Тоді, коли вже смертельно стомилися....

Чому ми готові смиренно приймати все, як є, лише тоді, коли вже смертельно стомилися пливти проти течії, боротися за щось, що нам не має належати, чи проти чогось, що насправді необхідне нам, прагнути чужого недосяжного і нехтувати своїм, дарованим долею? І чому ми здатні плутати одне з іншим?
Життя виснажує лише тоді, коли йдеш не тією дорогою.
Тому що Душа з усіх сил, всіма відомими їй методами намагається зупинити і підказати куди повертати.

Те, що на поверхні

Навіщо вдавати з себе те, чим ти не є насправді, аби справити про себе якесь враження?
Все одно в решті решт ти покажеш себе справжнім.
Принаймні зі мною.
Звісно і мене можна легко ввести в оману. Але туман першого враження швидко розсіюється в процесі дослідження внутрішньго світу. І наступає мить розчарування. Чи, може суму... Бо ти ж не один такий.
Те, що на поверхні, мене мало цікавить.

Я є

В мені всі відповіді на мої ж запитання.
В мені джерело моїх радостей, хвилювань і розчарувань.
Я Всесвіт у Всесвіті. Маленька неповторна нескіненність у Великій неповторній нескінченності.
Я жива і мінлива, та водночас незворушно стабільна.
Я майже знаю себе і знову пізнаю себе щомиті нову і в той же час незмінну....
Я вірю у неймовірне і знаю, що можливо навіть те, чого ми не в змозі уявити.
Я частинка, що є завершеною копією Цілого...
Я є....

Все добре...

Все добре. Просто добре, однозначно добре. Спокійно, затишно, розмірено.... правильно.
І, здавалось би, чого іще бажати?
Його обіймів.
Його рук, тепла його тіла, його очей навпроти, звуку серця, присмаку губ, теплого подиху, відчутного зовсім близько на шкірі.
Пісні душі його, яка не вчувається вухом, не вбачається оком, не сприймається на дотик, але так чітко і яскраво відчувається моєю власною душею.
Вона чула ту пісню і слова їй самій були дуже знайомими. Тому вона співала теж. І змушувала мої очі світитися, обличчя сяяти посмішкою, серце прискорено стукотіти...
Чи можна стерти ці спогади часом?
Чи можна їх підмінити іншими?
Чи можна взагалі відчувати щось більше і важливіше?
Не можу і  не маю жодного ні права ні бажання порівнювати.
Якщо Всесвіт поділився зі мною таким неймовірним досвідом - він мене однозначно любить. Я дякую Тобі Всесвіте!
Я довіряю Тобі, відкриваюсь і віддаюсь Твоїй волі.
 

Після АТО

Ти сидів і дивився в небо. На траві сидів, притулившийсь спиною до дерева у сквері. Поруч стояли твої речі...
З виразу засмаглого неголеного обличчя важко було зрозуміти які емоції вирували у тебе всередині і чи були вони взагалі. Навколо байдуже снували люди. І тобі теж було до них байдуже. Схоже тебе ніхто не зустрічав.
Скільки ти просидів отак, пронизуючи небо поглядом?
Мені забракло мужності підійти й заговорити. Порушити твою тишу. Ти точно її відчував, перебуваючи посеред шуму задушливого міста.
Кілька разів оберталась і в якусь мить мало не повернула назад, щоб таки заговорити до тебе.
Але все ж не наважилась...
Шкодуватиму про це.

Ранкове. Дайте ще кави

Кави, щоб утопити в її гіркоті гіркоту думок. Лише думок. Бо почуття мої зовсім не гіркі.
Однак з точки зору здорового глузду, який, власне, і є генератором думок, вони(тобто почуття) недоречні, невчасні, безнадійні, приречені, ще хто зна які і взагалі: безглузді.
Більше думок - більше кави. Але кожним ковтком ти топиш якусь із них. Топиш у каві, бо в алкоголі вони розмножуються.  А кава важка: вони в'язнуть у її вершках і осідають на дні чогось(не серця, не душі, можливо, черепної коробки?) , аж поки не просохнуть. І тоді вони знову зможуть знятися дружним виром, аби зносити мені дах.
Тому знову буде кава. Така, щоб до запаморочення, до нудоти, до шаленого стукотіння моторчика у грудях. Він гепатиме так голосно, що я вже не чутиму тих, кого таки не вдалося залити кавою.
Дайте ще чашечку міцної.

Хочеться

Хочеться роздати назви і створити навколо порядок. Навколо і всередині, напевне, перш за все.
Хочеться понавішувати ярликів і придумати слова, які могли б висловити все, що зараз лишається несказаним.
От звідки береться оце нестримне бажання руйнувати красу життя? Його природню незбагненність, невизначеність, неповторність, мінливість та непередбачуваність.
Напевне, так влаштована людина, що не може довго знаходитися у підвішеному стані приємної ейфорії.
Ми хочемо одночасно мати крила і при цьому не втрачати коріння.
Та хіба це можливо?
Може хай будуть крила?