінюється" - це відчуття виникає в моїй свідомості все частіше, і незмінно супроводжується легкою посмішкою, і якимось майже невловимим усвідомленням причасності до чогось грандіозного і при цьому прихованого і таємного, до самої суті життя.
Нічого не змінюється крім нашого ставлення до того, що ніби-то змінилося, але ж, на щастя, ми - це не лише наші думки та емоції.
Час відкриває нам доступ до нових вражень і переживань, але те, що відбувається прямо зараз, іноді викликає відчуття ніби так було завжди. І те, що вже колись мало місце бути, також продовжує існувати у своєму первозданному стані назавжди.
Чим більше слухаєш свою душу - тим ясніше бачиш, що вона не має меж і обмежень, ні часових, ні просторових, ніяких. Вона - частинка Всесвіту, і водночас містить весь Всесвіт в собі.

Ласкаво просимо до Білої Церкви!

Смердюче мертве місто з сірими будинками і голими деревами посеред весни.
Через кожні кілька кроків затримуєш дихання, щоб не впасти від смороду вихлопних газів, який скрізь.
Під ногами гори сміття, обгорток з цукерок, пакунків від цигарок та недопалків.
Навколо снують бездушні оболонки людських створінь, і майже в кожного з рота йде смердючий дим, від якого хочеться провалитися крізь землю, або випаруватися. Вони заливають в себе дешеву каву з автоматів, брудно лаються, розповідаючи про принади власного життя, і труять своїм димом тих, хто ще має сили утримуватися від цих чудодійних антидепресантів, але не має де сховатися. Бо сховатися вже ніде.
Крижаний вітер здіймає вгору пил, яким густо вкриті дороги, безбарвне небо, затягнуте одноманітними холодними хмарами, і навіть сонце не наважується завітати сюди.
Ласкаво просимо до Білої Церкви!

Переплетення сюжетів

З якого неймовірного переплетення різноманітних сюжетів зіткане наше життя.
Дивовижним чином наші долі пересікаються з долями інших людей, які мають дати нам певний урок, приносять з собою певні зміни чи допомогають по-новому поглянути на звичні речі. І так само ми в їхніх життях також щось змінюємо, та й розходимось собі далі у різних напрямках. Щоб, можливо, ніколи більше не зустрітися.
Не буває випадкових людей чи випадкових подій.
Все розвивається за певним сценарієм, але ми маємо можливість своїми вчинками скорегувати перебіг історії, можемо засвоїти урок з першої спроби - і піти далі, а можемо переживати однакові ситуації стільки разів, скільки знадобиться для того, щоб нарешті зрозуміти навіщо вони нам послані.
Ніколи не знаєш кого зустрінеш і кого втратиш наступної миті.
Цінуйте один одного.
Насолоджуйтесь присутністю тих, хто поруч з вами.
Будьте вдячними за все, чому вони можуть вас навчити.
 

Туман

Мене завжди зачаровував туман.

     Він обіймає весь світ своїми лагідними, м'якими, але такими невблаганними, напівпрозорими обіймами і ти вже майже нічого не бачиш і не чуєш навколо. Лиш ледь помітні плями розмитиго світла від ліхтарів та з вікон, лиш ледь чутні вдалині  звуки автомобілів, які намагаться досягнути пункту призначення, змагаючись з туманом, розриваючи його обійми нахабним світлом своїх фар.
      А ти стоїш і не бачиш навіть власної руки, витягнутої вперед.
 Ніч і туман - ідеальні спільники. Коли вони приходять разом - я почуваюся по-справжньому захищеною. Не знаю і не хочу думати від кого чи від чого, але вони викликають в мені відчуття абсолютного спокою, впевненості у власній безпеці. Туман обіймає все навколо, в тому числі й мене. Ніч обіймає туман, і усе, що в тумані, і мене також.
     Вологе повітря п'янить, все навколо стає невиразним. Туман глушить  звук і робить розмитою картинку і тому загострюються інші відчуття, зникають думки, і стають непотрібними слова.     
     Ти мрієш у ньому розчинитися, ти стаєш такою ж тихою, впевненою і спокійною. Ти дякуєш йому за ці прекрасні відчуття і мрієш зустрітися з ним знову.
      Тобі байдуже до всіх, кому він завдає незручностей, бо ти сама його дуже любиш. Любиш більше за дощ і більше за сонце, більше за сніг і за вітер, і лише густі сині хмари дарують тобі схоже відчуття спокою і захищеності, але вони не можуть сховати тебе у своїх обіймах, і лише висять над головою мов велетенська парасолька.

Побудь зі мною трохи ще і вранці.
Я сумувала за тобою.
Дякую що прийшов.

Натхнення

Віра людей, які вірять у твої сили та здібності більше, ніж віриш ти сам, надихає.
Особливо тоді, коли те, що тобі треба робити, приносить задоволення.
Я по-справжньому щаслива, бо мене оточують саме такі люди.
Дякую за підтримку та розуміння.

Невидимі захисники

Бувають моменти, кили тобі начхати геть на все, що відбувається навколо, і навіть на те, що відбувається в тобі і з тобою, ти не маєш бажання розібратися ні з емоційним болем, ні з тим, у що він з часом починає виливатися на фізичному рівні. Ти просто починаєш потихеньку вбивати себе своєю бездіяльністю.
І в миті, коли здається що я вже на самому дні, я відчуваю присутність поруч чогось прекрасного, заспокоюючого, але невидимого.
Мене ніби хтось обіймає за плечі і незрозумілим чином допомогає віднайти внутрішню рівновагу, дає сил прийняти і звільнитися.
З того часу, як  я це зрозуміла, іноді прошу його з'явитися і підтримати мене, але він дає про себе знати лише тоді, коли бачить, що ти сам вже не в силах справитись з тим, у чому застряг.
Приємно знати, що ти завжди маєш підтримку. І важливо знати, що якщо ти її ще не відчуваєш - значить в тобі достатньо сил подолати кризу самостійно.
Я з вдячністю радію присутності свого невидимого друга, а можливо, й не друга, а друзів.

Ярлики

Людина має носити лише ті ярлики, які вона сама на себе навісила, згідно з якими намагається існувати в цьому світі. Саме існувати, бо життям це назвати складно.  Під маскою ти справжній просто повільно вмираєш.
Хочу навчитися не навішувати ярликів на тих, хто навколо.
Хочу навчитися позбавлятися від своїх власних і бути такою, якою хочеться на даний момент, а не такою, як від мене очікують.
Хочу навчитися не зважати на чиєсь невдоволення моєю справжністю.