Цей допис буде про почуття і відчуття. Про їх відстеження в процесі, здавалося б, незначної, але безмірно важливої для мене історії, яку я не хочу забувати. Історії порятунку і довіри. Довіри іншим і довіри собі, віри у свої власні сили.
Я поспішала і була заклопотана та знервована, коли його помітила: маленька купка пір'я, що ворушилася в траві. Підняла розбишаку, який спершу намагався від мене відбитися, лякав. Підняла і зрозуміла, що знайшла собі ще один клопіт, який автоматично відміняв усі мої плани і маршрути на найближчих півгодини. Але була надія, що, якщо його підняти на долоні вгору - злетить.
Не злетів... Це вже вдома ми виявили, що серпокрилець ще малий, щоб полетіти, що пір'я на його крилах не виросло достатньо для цього і він трохи поранений кігтями чи то кота чи то хижого птаха.
Тож, полишивши надію доробити почате, я повертаюся додому з малою птахою на долоні, і перше, що було мною сказано після повернення додому: "Я не змогла його там залишити" - і це було щиро і без жодних вагань, не знаючи що з цим робити далі, просто прийняти виклик і взяти на себе відповідальність за маленьке життя.
Було і страшно і прекрасно водночас. Ніжністю до нього я перейнялася ще в перший день, коли він вишкрябався своїми лапками мені на плече і заснув, сховавши голівку в моє волосся. Таке собі гніздечко.
Далі були пошуки підходящої їжі для нашого серпокрильця, замовлення живих мармурових тарганів новою поштою, подолання огиди до них, сльози, нудота і ритуал приготування до вживання. Підйоми о 6 ранку для годування. Сльози, коли відмовлявся їсти. У мене була мета і всі страхи та стереотипи об неї нещадно розбивалися.
Був страх, що він так і не полетить. Були сумніви, що впораюся з відповідальністю, усвідомлення неправильності деяких дій по догляду і хвилювання про те, щоб ці хиби не мали впливу на подальший розвиток птаха. Сумнівалася, що зможемо розпізнати момент, коли птах буде готовий летіти. Але жодного разу не було жалю за тим, що нахилилася і взяла його в руки.
Були подив і зачарування тим, наскільки таке мале створіння знає свої можливості і здатне довіряти людям, в руках яких опинилося.Дикий птах. Не рвався бездумно в політ, а усвідомлював, що ще не має достатньо сил, щоб летіти. Чекав і готував себе до моменту відльоту: чистив пір'я, тренував м'язи.
А момент цей був дуже хвилюючий і зворушливий. За добу до цього птах став дещо агресивним, відмовлявся від їжі і почав тікати з гнізда при найменшій можливості. Отак ми і з'ясували, що, певно, вже час відпускати нашого Кузьму на волю, в небесні простори, де йому й місце. Я розуміла, що це буде неймовірне щастя, якщо він злетить, але водночас відчувала всеохопний сум від думки, що він нас залишить. Це мале довірливе створіння пробудило в мені хвилю любові, подібної якій я ніколи, певно, не відчувала ще. Воно хоч і було мале й беззахисне, але, на відміну від більшості з нас, здавалося, чітко знало, що йому потрібно і як треба діяти. І в нас, певно, сховане таке знання власного шляху, але ми настільки забили собі голови всяким несуттєвим і поверхневим, що вже не чуємо самих себе аж так глибоко. А воно чуло і знало. І цим викликало в мені захват і повагу.
А в вибраний нами час у вибраному нами місці він полетів. І це було неймовірно, як і кожна мить його перебування поруч з нами.
Хвилини очікування. Він роззирався довкола, сидячи у відкритій долоні. Хтось із серпокрильців, що кружляли вгорі над нами, побачив його і почав кликати! Він відгукнувся милим протяжним писком. Кілька разів розім'яв крильця, оцінив ландшафт. І, врешті, відштовхнувшись сильними крилами від долоні, злетів, спочатку дуже низько, але так швидко. Серце завмерло від хвилювання, бо він наближався до огорожі стадіону, в яку міг врізатися, і тут Кузя почав набирати висоту і пішов рухатися по спіралі. За мить ми побачили його вже поруч з іншим серпокрильцем, а ще за мить, вони приєдналися до гурту таких самих крикунів і відрізнити хто є хто серед них вже було неможливо. А я стояла і плакала від такої дивовижі. Він зміг. Його покликали. Його зустріли. Він знав що і коли йому робити. Він повністю віддав своє життя в наші руки і ми зуміли його не загубити. Це була величезна перемога.
Сльози вдячності стоять у моїх очах щоразу, коли згадую про нього. Це був чудовий урок.
П.С. І як же воно мале любило, коли йому чухають під дзьобиком. Це була любов з першого дотику :). Домашні папуги ніколи мені такого не дозволяли.
Немає коментарів:
Дописати коментар