Розгубленість

Огидне відчуття, що я просто зливаю свої страхи, сумніви, аби полегшити свій власний стан. Не задумуючись про те, що слова мої можуть зачепити того, кому адресовані.
Але то лише на поверхні. Якщо спробувати копнути глибше - мої дії є проханням про допомогу. Я шукаю підтримки, хочу щоб хтось, кому це під силу, повернув мені втрачену впевненість.
Але в собі її шукати треба.
Самостійно.

І знову

Підпустити настільки близько, щоб стати вразливою. Підпустити з надією на взаєморозуміння і гармонію. А отримати щось геть несподіване і незрозуміле. Почуватися безсилою щось змінити і спустошеною. Не почутою почуватися і в чомусь не правильною, не підходящою. Бути приниженою образливими словами і необгрунтованими звинуваченнями, та зазнати ще більшої образи, коли твої почуття піддаються сумнівам. Вже не плакати. Але все ще намагатися зрозуміти чому.

Малій вишиванці

Щоразу, коли бачу щось подібне тисне в горлі і виступають сльози.
Коли дивишся на нього, ще майже дитя, убого одягнене, або брудне і вже з такими дорослими очима.
Дитя, яке, як і решта,  не вибирало собі батьків.
Зачепила ти мене.
У таку ще ледь весняну погоду в одній до сірого запраній вишиваночці і сильно потертих джинсах. Напружена і згорблена від холоду та вітру, але так рішуче крокувала у напрямку, відомому одній тобі.
Дівчинко, бажаю тобі вирватися з отих злиднів! Дуже хочу щоб ти виросла чесною, доброю і справедливою людиною.

Про Волю і Слабкість

Спокусливо, і так інколи хочеться бути слабкою. Слабкою у тому сенсі, щоб передати управління своїм життям в чиїсь надійні руки, хоч на кілька годин скинути з себе відповідальність. Але Всесвіт до мене такий люб'язний, що кожного разу, коли виникає бажання так зробити, не залишає варіантів. І я дякую Йому за це.

Дякую, що робиш мене сильнішою.

Що я можу сама переварити все, що Ти мені посилаєш. І хоч я все ще не розумію деякі з Твоїх уроків, але ж Ти бачиш, що я стараюсь. Навчи мене краще користуватися Твоїми підказками. Навчи бути люблячою і терплячою з тими, хто між слабкістю і Волею вибирає слабкість, хоча я бачу там безмежне джерело Волі.

Навчи бачити і сприймати все таким, як воно є, а не таким, як мені того хотілося б.

І дякую за все, чому мене вже навчив.

Люблю Тебе.

Скелет

Пробач, що я виросла не в ідеальних умовах. І що є в мені певні страхи, які випливають з мого дитинства, на поверхню за певних обставин.
Прибач і за те, що я, наївно вірячи, поділилася з тобою ними, сподіваючись на розуміння та підтримку.
Ти просто не уявляєш як я хотіла бути втішеною і заспокоєною тобою. Захищеною тобою від тих думок.
Натомість маленька дівчинка знову почувається самотньою і надто сильною, щоб показувати свій сум.
Але це добре.
Дякую тобі, що допоміг витягнути ще одного скелета з моєї шафи.
Господи, скільки ж їх там ще?

Жалість до себе

Мені здається це найстрашніше із відчуттів. З-поміж інших його найпростіше відслідкувати і визначити як таке, що починається в голові, з розуму, з думок.
Ми вважаємо себе беззахисними і самотніми перед обставинами, в яких опинилися. Але лише вважаємо. Насправді завжди у нас є стільки сил, аби здолати те, що хочеться перекласти на когось іншого.
Але ж саме ми створили таку ситуацію, своїми попередніми діями.
Нема кого звинувачувати, нема на кого ображатися і марно чекати на сторонню допомогу.
Впавши на мить у цей стан, на щастя, дуже швидко приходить тепер усвідомлення того, що я ж можу, насправді, впоратися і з цим. В мені достатньо Волі. І хай навіть моє рішення буде далеким від ідеалу, але воно буде таким, на яке я тільки здатна на даний момент. Я не буду корити себе потім за те, що могла краще, бо не могла тоді. Бо зробила максимально добре і єдино вірно, виходячи зі свого тодішнього рівня розвитку, свідомості, сили. А відтак - правильно. І найголовніше, коли починаєш діяти, допомога приходить, можна сказати, сама. Хтось поруч просто виявляє бажання прийняти участь, розділити з тобою цей твій урок, досвід, пройти пліч-о-пліч з тобою певний відрізок шляху. І ти просто дякуєш за то.
І ще гірше, можливо, коли жалість до себе викликає у когось бажання пожаліти тебе. Не розв'язати ситуацію разом з тобою, а просто розділити твою думку: "так, тобі дійсно не пощастило, бідненька, як же мені тебе шкода". Нас це тішить. Але разом з тим - вбиває, змушує повірити у безвихідність ситуації, у неможливість знайти і втілити рішення, прийняти і гідно прожити її.
Можливо, я занадто високомірна, але жертви у мене викликають лише зневагу. Я кажу про тих, хто тільки розводить руками і каже:"ну а що я можу вдіяти?". Прикро, що ми у більшості своїй не хочемо користуватися закладеною в нас Творцем Силою.