Туманно

І відтоді вже багато років згадую про нього, коли туманно. Ні, туман я не перестала любити, але тепер майже кожна його поява супроводжується посмішкою, до якої важко підібрати відповідний епітет. Вона не сумна, не гірка, не іронічна, без жалю і радості. Вона щось на кшталт: "Так, це було, я дозволила цьому зі мною відбутися. І що ж?" -  посмішка-констатація, посмішка-прийняття і водночас посмішка-подив власній нейтральності.

Певно весь той вир мав тривати лише місяць. Отой шалений за накалом і насиченістю відчуттів місяць онлайнового спілкування. А далі все було лише муками і марними пориваннями, розтягнутими на довгі роки егоїстичних вибриків і потуранням слабкості. Але що ж. Роки втрачено, хоч і здобуто з їх перебігом певного досвіду. Висновки зроблено, плоди прийнято. І тепер тільки туман нагадує про все те, що колись боліло. Сьогодні туманно. А значить - затишно.