Урок любові

Найбільший урок любові я отримала від ... кота. Від малого пухнастого створіння, яке весь час плуталося під ногами, часом було надокучливим, шкодливим, вредним, але ніколи агресивним. Жодного разу. Було... Життя його вийшло зовсім коротким, але по-своєму насиченим. Всього рік. Але він встиг поніжитися під теплим сонечком і відчути що таке лютий холод, відчути людське тепло і людську жорстокість, при цьому однаково приймати і те і інше, навчився багатьох обов'язкових котячих речей, про які нам нічого не відомо, навчився полювати і, аж наприкінці життя нарешті нявкати - видавати звуки відмінні від голосного муркотіння, яке в нього вмикалося як тільки він бачив поруч людину. Я не пригадую жодного іншого створіння, яке було б настільки орієнтоване на спілкування з людьми. А його очі: це були неймовірні величезні зелені безодні, обрамлені чорним контуром, ніби підфарбовані - від них неможливо було відірвати погляд. А ще прийняття: безмежне прийняття всього, що відбувалося в його котячому житті - воно мене незмінно дивувало. Цього варто навчитися. Лише за кілька тижнів до його смерті я усвідомила наскільки люблю це лагідне створіння. І я щаслива з того, що це сталося принаймні не посмертно. 

Але в чому ж урок? В усвідомленні того, що все настільки швидкоплинне, що можна не встигнути ним насолодитися, що речі, які ти втрачаєш, несподівано можуть виявитися значно важливішими, ніж ти вважав, що люди так само можуть іти з твого(і свого) життя значно раніше, ніж ти розраховував. І можна не встигнути настільки, що потім за цим страждатимеш, бо був не таким, як зараз хотілося б бути з втраченими для тебе людьми. Звісно, втрата близької людини неодмінно принесе страждання, але, якщо ти встигнеш побути з нею щирим, люблячим, лагідним, встигнеш насолодитися її товариством, посміхнутися від її дивацтв, замість того, щоб дратуватися ними, змовчати про її недоліки, з посмішкою поправити неякісно зроблену роботу, то внутриішньо тобі буде спокійно, буде відчуття, що ти все робив правильно і тобі нічого в тому, що було, не хотілося б змінити. І це відчуття, зрештою, принесе тобі мир. 

Лишу це тут як нагадування для себе. Час грає проти нас. І єдине, що ми можемо змінити у будь-якій ситуації - це себе. 

Дякую тобі, милий Пончо, за цей урок. Він безцінний. Шкода, що для тебе його ціною стало ціле життя. Ти був неймовірний. 

 

P.S. Дякую за метелика, це було дуже зворушливо.

Як все є

"Як все є?" - останніми тижнями мене не полишає це питання. Що реальне, а що лише витвір моєї уяви, власний, чи навіяний чиїмись словами? Чи змінюється реальність в залежності від того, у що я вірю, що я вважаю існиною? І чи є воно насправді існиною в глобальному сенсі, а не лише у моєму уявленні? Чи здатен мій розум вмістити ту інформацію, яка розкриває сутність Всесвіту, його будови, принципів взаємодії в ньому, причинно-наслідкові зв'язки? Я живу з відчуттям, що мені доступні лише фрагменти, лише якісь крихти, з яких я не можу скласти цілісну картину і зрозуміти остаточно, для себе, яким є цей світ, хто я у ньому і для чого. Інформації навколо багато і всякої, але це не означає, що всьому варто вірити. Як відрізняти одну від іншої? Розум на це не здатен. Він пристрасний, егоїстичний і має схильність возвеличувати і приймати те, що йому імпонує, та відкидати те, що не подобається. Але ж це не означає, що воно насправді так не є... Хочеться щоб хтось взяв за руку і провів тими стежками, де все стане ясно, де все стане на свої місця і я, нарешті, усвідомлю все про все, що для мене важливо. Тільки щоб це було моє усвідомлення, не запозичені знання, а повне внутрішнє відчуття, що все є саме так.

Кілька відкриттів

Сьогоднішній день приніс такі усвідомлення:

1. Цікавтй сам процес. У всьому. Кінцева мета - це смерть. Поки мені хочеться щось міняти, переробляти, вдосконалювати - моє перебування будь-де має сенс. Як тільки виникає відчуття,  що мети досягнуто - результат стає неважливим.

2. Я не можу увімкнутися в життя на 100% доки триває війна.

3. Ісус міг донести своє вчення до учнів лише тими метафорами, які були доступні на їхньому рівні розвитку та зрозумілі в рамках тогочасного суспільства(ось тіло Моє та кров, споживайте їх щоб наблизитися до Царства Божого). А ми і досі користуємося тими ритуалами, що були вигадані його послідовниками на підстві його слів та дій, інтерпретованих ними(таїнство Причастя, до прикладу)

Гучні сусіди

Вкотре прокинувшись невиспаною намагаюся зрозуміти: чому саме в нас? Чому саме наші сусіди з якогось моменту стали нестерпно шумними: одні з вечора, інша вдосвіта рано?

Засмучує той факт, що ми три роки мало не ходили навшпиньки, аби нікого не потривожити, а натомість отримали під боком купку знахабнілих егоїстів, які крім себе ні про кого більше не думають.

Але сьогодні майнула інша думка: то може й ми такі ж егоїсти? Може оточення шумить для того, щоб змусити нас чути, щоб ми нарешті почули когось окрім себе самих(хоча б у такий спосіб)?

Адже слухаємо ми переважно за гроші(на роботі) чи з обов'язку(у спілкуванні з родичами), і то не особливо замислюючись над почутим, суто формально.

Чи є насправді нормальною така ситуація? Ми розучилися бути щирими і відкритими у спілкуванні, кожен прокручує у своїй голові щось своє, цікавіше(важливіше) за думку чи переживання іншої людини. Сумно констатувати що саме ми відносимося до цього прошарку, але визнання - перший крок до виправлення.