Твоя гонка

Ця гонка лише спосіб втечі від себе.
Як говорив мій любий Кастанеда: "Не можна почати нове життя, не відмовившись від старого хламу". А він і досі є. Він наповнює 99% твого часу і простору.
Ти намагаєшся напхати чогось нового туди, де вже вичерпано вільне місце. І скільки б я про це не говорила - не чуєш, і не почуєш, поки не заженеш себе у такий куток, з якого вихід лише один: позбавитись всього. І, можливо, то навіть буде не добровільно, можливо просто заберуть у тебе все, що заважає тобі рухатися туди, де ти маєш рухатися, адже  ти - цінний, ти, безперечно, цінний.
І те, що ти сприймаєш як перешкоди, насправді є підказкою, чи навіть проханням Всесвіту до тебе: зупинись, обдумай, зміни. Ти ж неухильно пнешся далі попри всі перестороги і перешкоди, щоб довести не зрозуміло що не зрозуміло кому. Що ти з цього матимеш в решті решт? Вдоволене его? І забуту засмучену душу, якій нема як рости за всією тією метушнею, якою ти наповнюєш щомиті свій світ.
Але втікай, ганяйся за примарами, живи ілюзіями - все що забажаєш, все, що сам для себе обираєш. І не кажи, що це не твій вибір. Не списуй на обставини. Все твоє.

Рівновага

Лише тепер відкриваються багато речей, що не здатна я була бачити раніше.
Скільки терпіння твого і мудрості твоєї, мамо, знадобилося  на підтримку рівноваги у стосунках як з батьком так і з нами.
Бути сильною і залишатися гнучкою, знаходити обхідні шляхи для врегулювання чогось таким чином, аби в результаті всім було добре, намагатися зрозуміти почуття, відчуття, бажання та причини того, що робив, чи хотів лише зробити кожен із нас.  Напевно, часом варто було б більше тобі в цьому допомагати, але ми все виправимо і надолужимо. І бути завжди в курсі всього то не просто твоя забаганка, адже лише так ти зможеш вчасно втрутитись і виправити те, що можна(вгамувати, заспокоїти, підтримати, порадити). Нам не завжди приємно це втручання, але по іншому ти просто не вмієш, бо ми - твій світ, центром якого є ти сама, і рівновагу якого ти ж і підтримуєш.
Дякую, мамо.

Коротко і з посмішкою

З такого спокійного, затишного стану хочеться лише дякувати.
Дякувати, що щоразу дозволяєш виправлятися.
Що кількість хибних кроків з кожним наступним разом - все менша(хочеться вірити).
Що вир емоцій вгамовується щораз швидше.
Що отримуєш те ж, що й віддаєш.
Що вже не береш на себе роль карателя і не чиниш з людьми так, як вони з тобою, і розумієш, що не в тобі причина цих дій, а в них( у більшості з випадків).
Що попри все готовий відгукнутися у разі необхідності й допомоги, коли це під силу.
Що бачиш в людях перш за все, людей, а не їхні діючі, або потенційні ролі у перебігу твого життя.
Що розумієш: те, що ти ненавидиш в них, не обов'язково  твоє.
Що помічаєш в них все більше себе і вдоволено посміхаєшся, бо замітки ці приємні і не хочеться нічого з виявленого міняти.
Що не зникла здатність радіти тому, що приходить, і разом з тим з'явилася здатність відпускати те, що йде, бо на все воля Твоя і деякі речі(а, може, й усі) ми робимо саме тому, що у такий спосіб Ти виявляєш її через нас.
 Що є усвідомлення власної потрібності людям поруч з усвідомленням того, що і я потребую присутності декого з них.
Що все легше пробачати, не очікуючи вибачень, чи й взагалі сприймати все так, що необхідність вибачати повністю відпадає: все просто так, як воно є, і крапка.
Далі, певно,  буде...

Невідповідність

Я думала: люди, які говорять, що стомилися і бажають спокою, потребують присутності людей, в яких можна бути впевненим із дня в день, які незмінно залишатимуться поруч без будь-яких умов. Та насправді вони цінують тебе лише тоді, коли щомиті бояться втратити, коли весь час треба робити якісь дії, аби підтримувати зв'язок, коли не відомо чи будеш ти доступний для них завтра.

Визначеність

Все, що може бути визначеним, хай буде визначено.

Зло в мені

Скільки зла могла б я зробити, якби дала волю своїм думкам.
Скільки розтрощити навколо, зруйнувати і скількох змусила б страждати від того.
Здається мені стало би легше тоді. Але тільки мені. Егоїстично, але так заманливо, коли уже просто розпирає зсередини.
Воно виривається через край таке потужне й нестримне, що може знести усе на своєму шляху, якщо дати йому свободу.

Дай мені сили втриматися.

Перший удар

В деяких ситуаціях якщо не вдариш першим - неодмінно вдарять тебе.
Хтозна що гірше: витримати час і зазнати удару чи таки вдарити першим.
Останнє на перший погляд виглядає слабкістю, бажанням захистити себе,  рятуватися від ймовірного болю, але ж... Якщо обидва лише чекатимуть удару - то невизначеність може тривати вічно. Очікування здатне зводити з розуму і повільно вбивати. Тож для того, аби розривати деякі вузли потрібно все ж приймати неприємні вольові рішення.