По колу чи по спіралі....

Кудись поділась наша схожість.
Кудись поділось захоплення тим, який ти є.
Напевне хтось змінився. І, скоріше за все, це я.
Бо саме я не хочу ні складати ні справляти про себе жодних вражень.
Колись ми гралися у щирість, але зараз вона видається такою штучною і смішною, такою, якою вона й була насправді, такою, що не суперечила обраним нами ролям.
Ти і досі в неї граєшся. А я не знаю як пояснити, що мені це більше не цікаво.
Намагаюся збагнути чому ти мене навчив, навіщо ти з'явився. І не можу нічого придумати.
Може для того, аби я зрозуміла, що можу бути підлою, що можу бажати комусь зла...
І найбільша загадка те, чому ти повернувся знову. Невже я щось не засвоїла?

Вільна

Тепер я вільна.
Вперше за останні 13 років по-справжньому, безумовно і безсумнівно вільна.
Тепер я знаю: багато речей насправді не такі, якими здаються. І є дещо, що можна побачити лиш позбавившись від страху, а він іноді ховається там, де ми й не здогадалися б його шукати.
Тепер я позбавилась ще однієї ілюзії, яка генерувала страх.
Важко відпускати лиш тих людей, які підживлюють в наших серцях страх, людей, з якими у нас лишились нез'ясовані моменти, невисловлені претензії, заховані(часом і від себе самих) образи.
Все склалося в логічний ланцюжок.
Тепер моєму серцю легко.

Бути гармонійною

Бути беззахисною - і ніхто не зможе тебе скривдити.
Бути безумовно довірливою - і ніхто не наважиться тебе обманути.
Бути відвертою - і навіть ті, кому це не сподобається, з часом оцінять.
Бути відкритою - і Всесвіт матиме змогу наповнити твоє життя радістю.

Невідомі сценарії

Нас приваблюють ті, що завдають болю. Ті, що викривають наші приховані страхи, роз'ятрюють застарілі рани і змушують докінця прожити обірвані історії.
Значить урок не засвоєно.
Значить потрібна ще одна спроба.
Кінцівка має бути за сценарієм, який нам невідомий. От і граємо навмання. Десятки разів потрапляємо в однакові халепи, і щоразу намагаємося знову зіграти так, як минулого разу. Навіщо? Адже тоді не спрацювало...
Від моменту усвідомлення намагаюсь щоразу віднаходити нові варіанти. І щоразу здається, що тепер вже правильні, що це серце підказує.
Цікаво скільки їх лишилось ще.
Сумно комусь завдавати болю.
Але ще менше хочеться самій знову зриватись у біль.
Тому нарешті прозвучало "Вибач".
Можливо саме воно мало б поставити крапку.
Час покаже.

Поміж

Незрозуміле відчуття, коли ти вже не там і ще не десь. Коли лиш вдорозі. Поміж. Періодично зупиняючись, озираючись з думкою: все, нарешті прибув. А потім розгублено усвідомлюючи, що ні, шлях розгортається далі. І ти на ньому ... сам. Завжди сам. І лиш ілюзія твої однодумці, твої попутники чи провідники. Мабуть, це сумно? Мені зараз сумно від того, що весь час треба йти. А я не розумію навіщо? Яка мета? Куди?
Інколи мені ясно, що значення має лише процес, сам шлях і те, що ми переживаємо на ньому. Але не тепер. Я ще не десь і вже не там.

Ти навчився залишати після себе тепло

Ти навчився залишати після себе тепло. Таке легке, невимушене і довготривале. Таке, що викликає посмішку і сповнює серце спокоєм, смиренням, прийняттям того, що все має бути саме так, як воно і є зараз.
Можливо, ми наробили помилок. Можливо, кожен з нас зараз про щось шкодує. Але не все залежить від нас. Доля все одно закрутить усе так, як для кожного з нас буде найкраще. Навіть якщо ми з цим не згодні і не бачимо хорошого в подіях, що з нами відбуваються. А все для того, аби ми росли. І я вже трохи починаю помічати зміни. І ми вже можемо називати деякі речі їхніми реальними іменами. Поки лиш деякі...
Я навчилася відчувати тепло, яке ти залишаєш після себе.

Радість і печаль

Нас зближує горе, нас зближує сум, розпач чи безвихідь.
Чому так? Чому нам бракує часу один на одного тоді, коли все відносно добре, коли нам радісно чи просто комфортно?
Треба вчитися ділитися і радістю теж. І треба вчитися розділяти радість близьких.
Добре знати, що вони є твоєю підтримкою у складні часи, але не менш важливо робити їх співучасниками своїх маленьких радостей.

Світ навпаки

Дивний цей світ, у якому все навпаки.
Ти йдеш назустріч - тебе зупиняють.
Ти відвертаєшся, щоб зникнути - тебе відчайдушно намагаються повернути.
Хочеш в чиїсь обійми - натомість отримуєш інші.
Викреслюєш з життя наболіле  - а воно вперто повертається.
Вибудовуєш стіну, за якою спокій - а її розчиняють однією посмішкою чи просто словом.

Я більше не хочу нічого хотіти. Хочу просто пливти, текти, розливатися, обіймати любов'ю і радіти тому, що я на це здатна. Бути відкрито-беззахисною і при цьому абсолютно невразливою. Щиро говорити "Ні" і так само щиро вимовляти "Так!".
І хай мене пробачать всі,  кому це буде не до душі. Рано чи пізно більшість шляхів розходяться.
А я хочу просто текти. Розтікатися. Обіймати любов'ю.