Безжальність

Безжальність - повна відсутність жалю.
Жалість гірша ненависті, бо на перший погляд здається такою людяною і хорошою.
За своєю природою ми усі на глибинному рівні безжальні. Але чомусь у суспільстві так уже склалося, що безжалісним бути погано, безжалісним бути соромно. А от коли ти когось жалієш - то і сам собі і тим, кому ти це демонструєш, здаєшся кращим, вищим за того, на кого направлена твоя жалість(бо жалієш - ти, а не тебе, отже, у тебе самого не все так кепсько, отже комусь зараз гірше, ніж тобі і ти у певній мірі втішаєся з цього. Правда ж? Ну зізнайся сам собі).
Жалість - побічний продукт нашої еволюції. Вона ница і потворна. Вона не вимагає відповідальності - тому так легко прижилася і зробила нас боягузливими і дріб'язковими. Жалість - зло, замасковане під добро.
Інша справа співпереживання(сострадание). Підніміть руки хто здатен на нього? Хто готовий по-справжньому розділити з людиною її негаразди?  Взяти за руку і пліч-о-пліч пройти з нею крізь вир її негараздів так, ніби вони твої власні. Тверезо поглянути на проблему і прийняти участь у пошуку її рішення з  відчуттям, ніби це життєво важливо для тебе самого.
Простіше кинути копійчину в стару бляшанку і пройти собі далі, залишившись задоволеним собою, своєю великодушністю. Але цим ти тільки зайвий раз доведеш жебраку, що жебракування - це єдиний спосіб отримати гроші. А будь-яка наша жалість і є такою копійчиною, кинутою тому, хто потребує якщо не допомоги то краще вже вашого цілковитого невтручання.
Співпереживання - безжалісне. Бо коли ти насправді бажаєш комусь добра, часом треба дозволити йому впасти, дозволити заблукати, зробити помилку. І ти готовий падати разом із ним, якщо не маєш на думці, як наразі можна обійтися без цього, або підхоплюєш його в падінні і несеш деякий час на руках, з єдиним відчуттям: ти просто робиш так, як мав зробити, не відчуваючи себе героєм. І ти готовий блукати з ним, якщо й сам не бачиш поки виходу з лабіринту, або пропонуєш йому своє товариство, якщо у тебе вже є потрібна для виходу карта, не хизуючись нею. І ти визнаєш доречність його помилок, бо і сам наробив їх уже достатньо, і ще, безперечно, зробиш не одну. Ти приймаєш його усім серцем і готовий відгукнутися при найменшій потребі на його клич. Але при цьому ти залишаєшся тверезим і незворушним - таким є добро.  

Хочеться бути так

Хочеться бути так, щоб нікому нічим не завадити і не зашкодити.
Щоб не вриватися у чужий простір без запрошення і не нав'язувати своїх поглядів.
Щоб не говорити слів, яких у тебе не питають і не робити дій, про які не просять.
Бо хочеться, щоб і в мій простір ніхто не вривався порожніми фразами і безглуздими діями.

Очевидно і беззаперечно

Очевидно і беззаперечно: ми є творцями власної реальності.
Дивно спостерігати, як одну й ту ж саму подію ти і хтось інший сприймаєте зовсім по-різному. В залежності від того, чого шукаєте на даний момент. 

Парадокс

Знаючи деякі речі, мусиш продовжувати діяти так, ніби не знаєш їх...

Зміни

Чому ти не хочеш бачити змін у мені? Чому так вперто переконуєш і мене і себе, що я така, якою ти мене знав кілька років тому? Побач мене іншою. Побач мене такою, яка я просто тепер. Не приписуй мені того, від чого я давно відмовилась і не змушуй ховати те, що в мені зараз є. Припини думати, що на мене можна впливати проти моєї волі, що мої рішення можна змінити вмовляннями. І найголовніше: припини намагатися робити це. Можливо, ти будеш засмучений. Можливо, ти будеш розчарований. Але я ні в якому разі не гратиму з тобою ту, ким вже не є.

Знаєш

    Знаєш, по-справжньому легко стає лише тоді, коли  усвідомлюєш, що нікому крім себе самого ти не потрібен. Знаєш - бо я це вже говорила. І хоч і киваєш головою та погоджуєся, але все одно продовжуєш шукати чи чекати і просто вірити, що я помиляюсь, що ти сам помиляєшся, погоджуючись зі мною. І я тебе розумію. Бо поки є ще хоч крихточка сил - продовжуєш вперто вірити. А в мене їх уже не стало. Це як доторкнутися дна кінчиками пальців ніг і видихнути останнє повітря з легенів.  І  тоді у тебе ще є шанс побачити світло і радіти йому як ніколи раніше. Скористайся ним обов'язково, якщо тобі доведеться опинитися там.
      Знаєш, у Кастанеди написано, що ти по-справжньому можеш допомогти комусь тільки тоді, коли він тобі байдужий(в моєму розумінні: не викликає у тебе ні бажань, ні очікувань, ні сподівань, ні жалості) і щось в мені після кількахвилинної розгубленості таки відгукнулося на ці слова. І я знаю, що за такого стану речей все ще можна любити. Можливо, навіть глибше, ніж ти можеш це собі зараз уявляти. Почуття та емоції заважають робити добрі справи. За їх наявності ми робимо багато зайвих рухів і прагнемо допомогти там, де нас не просять - а це, певно, одна з найбільших шкод, які ми можемо заподіяти комусь:  відібрати у нього свободу дій, власного вибору, власних помилок, віру у власні сили.
     Знаєш, для того, щоб почуватися цілісним та наповненим, крім себе самого тобі більше нікого не треба. Справжня потреба в інших виникає тоді, коли ти вже настільки переповнений, що маєш нестримне бажання ділитися своєю радістю, теплом, любов'ю. А доки тобі на одинці з собою порожньо та незатишно  - ти ніким насправді не зможеш заповнити порожнечу. Вона все одно дасть про себе знати рано чи пізно. Чи є щось гірше, ніж почуватися самотнім поруч з кимось, кого ти добровільно обрав колись? Поки ти не знаєш хто ти і який ти, як ти можеш знати якої людини потребуєш? Ніхто інший не допоможе тобі стати собою, ніхто інший не зможе сказати тобі ким ти є і для чого ти є. "Щоб втамувати спрагу - ти мусиш пити сам" - так каже Ошо.
    Радій. Насолоджуйся собою і світом, невід'мною частиною якого ти є,  світом, який є продовженням тебе. Змінюючи себе - ти змінюєш його. Не пам'ятаю хто сказав: "Жоден твій вчинок не минає безслідно для Всесвіту"  - чомусь і з цим я згодна. Прикрась цей світ собою - і спостерігай за тим, як він тобі відповідатиме.

Про все на світі і ні про що

Час минає, а сталеві лещата у грудях не послаблюють свого тиску.
Я вкотре своїм опором заганяю себе в крайнощі, і лиш при 38,9 по Цельсію таки визнаю, що треба визнати і зізнатися хоча б собі, що геть не байдуже. Що його бракує. Що сумно від його рішення і важко виконувати його останнє бажання - мовчки зникнути назавжди без жодних запитань. Що виснажливий кашель - то всі мої не сказані йому слова, що задушливий нежить - то мої не виплакані сльози, для яких я так і не знайшла часу(все сподівалася, що з якоїсь миті це вже стане непотрібним).
Я собі нагадую щеня, яке ще вчора раділо, коли до нього зверталися, лащилося, вихляло радісно хвостом, підставляло мордочку теплій долоні, насолоджуючись її теплом, і не думало, що його радість може колись отак раптово скінчитися, що його можна отак  просто залишити і більше не згадати. Та, виявляється, можна. Люди цього світу ніколи не перестануть мене дивувати. А я, певне, ніколи так і не перестану їм довіряти, відкриватися і, нажаль, сподіватися чогось.
Чого мені хотілося б позбутися найбільше - це сподівань. Ніхто ж не зобов'язаний справджувати їх. Я це розумію. І ніхто не зобов'язаний завжди бути таким, яким здався нам одного разу. Але так хочеться, щоб існувало щось  у цім світі незмінне, стабільне та надійне. А його не існує. І не може існувати в принципі. Така вже особливість цього мінливого світу.
Вчора єдине, що мене змусило піднятися з ліжка - це бажання випити чаю з лимоном. Ще ніколи причини не були такими до абсурду дріб'язковими. Сьогодні вже не хотілося навіть чаю. Але він все одно був(а раптом?..) А раптом не сталося. Сталося лише відчуття, ніби тебе розірвали навпіл, а потім як-попало зліпили до купи пластиліном.
Мені чомусь здавалося, що ніхто не помічає зміни мого настрою. Виявилося, що його бачуть усі. Тільки ніхто не знатиме причин. Бо я менше за все хочу жалості. Власне, я взагалі не знаю чого я зараз хочу. Можливо, якоїсь вибіркової амнезії.
Розумію, що якось таки можу подолати цей жалюгідний стан. І часом навіть здається, що його вже здолано. Але дуже швидко все повертається назад і вдаряє з новою силою.
Розумію, що якось можу, але поки не знаю як.